Чи стануть сьогоднішні суперечності між турецьким прем’єр-міністром Реджепом Тайіпом Ердоганом і впливовою армією цієї країни причиною ускладнення або затримки найсміливіших ініціатив Туреччини за останні роки, а саме, кроків щодо зняття давньої напруженості у відносинах із вірменами і курдами?
Реструктуризація ролі турецької армії має вирішальне значення, але якщо Туреччина не зможе продовжити нормалізацію відносин з вірменами і курдами, то ситуація всередині самої Туреччини, її відносини з двома народами, а також напруженість на Кавказі, поза сумнівом, посиляться. Серед декількох осередків напруженості у регіоні, у тому числі між Грузією та Росією стосовно Південної Осетії та Абхазії, напруженість між Вірменією та Азербайджаном стосовно Нагірного Карабаху є однією з найсерйозніших.
У випадку Грузії та Росії, невідповідність території, політичного впливу і військової потужності на користь однієї зі сторін є достатніми чинниками, що стримують повернення до застосування сили. До того ж, у даній ситуації відсутні будь-які союзи, які б могли ускладнити становище. Грузія не є членом НАТО, а Сполучені Штати, звичайно ж, не стануть воювати з Росією через Грузію.
Вірмено-азербайджанська боротьба більш небезпечна. Це вже не є безпечним перетягуванням каната двома невеликими пострадянськими республіками, це — частина вірмено-турецько-азербайджанського трикутника. Виникнення такого трикутника є прямим наслідком процесу нормалізації відносин між Вірменією і Туреччиною, що розпочався, коли президенти двох країн зустрілися на футбольному матчі.
Зараз цей процес залежить від протоколів встановлення дипломатичних відносин, підписаних обома урядами, але не ратифікованих жодним із парламентів. Завершення даного процесу прямо й опосередковано залежить від того, чи зможуть вірмени і азербайджанці вирішити нагірно-карабаський конфлікт.
Така заплутана тристороння суперечка може викликати безліч проблем, якщо її не вдасться обережно розплутати. Туреччина, яка вже майже два десятиліття заявляє про свою підтримку Азербайджану, публічно обумовила зближення з Вірменією через поступки Вірменії на користь Азербайджану.
Туреччина, будучи членом НАТО, відповідно, стала тепер ще однією стороною даного конфлікту, і будь-який військовий спалах між вірменами та азербайджанцями може втягнути в конфлікт і її, а можливо, й Росію, або на підставі її двосторонніх домовленостей з Вірменією, або через Організацію договору про колективну безпеку, членами якої є, у тому числі, Вірменія та Росія.
Враховуючи питання енергетичної безпеки, будь-який азербайджанський конфлікт також серйозно торкнеться і Європи. Постраждає також Іран, оскільки він є прикордонною державою з інтересами в даному регіоні.
Збройні сили Вірменії та Азербайджану не стикалися вже більше як півтора десятиліття. Але це пояснюється лише постійним існуванням сприйняття військового балансу і надії на успішність майбутніх переговорів.
Сьогодні обидва чинника змінилися. Сприйняття військової рівності зазнало змін. Азербайджан, який витратив останніми роками силу-силенну грошей на озброєння, тепер, можливо, вважає, що перевага на його боці. В той же час, знизилася надія на переговори, які, схоже, зайшли в глухий кут, — в основному тому, що були пов’язані з вірмено-турецьким процесом, який також буксує.
Дипломатичні протоколи, в очікуванні ратифікації парламентами двох країн, стали жертвами прорахунків з обох боків. Вірмени подумали, що Туреччина знайде спосіб примирити інтереси Азербайджану за допомогою відкриття Туреччини для Вірменії, і що вона відкриє кордон з Вірменією незалежно від рівня прогресу в рішенні нагірно-карабаського питання. Проблема в тому, що Туреччина спочатку закрила кордон саме через проблеми у Нагірному Карабаху, а не внаслідок яких-небудь двосторонніх проблем.
Туреччина вирішила, що, підписавши протоколи з Вірменією і ясно продемонструвавши свою готовність відкрити кордон, вірмен можна буде якимось чином просити або змусити швидше вирішити нагірно-карабаську проблему або здати території, що оточують Нагірний Карабах. Але це завжди було маловірогідним за відсутності повноцінного врегулювання ситуації, яке вирішувало б головне питання, що хвилює вірмен, — безпека, і виконувало б їхню головну політичну вимогу, а саме, визначення статусу Нагірного Карабаху.
Обидві сторони мабуть трохи здивовані очікуванням один одного. На даний час зростають побоювання стосовно того, що врегулювання нагірно-карабаського конфлікту стає все менш реальним, оскільки прилюдна підтримка Азербайджану Туреччиною підсилила його очікування, тоді як деякі вірмени побоюються змови між своїми сусідами з метою змусити їх укласти невигідний договір.
Для Туреччини настає вирішальний момент. Вірмено-турецький дипломатичний процес зайшов у глухий кут, а зусилля турецького уряду щодо примирення з великою курдською меншістю країни здаються безрезультатними. Аналогічно тому, як втрата довіри серед курдів і турків у східній Туреччині може розхитати нестійку стабільність, що виникла там останнім часом, втрата надії на врегулювання нагірно-карабаського конфлікту може перервати тимчасове військове затишшя між вірменами та азербайджанцями.
Але ситуація не є невиправною. Нескінченні прилюдні «спаринги» між турецькими і вірменськими чиновниками у ЗМІ не допомагають. Настав час лідерам обох країн поговорити один з одним у приватному порядку, розуміючи нестабільність, яка може виникнути в разі неспроможності завершити процес дипломатичного відкриття, розпочатий обома сторонами.
Одночасно зі спробами Туреччини усунути наслідки свого внутрішнього розвитку, змінивши роль армії в суспільстві, вона повинна відновити свої історично погані відносини з Вірменією. Остання резолюція, ухвалена Комісією із закордонних справ Конгресу США, закликає президента Обаму врахувати в зовнішній політиці США «необхідне розуміння і сприйнятливість» відносно геноциду вірмен, має стати чітким сигналом як для турецького, так і для вірменського урядів про те, що вірмени не збираються ставити під сумнів історичну достовірність геноциду. Нарешті, якщо Франція і Німеччина можуть жити зі складною історією своїх відносин, на це має бути спроможна й Туреччина.
Обидві сторони повинні піти на поступки, поглянути на ситуацію неупереджено, визнати недоліки в протоколах, врахувати мінімальні вимоги протилежної сторони, а також пам’ятати про те, що один-єдиний документ не зможе залікувати всі рани і викоренити всі страхи.
Ці зусилля повинні отримати підтримку міжнародного співтовариства. Подібну проблему не можна вважати простим врегулюванням старих образ. На карту поставлено майбутнє регіону, який має велике значення для світу в Євразії.
Вардан ОСКАНЯН — міністр закордонних справ Вірменії з 1998 р. по 2008 р.
