У Придністров’ї розгортається політична криза, викликана протистоянням президента Ігоря Смирнова і Верховної ради. На тлі кризи в сусідній Молдові у зв’язку із впертістю комуністів, які не бажають брати участь у виборах президента, складна внутрішньополітична ситуація в Придністров’ї залишається в тіні. Що, втім, не зменшує напруження протистояння і значення того, що там відбувається для сусідніх країн.
На обох берегах Дністра криза розвивається в прямо протилежному напрямі. У Молдові правляча парламентська коаліція хоче повернутися від виборів президента в парламенті до здобуття всенародного мандата шляхом прямих виборів глави держави. Інакше кажучи, від парламентської республіки хочуть повернутися до змішаного варіанту, найімовірніше, до того, який існував до конституційних реформ тепер уже колишнього президента Володимира Вороніна. На лівому березі в Придністров’ї опозиція хоче прямо протилежного — переходу до парламентської республіки.
Напруженість у стосунках гілок влади в Тирасполі назрівала давно. Ознакою незадоволення частини політичної й бізнесової еліти стали результати парламентських виборів у грудні 2005 р. Тоді опозиційний рух «Оновлення» отримав 23 місця з 43, а орієнтовані на президента Ігоря Смирнова республіканці змушені були задовольнитися всього 14 мандатами. Економічною основою опозиціонерів з «Оновлення» стала фінансово-промислова група «Шериф», яка посідає домінуючі позиції на ринку послуг у сфері телекомунікацій, поставок нафти, тютюну, алкоголю через Україну. Після виборів 2005 р. головою Верховної ради став Євгеній Шевчук, який в 1998 р. прийшов до «Шерифу» на посаду заступника генерального директора. Хоча довго він там не затримався, 2000 р. став депутатом парламенту, проте, родинний зв’язок не лише не приховується, а досить часто підкреслюється.
Перша спроба боротьби за президентську владу в Придністров’ї була зроблена приблизно через рік після успішних для «Оновлення» парламентських виборів. Повною мірою вона не була реалізована, радше була відкладена через зовнішні обставини. Тоді сталося чергове гостре протистояння з Молдовою через введення Кишиневом нових митних правил. У Тирасполі це назвали блокадою і як крок у відповідь провели референдум про майбутній статус Придністров’я. Починати гру проти Смирнова в обстановці зовнішньої небезпеки було справою програшною, тому вирішили почекати. Хоча так звана блокада реально була на користь Придністров’я, оскільки значно обмежила величезний контрабандний потік товарів, і тим самим сприяла наповненню місцевого бюджету. Цікаво, що тепер про період так званої блокади згадують здебільшого в Москві, яка тоді надала велику фінансову допомогу Придністров’ю і досі не може знайти кінці тих грошей.
На думку придністровських опозиціонерів знову сприятливі умови для виклику Смирнову виникли восени-влітку 2009 р. Часткове загострення протистояння спровокував сам президент, затіявши чергову конституційну реформу. Під гаслом гармонізації придністровського і російського законодавства в проекті конституції зникло обмеження двох послідовних легіслатур для глави держави. Було ще декілька нововведень, у тому числі і перехід до двопалатного парламенту, причому верхня палата не обиралася, а призначалася. Для республіки з населенням усього трохи більше 500 тис. людей двопалатний парламент багатьом здається надмірністю.
Другий чинник був зовнішнім. Улітку поточного року внутрішньополітична криза в Молдові досягла такого рівня, що в Кишиневі до лівого берега Дністра руки просто не дійшли. До речі, не дуже ситуація змінилася і зараз. Молдовська влада поки надто переймається своїми проблемами і до реінтеграції справа дійде не дуже скоро. Ослаблення, хоча б на якийсь час, молдовського чинника давало, як уявлялося Шевчуку і його команді, додатковий шанс на успіх. Молоді капітани придністровського бізнесу на відміну від промислових генералів хотіли б більшої внутрішньої свободи і меншого втручання держави в економіку. Той же Шевчук подає себе як «технократа серед соціал-демократів з європейськими поглядами». У нової придністровської хвилі — нова більш зважена риторика, ніж у представників президентської команди.
Відставка Шевчука з поста голови парламенту влітку мала б відіграти роль старту масованої атаки на президента. Проте фактично вона перетворилася на холостий постріл. Виявилося, хоча це легко було прорахувати, що президент не такий слабкий і користується певною підтримкою. По-друге, опозиціонери погано підготувалися до боротьби з виконавчою владою. На її боці фора у вигляді адміністративного ресурсу. Нарешті, чиновники підпорядковуються президентові безпосередньо, а про парламент знають з текстів законів. Розуміючи, що через парламент проект його конституції не пройде, президент Смирнов вирішив ініціювати референдум з конституції, імовірно в кінці січня 2010 р. Проблемою для нього стало ставлення Москви, яка дуже втомилася від нинішнього придністровського лідера. По-перше, він став надто одіозною фігурою, яка дуже заважає переговорам з придністровського врегулювання. По-друге, у Білокам’яній не хочуть прощати розтрату грошей, виділених на допомогу часів блокади. По-третє, тоді як Молдова справно платить за газ, Придністров’я для Газпрому перетворилося на чорну діру. Борг вже перевищив мільярд і продовжує зростати із загрозливою швидкістю. Судячи зі статей в придністровській пресі, платити і не збираються. Ось чому Москва підтримує Шевчука з товаришами і в особі діячів із партії «Единая Россия» погрожує пальчиком Смирнову.
Останньому нічого не залишалося робити, як подати свій проект конституції до парламенту. На засіданні 18 листопада він був повністю відхилений. Домовилися про створення паритетної комісії з його доопрацювання. Найімовірніше, її робота завершиться нічим, і президент все-таки спробує провести референдум, на якому у нього є шанс забезпечити підтримку свого проекту. Тоді й Москві немає куди діватися. Поки кинути Придністров’я вона не може. Приклад президента Південної Осетії Кокойти засвідчив, що місцеві сатрапи Москви часто діють всупереч центру, але останній вимушений проковтувати такі пігулки.
Судячи з візиту секретаря Ради безпеки і оборони Раїси Богатирьової до Кишинева і Тирасполя, в Києві стали розуміти небезпеку, яка може виходити з дезінтеграції Молдови і переходу її під протекторат Румунії. Загроза ця не сьогоднішнього дня, риторику деяких молдовських начальників доки не слід сприймати дуже серйозно, але в довгостроковому плані з таким розвитком подій слід не лише рахуватися, а до нього готуватися. В першу чергу активною політикою як в Кишиневі, так і в Тирасполі. Обоє фракцій, що зійшлася в клінчі на лівому березі Дністра, кваліфікують себе як проросійські. Можна припустити, що це пов’язано лише з невиразною позицією України в придністровському врегулюванні. З таким же успіхом вони стануть і проукраїнськими. Для цього Київ має в руках достатньо важелів. У першу чергу, географічний. Українська столиця набагато ближче до Кишинева і Тирасполя, ніж російська. Ми зацікавлені в максимально швидкій реінтеграції Молдови за умови значної автономії Придністров’я та Гагаузії. Конституційно потрібно закріпити можливість виходу цих регіонів зі складу Молдови в разі її унії з Румунією. Для цього є міжнародно-правові підстави. За договором уряду Петлюри й Румунії кордоном був визнаний Дністер. Тоді Бухарест визнав так звану Трансдністрію українською територією. Поки існує Молдова в нинішньому вигляді, територіальні проблеми в основному врегульовані. Якщо державний статус Молдови зміниться, слід повернутися до долі Придністров’я, яка нам не може бути байдужа. Надто багато там живе наших співвітчизників, які свої надії покладають на Українську державу.