Протягом уже понад півсторіччя стоїть питання про потребу десталінізації країни. Рівно 55 років тому, 14 лютого 1956 року, в Москві відкрився черговий з’їзд комуністичної партії. Це був перший її з’їзд під новою назвою — КПРС. Ухвалу про перейменування було прийнято за три з половиною роки до цього на ХIХ з’їзді тоді ще ВКП (б). ХХ з’їзд КПРС був першим з’їздом партії після смерті Й. Сталіна в березні 1953 року. За три роки в країні змінилося багато що. З’їзд став тріумфом її нового лідера Микити Хрущова.
Він також став подією світової та вітчизняної історії. Саме на цьому з’їзді було проголошено принцип мирного співіснування держав із різним політичним ладом та несподіваний для тодішнього світового комуністичного руху висновок про різноманіття форм переходу держав до соціалізму. Більше того, було сказано, що перехід до соціалізму не обов’язково повинен супроводжуватися масовим насильством і громадянською війною. Для того часу це були просто революційні заяви з боку головної комуністичної організації на планеті, що дало змогу частково розрядити напруженість у світі й поставити під питання третю світову війну, що всі сприймали тоді як неминучість. Мало хто знає, але на цьому з’їзді, зокрема, виступив Анастас Мікоян з вельми критичною доповіддю з приводу славнозвісного Короткого курсу історії ВКП (б) та інших історичних робіт, які міфологізують історію країни під вимоги сталінізму.
Але, безперечно, цей з’їзд увійшов в історію не так завдяки цьому, як, найбільше, завдяки своєму закритому ранковому засіданню 25 лютого, на якому М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки». Хоч доповідь була закритою, її негайно поширили в усіх місцевих партійних і комсомольських організаціях країни. Вона скоро стала відомою й позапартійним. Через дуже короткий час доповідь було перекладено й видано в різних країнах світу. І хоч офіційно в СРСР доповідь було опубліковано лише 1989 року, як усі громадяни СРСР, так і весь світ дізналися вже 1956-го, що в Радянському Союзі розпочинається черговий перегляд історії, який має на увазі здійснити переоцінку ролі Сталіна та його системи влади.
Для більшості це було великою несподіванкою. Пам’ятаєте знамениту пісню Олександра Галича «Ночной разговор в вагоне-ресторане»?
...А случилось дело так:
Как-то ночью странною
Заявился к нам в барак
Кум со всей охраною.
Я подумал, что конец,
Распрощался матерно...
Малосольный огурец
Кум жевал внимательно.
Скажет слово и поест,
Морда вся в апатии.
«Был, — сказал он, —
говны, съезд
Славной нашей партии.
Про Китай и про Лаос
Говорились прения,
Но особо встал вопрос
Про Отца и Гения».
Кум докушал огурец
И закончил с мукою:
«Оказался наш Отец
Не отцом, а сукою...».
Полный, братцы, ататуй!
Панихида с танцами!
И приказано статуй
За ночь снять на станции...
Отже, в СРСР розпочалася політика десталінізації...
Минуло рівно 55 років. У країні змінилося декілька поколінь. Безповоротно розпався Радянський Союз. Випарувався світовий комуністичний рух. Зник Варшавський договір. Закінчилася холодна війна. Фундаментально змінився весь світ. У московському Кремлі розташувався вже третій президент незалежної Росії. І ось 1 лютого 2011 року він збирає Раду з розвитку громадянського суспільства та прав людини, на якій, власне кажучи, обговорюється питання про потребу десталінізації країни.
Відомий російський політолог, глава Ради з зовнішньої та оборонної політики Сергій Караганов виступив на цьому засіданні з доповіддю, яка, на мою думку, заслуговує на серйозну увагу та пошану. Зокрема, звертаючись до президента, С. Караганов сказав: «У популярній пресі наш проект отримав назву «Десталінізація». Це неточно і політично неправильно, хоч сутність проекту, природно, і в десталінізації, і в декомунізації російської суспільної свідомості і самої нашої країни. Термін «десталінізація» відводить від істини, від сутності того режиму, спадщину якого потрібно долати ще довгі роки, і від сутності тієї трагедії, яку пережив народ».
Я повністю погоджуюся. Як виявилося, питання набагато ширше, глибше й серйозніше, ніж, скажімо, чергове засудження самого Сталіна, практики масових репресій чи визначення компенсацій їхнім жертвам. Ідеться взагалі не про Сталіна.
Проте, коментуючи доповідь Сергія Караганова, президент Медведєв однак сказав: «З приводу політико-правової оцінки терору. Я повертаюся до того, про що запитав. Мені просто хотілося б зрозуміти, що ви пропонуєте все ж таки зробити, бо, на мою думку, правову оцінку дає суд, навіть не президент і не парламент. Парламент дає саме політичну оцінку, президент також може дати політичну оцінку, моя оцінка вам відома, парламент у принципі теж висловлювався, тому тут потрібно визначитися, що робити з цим далі».
Через 55 років після ХХ з’їзду КПРС і майже за шість десятиліть після смерті самого Сталіна слова про те, що «потрібно визначитися, що далі робити з цим», у вустах президента Росії звучать щонайменше дивно.
Дозволю собі процитувати ще раз чудову доповідь Сергія Караганова: «Суспільство не може почати поважати себе і свою країну, доки воно приховує від себе страшний гріх — 70 років тоталітаризму, коли народ зробив революцію, привів до влади й підтримував антилюдський, варварський режим. Дозволив йому існувати і брав участь у самогеноциді — системному хвилеподібному знищенні найкращих, найсильніших, найвільніших своїх представників, традиційної моралі, знищенні церков, культурних пам’яток, самої культури... Потрібно відновлювати дійсну російську ідентичність, самоповагу, без яких неможливий рух уперед. Мойсей водив народ пустелею 40 років, ми вже пройшли 20 і тепер відзначаємо ці 20 років. Якщо ми упустимо й наступні 20 років, то можемо не вийти з пустелі».
Із цим не можна не погодитися. Утім, слід додати, що, мабуть, мало просто перестати приховувати від самих себе страшний гріх тоталітаризму та антилюдський режим, який сам народ тоді підтримував і прославляв. Суть сталінізму значною мірою полягала у створенні надзвичайно централізованої держави, яка спирається на бюрократичний і правоохоронний апарат, монополізувала право говорити, приймати рішення й діяти від імені народу, прикриваючись гаслами про народне благо і використовуючи всі багатства країни у власних інтересах. В усуненні народу від влади під прикриттям лицемірних конституцій і законів, у відмові від будь-якого інакомислення та особистої свободи під гасла про велич країни та її вороже оточення, у зведенні людської особистості до робочого матеріалу в розбудові держави. Людина для держави, а не держава для людини.
Президент Дмитро Медведєв не раз наголошував, що Сталінові не можна пробачити злочини проти власного народу. Це очевидно й дуже правильно. Проте річ не в юриспруденції, попри всю її важливість. Річ не просто в жахливому терорі й масових злочинах того часу. Їх засудження і навіть повна відмова від них зовсім не означає десталінізації країни. Знищення ГУЛАГу ще не є десталінізацією країни. І те, що за 55 років після хрущовського — хай далеко не повного і не глибокого — викриття Сталіна питання про це й досі стоїть перед російським суспільством, є певним діагнозом. Віктор Черномирдін свого часу зазначив, що, мовляв, «хоч яку партію будуй, все одно КПРС виходить». Як би не виявилося так, що хоч би яку політичну систему в Росії проголошуй, хоч яку Конституцію ухвалюй — неминуче рано чи пізно постає питання про десталінізацію.
Вірш Галича закінчується словами:
«Отвяжитесь, мертвяки!
К черту, ради Бога...
Вечер, поезд, огоньки,
Дальняя дорога...»
Мертві, як відомо, повинні лежати в могилах.
Так само, як і мертві політичні конструкції, ідеї, структури, методи й форми держави, теорії та практики. Інакше вони неминуче затягуватимуть у свої могили живих. Російський похід від сталінізму вже давно перевершив за часом мойсеївський похід пустелею, проте кінця йому досі й не видно. Чому розставання з тоталітаризмом потребує від Росії так багато часу? Що і хто гальмує його? Чи Росія просто країна вічнозеленої десталінізації, й у цьому полягає її горезвісний особливий шлях?
