Пітерські комуністи готові звернутися до Московського патріархату з проханням канонізувати Сталіна в разі, якщо його ім’я займе перший рядок у рейтингу найвидатніших росіян, що проводиться наразі в рамках проекту «Ім’я Росії».
«Якщо він переможе, ми звернемося до Російської православної церкви з проханням розглянути питання про канонізацію Сталіна. Ленін для церкви був комуністом, а Сталін був справжнім національним лідером. Для нас він приблизно те саме, що для Франції Наполеон», — заявив лідер петербурзького відділення КПРФ Сергій Малінкович у бесіді з кореспондентом газети «Таймс». На його думку, можлива перемога дозволить відродити культ Сталіна.
Спочатку колишній радянський лідер утримував перший рядок у згаданому рейтингу з великим відривом від усіх інших історичних персонажів. Однак у вівторок Сталін поступився першим місцем Миколі II. Остаточні підсумки голосування будуть відомі наприкінці року.
«Люди пам’ятають, що Сталін жив не для себе, а для країни й для народу. Ми вважаємо це голосування першим сигналом того, що в Росії знову з’являться пам’ятники Сталіну», — сказав С. Малінкович.
КОМЕНТАР
Андрій ІГНАТЬЄВ , соціолог:
— Ініціатива пітерських комуністів щодо канонізації Й. В. Сталіна — природний наслідок тенденцій, що характеризують російську політичну історію останнього століття.
Дійсно, історія Росії ХХ ст. невіддільна від політичної кар’єри Й. В. Сталіна, в контексті якої складалося й набувало інституційного оформлення його унікальне «лідерство», яке визначають до сьогодні як «радянський» спосіб життя. Більше того, його наступники, кожний по-своєму, лише пристосовували цей специфічний «формат» соціальної дії для вирішення якихось інших, ніж «світова революція», завдань (все одно — національних чи суто особистих), мимоволі розглядаючи Й.В. Сталіна як відправний пункт ідентифікації навіть у тих випадках, коли окремі конкретні політики аж ніяк не поділяли його специфічної есхатології, естетики або моралі. По суті, для обдарованої, енергійної й амбіційної людини з «місцевих», подобається нам це чи ні, Сталін досі «вождь», «вчитель» і «світло в кінці тунелю», тоді як «чужі» тут довго не живуть, принаймні не роблять кар’єри. Австрійський письменник і філософ Еліас Канетті розглядав подібного роду схильність як звичайний психоз, однак у цьому разі доречна й інша, альтернативна гіпотеза: специфічне «лідерство», яке було створене Сталіним для здійснення «світової революції» і визначає «родові» ознаки «радянського» способу життя, являє собою класичний зразок того специфічного контексту поведінки, який соціологи або політичні аналітики означають терміном «культове співтовариство», розглядаючи як психологічну й соціальну передумову міфу «вічного життя». Унаслідок цього будь-хто з політичних лідерів Росії післясталінського періоду змушений був або наслідувати Й. В. Сталіна хоча б у зовнішньому вигляді (як Л. І. Брежнєв), або вступати з ним у відкритий конфлікт — з усіма наслідками, що звідси випливають.
Для радянського суспільства міфологема «запоручного небіжчика» завжди залишається виразною й вельми ефективною метафорою реальної політичної ситуації, внаслідок чого горезвісне «двовірування», тобто специфічна навичка чи обдаровання, без якого неможливі діаспора, церква, театр і спецслужби, стає неодмінною умовою будь-якої скільки-небудь успішної кар’єри. Більше того, саме ця двозначна ситуація, тобто специфічний контекст «лідерства», сформованого Сталіним «під себе» й протягом тривалого періоду, однак уже не забезпеченого ні його унікальною компетенцією, особистим авторитетом або хоча б наочною фізичною присутністю, ні адекватним «громадянським культом», надалі зумовила розщеплення радянської політичної системи на конкуруючі ієрархії, тобто диференціацію структур «лідерства» й «панування» . Таку ситуацію психіатри й сімейні психотерапевти визначають терміном «подвійна пов’язка», розглядаючи як одну з найважливіших передумов шизоїдних психозів — на практиці вона означає перманентну «кризу влади», заручником якого стає кожний, хто постає на політичній «сцені», однак дозволяє зберігати й навіть успішно транслювати ілюзію, нібито в ситуації, що склалася, можна зробити кар’єру, не посягаючи на стосунки панування. Принаймні, ідеологія «празької весни» й «соціалізму з людським обличчям», так званого «єврокомунізму» або інших історичних прототипів «перебудови» мала своєю передумовою саме цю ілюзію, яку цілком можна розглядати як вияв чи то «стокгольмського синдрому», чи то звичайного лицемірства; невипадково післясталінський період радянської історії позначений величезною кількістю якісних політичних анекдотів.
Коротко кажучи, ініціатива, про яку тут йдеться, цілком може розглядатися як достатньо виправдана, однак запізніла й досить наївна спроба сформувати нарешті «громадянський культ» Й. В. Сталіна, тим самим, очевидно, забезпечуючи консервацію або навіть реставрацію «радянського» способу життя. Для комуністів це, мабуть, єдина можливість зберегтися як «функціональна» політична сила. Для РПЦ, однак, це класична ситуація «виклику», яка так чи інакше або втягне її в пряму й досить жорстку конфронтацію зі «нащадками Сталіна», чого досі вдавалося уникнути, або розколе на протиборствуючі фракції; не виключено, що це вже відбувається.
