Iснує цілком очевидна закономірність у розрахованій конфронтації Володимира Путіна з Заходом. Її можна описати у вигляді трьох концентричних кіл, які розходяться в сторони від Москви.
Внутрішнє коло обмежене російською територією, куди США та Європі доступ закритий. Зовнішнє коло охоплює більш віддалені регіони, і щодо них Кремль допускає можливість співпраці. Середнє коло окреслює небезпечну територію пострадянського простору. І тут амбіції путінської Росії лоб у лоб стикаються з інтересами та цінностями Заходу.
Якщо й існували якісь залишки сумнівів щодо рішучості Путіна виключити чужаків із російської політики, то вони були повністю розсіяні тими приготуваннями, які здійснюються напередодні парламентських виборів, призначених на наступний місяць. Ми бачимо, що сповзання до авторитаризму (Кремль називає це «суверенною демократією»), йде все більш швидкими темпами.
Нові правила проведення виборів позбавляють більшість опозиційних партій можливості мати своїх представників у Думі. Щоб кинути виклик путінській «Единой России», партія повинна мати в своєму складі 50 тис. членів і набрати на свою підтримку 200 тис. підписів. Якщо вона подолає ці перешкоди, їй потрібно буде набрати 7 відсотків голосів виборців, щоб отримати місця в Думі. Згідно з підрахунками шефа московського бюро Нейла Баклі, партія може набрати 3,5 млн. голосів, проте не отримати місць у парламенті.
Але таких маніпуляцій російському президентові недостатньо. Цього тижня він звинуватив своїх критиків у таємній змові із Заходом. За його словами, опозиційні партії хочуть послабити й розколоти державу, щоб захопити її енергосировинні багатства. Іншими словами, протистояння «Единой России» межує зі зрадою.
Якщо колись протести Заходу з приводу повернення Росії до самовладних методів правління й викликали в Путіна збентеження, то сьогодні він, схоже, знаходить у них особливе задоволення. Міжнародні спостерігачі ОБСЄ були змушені відмовитися від своїх планів спостереження за виборами 2 грудня. Зараз Москва складає довгий список видимих вад західної демократії загалом і американської зокрема. Чи пам’ятаєте ті проблеми з підрахунком голосів у Флориді? А Кремль пам’ятає!
Російські офіційні особи та дипломати перетворили на свого роду заклинання одну постійно повторювану ними тему. Захід скористався розпадом Радянського Союзу, щоб послабити та принизити Росію. Він у 90 і роки допомагав олігархам,підштовхуючи їх до розграбування національних багатств країни. Задум Заходу полягав не в просуванні демократії, а в тому, щоб заподіяти шкоди Росії та позбавити її статусу великої держави. Путін відновив почуття власної гідності нації та її силу. Звичайно, не без допомоги постійно зростаючих нафтових та газових цін — але про це не говориться.
Цей все більш жорсткий націоналізм, який часом набирає огидних форм, не виключає співпраці з Заходом. Якщо до Росії ставитимуться з повагою, визнаючи той її статус, про який так сильно мріє Путін, якщо його визнаватимуть як лідера наддержави — тоді Росія укладатиме угоди зі США, якщо їхні інтереси при цьому збігатимуться. На цій основі ведеться тісна, нехай і непостійна, співпраця в боротьбі з жорстоким ісламізмом. Москва загалом у певній мірі сприяє посередницьким зусиллям США в переговорах між Ізраїлем та палестинцями. Вона не будує особливих перешкод із приводу Іраку, хоча могла б.
Дії Кремля щодо ядерних амбіцій Ірану часто-густо виявляються доволі корисними, коли вони проводяться непомітно, хоча публічні заяви Москви звучать зовсім інакше. Небажання Путіна підтримати подальші санкції є відображенням не стільки принципових розбіжностей, скільки більш оптимістичної оцінки іранської ядерної програми. Під час нещодавнього візиту до Тегерана, який широко висвітлювався в ЗМІ, російський президент погодився довести до іранського керівництва пропозицію Джорджа Буша. Американський президент пообіцяв розпочати переговори за всіма аспектами взаємовідносин із Іраном, якщо той припинить ядерне збагачення. З цього нічого не вийшло, але даний епізод став свідченням того рівня взаємодії, яка існує між Москвою та Вашингтоном.
Іран перебуває в межах третього кола політики Путіна. Якщо перейти в друге коло — на той географічний і політичний простір, який колись займав Радянський Союз, то атмосфера стане більш похмурою. Тут Росія самоутверджується — і Захід повинен проявити на цьому просторі більше рішучості.
Стратегія Путіна є цілком зрозумілою: виштовхнути Захід із російського близького зарубіжжя. Тактика дій також цілком прозора: залякування урядів прибалтійських держав, проведення «трубопровідної політики» з метою підриву позицій Польщі, попередження Заходу про те, щоб той тримався подалі від України, відмова підтримати незалежність Косово, запровадження мораторію на Договір про звичайні збройні сили в Європі, спроба дестабілізувати владу в Грузії.
Росія не може відновити радянську імперію. Але вона, на думку Путіна, може відтворити неформальну гегемонію. У зв’язку з цим, більш дружній режим у Грузії допоміг би Москві істотно посилити її контроль на Кавказі й у Центральній Азії. Він також допоміг би Москві захистити її монополію на поставки газу до Європи. А трубопровід, який пропонується для будівництва дном Балтійського моря, точно так само допоміг би приборкати Польщу та країни Балтії.
Ухвала про зупинення участі в ДЗЗСЄ, своєю чергою, покликана продемонструвати ту ціну, яку доведеться заплатити Європі за американські плани розгортання елементів протиракетної оборони в Польщі та Чехії. Підтримка сербської агітації в Боснії та Косово однозначно говорить про традиційну роль Росії як захисниці сербів, а також про її спроможність підірвати європейську безпеку.
Захід у всіх цих спорах також не безгрішний. США, наприклад, могли б поводитися більш дипломатично, оголошуючи про свої плани створення системи ПРО. Існують і інші моменти, в яких західним лідерам було б краще виявити поблажливість, а не роздратовувати росіян із їхньою чутливістю. Але Путін убачає в конфронтації спосіб завоювання поваги. Згідно з цією параноїдальною логікою бути в сварці зі США значить бути з ними на рівних. Я чув, як дехто у Вашингтоні говорить, що це аж ніяк не початок нової холодної війни. Сьогоднішній російський режим не хоче скидати всюди ліберальні демократії, як це робили його комуністичні попередники. Ми також добре знаємо, що Путін не збирається далеко йти від влади після закінчення його другого президентського терміну.
Узгоджена та послідовна реакція Заходу вже давно запізнюється. Навряд чи вдасться умовити Путіна відновити демократію. Але це не означає, що Захід повинен мовчати. Постійна та послідовна співпраця з російським бізнесом і громадянським суспільством може бути більш продуктивною, аніж спроби присоромити Кремль.
Виключаючи Путіна з третього кола, ми нічого не виграємо. Там, де в Росії та Заходу є спільні інтереси, співпраця має сенс. Але вона не повинна визначати взаємовідносини в межах другого кола. Тут США і особливо Європа повинні показати, що вони можуть бути такими ж жорсткими, а якщо потрібно, такими ж грубими, як Путін. Повага — це одне; заспокоєння — зовсім інше.
