28 вересня у Нью-Йорку в рамках Генеральної асамблеї ООН відбудеться прямий діалог між Белградом і Приштиною щодо статусу Косово. Очевидно, що сьогодні міжнародне співтовариство надмірно захопилося очікуванням локальних результатів розгортання процесів навколо Косово і чомусь готове закрити очі на ті довготермінові стратегічні наслідки, а також на істинні чинники, котрі спровокували «косовський проект». Разом з тим, найцікавішими є не ці поверхневі результати, які самі по собі можуть виявитися не такими вже і однозначними, як це бачиться нині з Вашингтона або Москви, а саме стратегічні наслідки і політичні чинники, що їх викликали. Оскільки це буде мати найбільший вплив на наступні десятиліття розвитку всього цивілізованого світу.
Косово, з його в основному тепер мусульманським населенням, мало унікальне значення для Сполучених Штатів. Доказ ісламському світу, що Америка бореться за права мусульманського співтовариства в Європі, став однією з не багатьох ініціатив зовнішньої політики, яку поділяли адміністрації Білла Клінтона і Джорджа Буша. З іншого боку, косовська проблема дозволяє Росії збільшувати свій вплив на Сербію. Режим президента Володимира Путіна, підтримуючи сербів, використовує в повній мірі заїжджені мотиви слов’янського братства і псевдоетнічної спільності, що повертає пам’яттю росіян у ті «благословенні часи», коли значна частина слов’янських народів знаходилися у їхньому прямому чи опосередкованому підпорядкуванні. В свою чергу серби, котрі вдячні за російську підтримку, кінець-кінцем найбільше зацікавлені у перспективі членства в Європейському Союзі.
Між тим, політики, функціонери і експерти Заходу так часто та послідовно переконують світову спільноту, а вірніше самих себе й тих хто сумніваються по обидві сторони геополітичної «барикади», що рішення щодо Косово не може стати прецедентом для інших аналогічних регіонів, що починаєш сильно підозрювати чи це так є насправді. Світ ввергнутий у такий колапс принципів і ідей, що, чим могутніші політики, тим більш сумнівніше виглядають ці заяви. Але аналізуючи ситуацію, що відбувається навколо сербської території Косово, важко сказати чи в повній мірі віддають собі звіт усі сторони, котрі беруть в ній участь, що майбутнє рішення по Косово невідворотно увійде до світової історії, як «Косовський прецедент». Рішення цього питання є не просто складним, а взагалі унікальним в історії людства. І, природно, до його вирішення не готові повною мірою ті міжнародні і національні структури, які беруть в ньому участь.
Проте, з іншого боку, історія дала майже два десятиліття на підготовку і остаточне вирішення цього питання. Якщо попередній прецедент і рішення, пов’язані з бомбардуваннями і іншими військовими діями проти колишньої Югославії був в більшій мірі зв’язаний з тією авантюрною, якщо не сказати більше, і безперспективною політикою, яку вів президент Слободан Мілошевич відносно Хорватії, Боснії і інших колишніх югославських республік, що закономірно викликало подібну реакцію щодо рішення по Косово, то нині оновлена, і по великому рахунку реабілітована Сербія, не має за собою такого свіжого негативного вантажу, що лягає на терези рішень, і вимагає рішення в рамках наявних міжнародних норм.
Якщо стати на бік захисників прав людини і окремих етнічних співтовариств і провести вирішення питання по прямому арифметичному підсумовуванню етнічних одиниць на території Косово, то цілком пояснимим є рішення щодо відторгнення Косово від Сербії, на що і розраховують албанські екстремісти. І до чого вже схиляються євробюрократи, котрі не хочуть зайвих турбот і питань. Відносно ж Сербії вони вважають, що Сербія проковтне цю пігулку, враховуючи, що при цьому її приймуть до ЄС.
Можливо, в якійсь мірі так і відбудеться, якщо Сербія одержить додаткові преференції в різних сферах. Але подібний прецедент виглядає набагато небезпечнішим для інших країн аніж для сербської держави. Адже при цьому де-факто і де- юре рушиться та система міжнародних відносин, яка будувалася на непорушності прав націй на національну державу і на всю суверенність і всю структуру міжнародних відносин щодо своїх територій. При цьому людство повертається до тієї епохи, тисячу або дві тисячі років тому, коли території і динамічні національні держави формувалися по праву сильного. І якщо подібний прецедент буде втілений, то він ставить під удар в найближче сторіччя практично всі національні утворення західної цивілізації.
У патовій ситуації, що склалася в Косово, можливо, найбільш очевидним і простим стало б рішення про ліквідацію етнічних сербських анклавів по всьому краю й переселення сербського населення на територію північно-західного Косово. І, відповідно, про переселення албанців з цієї території на південь краю. В теорії, провівши такий розділ, можна було б нейтралізувати вогнища міжетнічного напруження і надати косоварам найбільш можливу автономію. Йдеться про ці ж самі схеми децентралізації, як на сьогодні перевірені у сербських анклавах на півночі Косово. Вони базуються на практиці невтручання, надаючи можливість територіям розвивати самоврядування, водночас не втрачаючи повністю зв’язки з центральною владою у Белграді. Проте, як і більшість очевидних рішень, це рішення є стратегічно невірним, оскільки якраз воно і призведе до згаданого «Косовського прецеденту».
Природно, що албанське населення Косово має свої права. І з чисто гуманітарної точки зору воно викликає співчуття, а їх протистояння геноциду режиму Мілошевича викликає підтримку. Але при цьому косовський прецедент не повинен відкидати існуючу систему, на якій базується вся цивілізація.
Але хто може гарантувати, що років через двадцять— тридцять, а то й може значно раніше, у якійсь європейській країні, наприклад, у Франції чи Іспанії, більшість мусульманського прийшлого населення, яке за нинішніх демографічних тенденцій на той час становитиме там арифметичну більшість, не захоче також відділитися? Керуючись такими принципами, у майбутньому можна буде цілком демократично і легітимно, послуговуючись реалістичним політичним цинізмом і правом ісламської більшості, вирішити, яким має бути статус цього регіону й прийняти «вердикт» про здобуття ним незалежності. І приклад сербського Косово лише надихатиме на такий акт.
Якщо говорити, які заходи має право застосувати Сербія у відповідь на одностороннє відторгнення Косова від її суверенного управління, потрібно сказати, що Сербія має ті ж права, які мають Франція, Іспанія й інші європейські країни. І якщо подивитись до того, які заходи вживають Іспанія і Франція стосовно до баскського сепаратизму, то ми можемо дати повну відповідь. До речі, тут можна сказати, що цей прецедент ще й означатиме, чи є міжнародне право об’єктивним і дійсно правом для всіх, чи ж воно стає правом подвійних стандартів.
Відтак наразі стає очевидним, що вирішуючи косовську проблему, котра, можливо, за останні десятиліття є найважчою для вирішення, потрібно відсторонитися від погляду як з точки зору Москви, так з точки зору Вашингтону. І вирішувати цю проблему з її стратегічного погляду. Погляду на десятиліття, а може й століття вперед розвитку всього людства.
Практично це означає, що необхідно підійти до розробки рішень фактично з чистої сторінки і віддати керівні ролі в розробці ситуації не політиканам, а стратегам рівня Збігнева Бзежинського чи, можливо, і більш молодим командам. Але якраз це мають бути ті аналітики, які себе зарекомендували і мають авторитет в міжнародній політиці. Принаймні, ці рішення мають бути справжнього стратегічного спрямування і не мусять входити в конфлікт із стратегічними інтересами, а особливо із стратегічними механізмами на майбутні десятиліття. Оскільки саме це становить найбільшу небезпеку, котра здатна призвести до стабілізації і руйнування того, що має на сьогодні людство.
