У Хемінгуея періоду громадянської війни в Іспанії є текст, що корінним чином відрізняється від його військових репортажів того ж часу. Називається текст «Метелик і танк», він оповідає про ті зміни, які відбуваються з метеликом людської душі під час зіткнення з броньованою реальністю охопленої протистоянням країни. Мені здається, аби зрозуміти, що відбувається в Білорусі, сьогодні потрібно читати не репортажі із залів суду, а тексти, аналогічні хемінгуеївському «Метеликові і танку».
Кожному, хто більш-менш стежить за стрічками новин, відомо, що в ці дні відбуваються одразу три суди над учасниками «Площі» — масового виходу людей на вулиці 19 грудня 2010 року. На лаві підсудних — п’ятеро (!) претендентів на президентську посаду, які висунули свої кандидатури на грудневих виборах. Уже є засуджені на роки в’язниці, у тому числі ті, хто не дійшов до площі, оскільки був затриманий напередодні. На лаві підсудних — пушкініст, кандидат філологічних наук Олександр Федута, автор знаменитої біографії Олександра Лукашенка, який працював 1994 р. у штабі першого білоруського президента; журналістка «Нової газети» Ірина Халіп; поет, лауреат премій Володимир Некляєв; уже засуджений відомий історик-архівіст Дмитро Дрозд.
Рівно рік тому я запропонував підсудному Олександрові Федуті прочитати в Європейському гуманітарному університеті курс лекцій з дисципліни «Політичні технології». Деякі підручники з цієї дисципліні стверджують, що коли на вулиці виходять понад 20 тисяч чоловік, розганяти їх недоцільно. Бо застосування сили може призвести до складно прогнозованих наслідків. І краще дочекатися, доки люди самі розійдуться по домівках, аніж кидати проти них спецназ чи армію. На площі Незалежності в Мінську було 40 тисяч людей. Їх розганяли.
Але й на цьому не зупинилися: втихомирення незадоволених, спроба знайти і покарати всіх учасників, хоч би за роздруківками телефонних розмов, зафіксованих на площі, набуває воістину вселенських масштабів. Тим, хто дотримується альтернативних поглядів, просто не залишається місця в країні: можна не перебувати ні в яких партіях, але при цьому почуватися справжнім ворогом народу.
Допити, передачі в СІЗО, суди — все це надзвичайно бентежить багатьох людей, які не задіяні в НКО, не брали участі в роботі штабів, а просто мають друзів інакших політичних поглядів. На наших очах відносно м’який білоруський політичний режим, який завжди відводив місце для життя невдоволеним, перетворюється на щось незвичне, не характерне для толерантного національного характеру білорусів. На межі закриття опинилися кілька медійних проектів, словосполучення «п’ята колона» на адресу інакодумців набуло характеру основного пропагандистського штампу, кілька десятків відомих осіб — наприклад, кандидат у президенти Алесь Міхальовіч, який заявив про тортури під час слідства, — емігрували в статусі політичних біженців.
Мені цікаво, що відбувається у свідомості білоруських чиновників — передусім молодих, 30—40-річних, які чітко усвідомлюють, що їхнє кар’єрне майбутнє не вичерпується найближчими десятьма роками. Редакторів державних видань, що публікують викривальні статті проти людей, з якими раніше приятелювали. Медійних персон, які розмірковують в ефірі, що проти Білорусі ведеться якась «війна» і вона спричинила валютну паніку й товарний ажіотаж.
Те, що відбувається в душах людей з іншого боку барикад, мені відомо: досить одного візиту в «жовтий будинок» (білоруський аналог Луб’янки), однієї розмови з професійним слідчим, аби зрозуміти просту істину. За ситуації, коли число підозрюваних у політичних злочинах становить десятки, а середній термін за те, що в класичних демократіях і злочином-то не вважається, обчислюється трьома роками в’язниці, межі поняття «невинуватий» розмиваються. Після казуїстичних запитань тих, хто допитує, ти сам раптом починаєш думати, чи не є заклик вийти на площу після фальсифікації виборів діянням, за яке треба карати в’язницею?
Судять усіх, а тих, кого не судять, викликають як свідків. Країну поділено на свідків звинувачення і свідків захисту. А ті, кого не викликають, сидять в інтернеті й перелякано читають у Твіттері свідчення захисту і звинувачення. Став перед телекамерою, заявив про те, що «...екс-кандидат Санніков, підбурюваний дружиною Іриною Халіп» — далі йдеться, — перетворився на свідка звинувачення. Спробував підсилити боязкий голос, заявив про те, що всі ці поети, пушкіністи й архівісти нічого поганого не зробили, їм просто набридло — як набридло тим, хто теж багато думає впродовж останніх 16 років, — і став свідком захисту.
Доки здається, що ще можна знайти слова, аби достукатися до нації й вивести її зі стану боротьби всіх проти всіх. Адже був у дореволюційній Росії такий публіцист, Володимир Короленко, який працював у судах і відшукував аргументи, аби людей, про яких він писав, виправдали. Короленко все життя критикував несправедливу судову систему і таврував за це царизм. Він був переконаний, що коли детально розповісти про всі невідповідності в позиції звинувачення, якщо викласти на папері аргументи захисту, то громадськості одразу стане зрозуміло, що безвинно покараних потрібно звільнити. І до певного часу йому це вдавалося. Але потім сталася революція, і до його аргументів просто перестали прислухатися. Він намагався протестувати й навіть був почутий Леніним. 1920 р. на зустріч із Короленком — знаменитим захисником знедолених — було направлено наркома Луначарського. Короленко перед зустріччю попросив у Луначарського заступитися за п’ятьох мукомелів, яких революційний суд оголосив куркулями. Луначарський ознайомився з підготовленими доказами Короленка та просто виїхав із Полтави. Виявилося, що нещасних мукомелів уже розстріляли (див. «Шість листів без відповіді» В. Короленка). Виявилося, що в Росії, поділеній на підсудних і караючих суддів, словами й аргументами нікого переконати неможливо.
І тут знову пригадується «Метелик і танк» Хемінгуея: душа людини виявляється дуже крихкою в протистоянні з закутою в броню бойовою машиною, що мчить на всіх парах. Намагаючись зупинити її, метелик неминуче гине.
ДО РЕЧI
Дружину екс-кандидата в президенти Білорусі Андрія Саннікова, журналістку Ірину Халіп, засуджено до двох років позбавлення волі з відстроченням виконання вироку на два роки. Сама Халіп стверджує, що ця відстрочка необхідна для того, аби не дозволити їй займатися журналістикою. Суд визнав її винною в участі у масових безладах після президентських виборів у грудні минулого року. Халіп засуджено за статтею «організація групових дій, що порушують громадський порядок, або активна участь у них», максимальне покарання за якою — три роки позбавлення волі. В інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» журналістка заявила, що має намір оскаржити рішення суду. Раніше Андрія Саннікова, суперника Лукашенка в боротьбі за президентське крісло, було засуджено до п’яти років ув’язнення в умовах суворого режиму. Ще чотирьом учасникам вуличної маніфестації, яка відбулася в день виборів президента Білорусі, призначені терміни 3—3,5 років колонії суворого режиму.
Віктор МАРТІНОВІЧ, керівник департаменту політичних наук Європейського гуманітарного університету, доктор історії мистецтв.
