Андерс ОСЛУНД, старший науковий співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир:
— Не думаю, що економічні проблеми, такі як корупція або безробіття, стали основною причиною «кольорових» революцій, що відбулися в деяких країнах СНД. Скоріш за все, основною причиною було прагнення їхніх народів до демократії і свобод. Якщо розглянути економічне становище цих країн, то моє припущення підтверджується. Грузія та Киргизстан дійсно є дуже бідними країнами. У цих державах навіть якщо й було якесь економічне зростання, то широкі верстви населення його просто не відчували. Натомість економіка України протягом п’яти років перед помаранчевою революцією була на підйомі. Таким чином, основною причиною революції великою мірою була несправедливість у країні, а не проблеми корупції та бідності.
Сьогодні ми бачимо, що в Україні помаранчева революція закінчилася. Кабінет Юлії Тимошенко проводив надто популістську економічну політику, що в цьому разі не мало ніякого сенсу. Тимошенко спробувала проштовхнути програму реприватизації в масштабі всієї країни. Звісно, ця ідея стала дестабілізуючим чинником, оскільки ущемляла права вже сформованого прошарку власників. Це також негативно вплинуло на економічне зростання в Україні. Крім того, Кабінет Юлії Тимошенко значно збільшив соціальні витрати, що у свою чергу мусило призвести до значного підвищення податкових ставок. І, нарешті, Тимошенко була прихильником активного втручання держави в економіку, особливо у сфері регулювання цін. Президент Ющенко висловлювався за діаметрально протилежну економічну політику.
У Киргизстані небагато змін. Можна сказати, що у владі одна група людей змінила іншу. Говорити про якісь зміни досить важко. У Грузії була проведена низка серйозних економічних реформ, за короткий час вдалося різко знизити рівень корупції. Проте керівництво Грузії досі не зуміло розробити конкретного плану розвитку країни.
Джастін ЛОГАН, науковий співробітник економічного дослідницького інституту:
— На прикладі України можна бачити, що в країнах, де сталися «кольорові» революції, існувала єдність думок про необхідність проведення реформ. Однак не можна казати про те, що був вибраний певний конкретний підхід. Зник старий режим, до влади прийшла нова й вельми різношерста політична еліта. У цих умовах досить важко врахувати думки й бажання всіх і вся. Тому, гадаю, поки зарано говорити про якісь серйозні зміни в країнах, що пережили революції. Інша проблема, яку можна було спостерігати, зокрема в Киргизстанi, полягає в тому, що зі зміною старого керівництва не сталося зміни владних чиновницьких структур. Таким чином, у цій республіці сталася лише зміна верхівки влади.
Зарано говорити про те, що після відставки Юлії Тимошенко Президент України Віктор Ющенко повернеться в бік Росії. Адже навіть до помаранчевої революції переконання Тимошенко з багатьох питань кардинально відрізнялися від поглядів Ющенка. Їх об’єднало бажання скинути Кучму. Звісно, існує певна залежність України від Росії, зокрема в енергетичному секторі. Проте явно передчасними є розмови про те, що керівництво України збирається знову «притулитися» до Москви.
Марк фон ХАГЕН, професор відділу російських і східноєвропейських досліджень історичного факультету Колумбійського університету:
— В Україні посилюється разчарування в новому уряді. Однак досі залишається надія, що стануться зміни на краще. Я вважаю, що останні події — початок цих змін. Коли Ющенко прийшов до влади після так званої помаранчевої революції, він зібрав компромісний уряд — з людей, які йому допомагали під час виборів. Проблема в тому, що вони надто амбіційні, щоб порозумітися. Кожен iз них дуже гоноровий. У результаті в уряді боролися різні его.
Протягом останніх місяців в Україні було багато скандалів і робилося багато критичних заяв, але при цьому не спостерігалося особливих досягнень у реформах економіки, політики, юридичної та військової систем. У сфері зовнішньої політики Україна старанно зміцнює свої прозахідні позиції й намагається розробити ідеологію нових відносин з Росією. Однак крім риторики мало що змінилося. Проте я вважаю, що шанс на поліпшення ситуації залишається.
Якими є найближчі перспективи України, сказати важко, не знаючи, хто складе новий уряд. Якщо прийдуть до влади ті самі люди, то у реформ перспективи не дуже хороші. Інша річ, якщо до уряду ввійдуть некорумповані й ефективні управлінці. Хоча, слід сказати, що мене із самого початку вражало, скільки до уряду Тимошенко входило олігархів чи близько пов’язаних з ними людей. Мені не зрозуміло, як вести боротьбу з олігархами, якщо нових олігархів приводять до влади. Звісно, Україна — не єдина країна з подібними проблемами, просто були надії на щось інше. Але, як кажуть, «хотілося як краще, а вийшло як завжди». Скоро відбудуться вибори. Якщо країна не побачить якихось змін, то Ющенко може втратити ту більшість, яка в нього залишилася в Раді. Надалі уряд відмовиться з ним працювати, й він нічого не зможе вдіяти. Стоїть і питання конституційної реформи, яка перетворить країну на парламентську республіку. Однак це не в інтересах деяких політиків, зокрема й самого Ющенка.
Події в Україні вчать нас реально ставитися до політичних змін. Не варто кричати «ура» й повністю розслаблятися лише тому, що суспільство стало більш активним. Боротьба за демократичний прогрес набагато важча й потребує набагато більше часу. Вона також набагато менш романтична, ніж вважається.
Рафіс АБАЗОВ, науковий співробітник Інституту Гаррімана:
— Хоч би там як ми ставилися до минулого на рівні емоцій, найголовніше, що помітно спад напруження пристрастей, спад гостроти конфронтації. До березня 2005 року в Киргизстані тривала жорстока конфронтація, кожна зі сторін готова була вдатися до радикальних заходів, аби домогтися своїх цілей, причому не слухаючи опонентів. Звісно, революція в Киргизстані відбулася не за підручником, було дуже багато неприємних моментів — у якийсь момент запанував хаос, анархія. Не можна сказати, що всі проблеми республіки залишилися позаду.
Мабуть, можна провести певну аналогію між Киргизстаном, Грузією та Україною. В усіх цих країнах перед виборами розвивалася конфронтація, яка могла вилитися в дуже серйозні заворушення. «Кольорові» революції, якщо їх можна назвати революціями, «випустили пару» й привели до влади інших людей. Ми поки не знаємо, як нові лідери країни розв’язуватимуть проблеми, чи виконають свої обіцянки щодо демократизації, соціальних і економічних реформ, боротьби з корупцією. На жаль, кожний iз лідерів у всіх трьох республіках, незважаючи на демократичні гасла й ідеї, вже вичерпав себе в кадровому плані — при владі залишаються одні й тi ж люди. Якщо проводитимуться реформи й влада заохочуватиме підприємництво, то в країні сформується значний «середній клас». Представники «середнього класу» — це люди, які глибоко обдумують свої політичні симпатії й антипатії. Зростання «середнього класу» дозволить країні стабільно розвиватися як у економічному, так і в політичному плані.
Майкл СВЕТЛИК, регіональний директор європейських і азійських програм дослідницької організації IFES, що займається підтримкою демократичних суспільств у всьому світі:
— У всіх трьох країнах — Грузії, Україні та Киргизстані — так звані революції привели до нової стадії в соціальному і політичному розвитку суспільств. Результати цих подій поки невідомі — робити висновки ще зарано. Можна зазначити, що є певні ознаки, що в них розвиваються громадянські суспільства. Однак видно й протилежні тенденції, особливо в Грузії. У кожної революції були свої причини, в кожній країні відбувалися унікальні процеси. Не забувайте також, що ці країни нині перебувають на різних фазах демократизації.
У Грузії опозиція перемогла переконливо. Вона згуртувалася навколо уряду Саакашвілі, а її опоненти ще не зібралися з силами. В Україні інша ситуація: одна потужна політична коаліція протистоїть іншій. У Киргизстані розклад сил нагадує грузинський. Важко сказати, чи реалізують свої обіцянки політики, що прийшли до влади. Відоме одне: самі вільні вибори — це не революція. Для демократії треба набагато більше. Наступний цикл виборів багато що вирішить і покаже, чого насправді варті ці революції та революціонери.
Джеймс ВЕРТШ, директор відділу міжнародних досліджень Вашингтонського університету в Сент-Луїсі:
— Ситуації в Україні та Грузії дуже різні. Нова влада Грузії діє досить успішно — економіка розвивається, кількість туристів зростає. Набагато важливіше, що краще збираються податки — це свідчить, що населення не просто поважає державну владу, а й довіряє їй. Про податкову ситуацію в Україні я знаю небагато. Хоча можу сказати, що рішення Ющенка про зміну уряду — дуже тривожний знак. Невідомо, хто переможе на майбутніх парламентських виборах, через це Україна перебуває в «підвішеному» стані.
Головна різниця між Україною та Грузією полягає в тому, що в Грузії сили, що перемогли, не розкололися навіть після трагічної смерті Зураба Жванії. Напевно, це їхнє найбільш значне досягнення. У Грузії хороші перспективи залишатися лабораторією для розбудови демократії та громадянського суспільства в регіоні. Зміцнення економіки республіки — найкращий шлях розв’язання територіальної проблеми. Процвітаюча Грузія буде добрим прикладом для сусідів, зокрема й для Абхазії та Південної Осетії. Є надія, що регіони, які відокремилися від Грузії, захочуть возз’єднатися з нею з економічних причин. На жаль, у Грузії помітні тенденції тиску на опозицію — замахи на політичних противників, закриття опозиційних телекомпаній. Цей процес треба зупинити.
Майбутнє України після відставки Тимошенко передбачити набагато складніше. Нині Україна переживає тяжкий період. Я сподіваюся, що не станеться розколу на українську та російську частини країни.
