Прискореними темпами йде відновлення державного контролю над стратегічними підприємствами нафтогазового, металургійного, оборонного секторів. Виходить небачена досі суміш ренаціоналізації з неоприватизацією. І все це — потихеньку, без зайвого шуму. Офіційно йдеться про те, щоб створити до президентських виборів 2008 р. близько шести передових підприємств міжнародного масштабу для забезпечення економічного підйому в країні.
Це один із властивих Росії парадоксів. Феномен, який не зустрінеш більше ніде. Це не ренаціоналізація, і не неоприватизація, а щось середнє, що поєднує в собі ознаки цих двох процесів. Подвійне заперечення на російський манер — за останні три роки в цій країні було створено абсолютно непрозорий «бюрократичний капіталізм». Для того, щоб спонукати підприємства до злиття та поглинання, до збільшення свого капіталу, використовувалися різні методи: експропріація, податкові перевірки і навіть фізичне залякування. Так що зараз найбільші компанії таких стратегічних секторів, як енергетика, добувна, металургійна та оборонна промисловість, зараз знаходяться в процесі «консолідації». І все це під керівництвом досить специфічної категорії підприємців, олігархів із КДБ, які виконують доручення держави. Яке ж їхнє завдання? Створити 6-7 великих підприємств, які працювали б на благо Росії. Інакше кажучи, які не піддадуться спокусі нелегально вивозити свої капітали і справно й до останньої копійки сплачуватимуть податки, а на ці гроші можна буде серйозно оновити застарілу інфраструктуру та реорганізувати соціальні служби. Ці підприємства зможуть також конкурувати з американськими компаніями, а населення, яке ще пам'ятає приниження кінця радянського періоду, девальвацію рубля та випрошування кредитів у МВФ, ними пишатиметься.
ПРИСКОРЕНА КОНСОЛІДАЦІЯ
І справді, держава прискореними темпами зміцнює свої позиції в економіці. Зараз вона контролює третину нафтовидобувних підприємств, тоді як у 2003 р. ця частка становила 10%. Контроль здійснюється через «Роснефть», на користь якої було здійснено розчленування ЮКОСу, і «Газпром» — минулого року він придбав ще й компанію «Сибнефть». А державне монопольне підприємство з експорту озброєнь «Рособоронэкспорт» у 2005 р. таким же чином вирішило прибрати до рук вертолітне КБ «Камов», а також придбало за копійки лідера російського автопрому — компанію «АВТОВАЗ». Саме цей завод є виробником «Лади» і знаменитих «Жигулів» — точної копії італійського «Фіат-127». Раніше весь автомобільний парк країни складався з цих моделей. Кілька тижнів тому «Рособоронэкспорт» став одним із основних акціонерів ВСМО-АВИСМА, єдиного російського виробника титанової продукції і великого постачальника компанії Airbus. Держава також розраховує збільшити свою частку в капіталі великого монополіста з видобутку алмазів — компанії «АЛРОСА». Також, у свою чергу, має намір придбати ще одну подібну компанію — «Норильский никель». Її очолює Володимир Потанін, один із чотирьох останніх олігархів єльцинської епохи, яким вдалося уникнути в'язниці та заслання. Володимир Путін часто говорив про те, що він не переглядатиме підсумки приватизації 1995 р., яка залишила про себе недобру пам'ять. Однак за останні три роки повільно, але впевнено здійснюється саме такий перегляд.
І все-таки політику ренаціоналізації не можна назвати системною. Акції деяких підприємств, як наприклад, «Роснефти», виставляються на вільний продаж. Кремль заявляє, нехай навіть це звучить не зовсім переконливо, що повна приватизація компанії повинна відбутися через три роки. Вводяться такі заходи, як зняття обмежень на купівлю акцій «Газпрому» для іноземців. У програмі й виведення на біржу інших підприємств, зокрема, з енергетичного комплексу. «Насправді не варто оцінювати це явище в ідеологічному контексті як боротьбу держави з приватним капіталом, — говорить Федір Лук'янов, головний редактор журналу «Росія в глобальній політиці». — Держава може тимчасово бути утримувачем акцій приватних компаній, і навпаки. Йдеться передусім про створення найбільших лояльних підприємств, пов'язаних з державою, але зовсім не обов'язково, щоб вона була їхнім власником». Усе це робиться, виходячи з національних та приватних інтересів, ясна річ.
ЛОГІКА ВЕРТИКАЛЬНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
Задум у тому, щоб «встановити довгострокове переважання на політичній арені однієї партії і створити приватні концерни, пов'язані з державою, за прикладом південнокорейських сімейних корпорацій часів Другої світової війни», — підбиває підсумок Федір Лук'янов. І додає, що в цілому це неминуче призведе до зростання корупції, та й південнокорейські корпорації, в цілому мали кепський кінець. У Росії роль таких мегаконцернів полягатиме в повному домінуванні на внутрішньому ринку. Їхній список вміститься на одній сторінці, його дуже швидко склав нам Сергій Марков, політолог, який стоїть на близьких до кремлівських позиціях. «Газпром» у газовому секторі, «Роснефть» плюс «ЛУКОЙЛ» та «Сургутнефтегаз» — у нафтовому, «РУСАЛ» в алюмінієвій промисловості, «АЛРОСА» — у видобутку алмазів, «Рособоронэкспорт» у секторі озброєнь та авіапромі, «Сберкбанк», «Внешторгбанк» і, можливо, ще якийсь банк — у банківській сфері, компанія Абрамовича в металургії». Сім мастодонтів, практично сім монополій. А автомобільна промисловість? «Я поки не впевнений, що її можна класифікувати відповідно до цієї схеми...», — відповідає він. Адже за цим процесом стоїть і своя економічна доктрина, нехай спрощена, але логічна, яка віддає перевагу вертикальній інтеграції в тих галузях промисловості, в яких Росія володіє очевидними порівняльними перевагами. Тобто, за історичною традицією, в металургії, оборонній промисловості та корисних копалинах, оскільки Росія, і, зокрема, Сибірський регіон, займає перші місця у світі за запасами нафти, газу, алмазів, міді, нікелю, урану, залізняку, рідких металів. Ідеться про те, щоб зібрати в руках однієї компанії всю додаткову вартість, розподілену між первинним та подальшими етапами виробництва і контролювати весь процес у тих галузях, де критична маса найважливіша за все і є єдиним способом вижити в умовах глобалізації. Конкуренція тут тільки зашкодить. Утім, Сергій Марков цілком визнає її достоїнства у сфері високих технологій та масових комунікацій. Тому в кремлівському списку немає операторів мобільного зв'язку, адже, на думку чиновників, у Росії немає порівняльних переваг у цій сфері. Дивний діагноз для країни, де на кожному кроці можна зустріти інженера.
«ТОВСТУН НА ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ»
Французи досить вразливі до таких висловлювань, в основі яких лежать змішана економіка, волюнтаризм, промислова політика, яка проводиться в інтересах нації. До того ж придворні підлабузники з Кремля частенько цитують де Голля та Наполеона. Однак таку доктрину можна піддати й серйозній критиці, як це зробив, наприклад, Майкл Портер, співробітник Гарвардського інституту стратегії та конкурентоспроможності. Нещодавно на семінарі, організованому одним із московських аналітичних центрів, він заявив, що «теорія економічних гігантів померла, тому що за межами Росії в неї ніхто не вірить». І додав, що така концентрація в сировинних галузях шкодить конкурентоспроможності. Подібно до тієї кремлівської Цар-пушки, такої великої, що нікому ніколи не вдавалося з неї вистрілити, ці мастодонти можуть і не стримати своїх обіцянок. Наприклад, продуктивність «Роснефти» останнім часом абсолютно не зростає, а «Газпром» майже не вкладає коштів у геологорозвідку. До того ж, вартість проведення нового газопроводу у нього ненормально висока, навіть якщо брати до уваги несприятливі географічні умови. «Якщо метою Росії є будівництво бюрократичного капіталізму, вони ризикують отримати набагато більше бюрократії, ніж капіталізму», — іронізує один із західних експертів. Міністр економічного розвитку Герман Греф усе-таки визнав, що «ніхто й не мав наміру виставити товстуна на Олімпійські ігри». Але схоже, що в уряді його позицію мало хто підтримує. Можна ще заперечити, що ці гіганти задушать інші сектори економіки, відтягуючи на себе таланти та фінансові ресурси, або що вони скористаються своєю економічною потужністю не на користь своїх клієнтів, зокрема, малих та середніх підприємств, яких у Росії і так невиправдано мало. З цим не згоден Ел Бріч, аналітик брокерської фірми UBS, він переконаний у тому, що «всі ці розмови про необхідність диверсифікації економіки абсурдні, необхідно займатися тим, у чому ти можеш перевершити інших, розвивати ті галузі економіки, в яких є порівняльні переваги, а все інше — це пуста витрата ресурсів».
НАВ'ЯЗЛИВЕ ПРАГНЕННЯ ДО КОНТРОЛЮ
Однак така вертикальна інтеграція, на відміну від інших загальноприйнятих моделей, швидше схожа на «вертикаль влади» і продиктована боязню влади не встигнути проконтролювати все. Це таке собі відлуння радянської епохи, коли у великих підприємств були свої ТЕЦ, шахти та сільськогосподарські угіддя, щоб уникнути загальних збоїв у системі. «Вони звихнені на контролі, — усміхається Костянтин Симонов, керівник Фонду національної енергетичної безпеки, — для колишніх кадебешників це нормальний стан, будь-яка непередбачувана ситуація для них таїть у собі загрозу, а будь-яка конкуренція здатна викликати плутанину». Адже колишні співробітники КДБ заполонили керівні органи нинішніх та майбутніх промислових гігантів. Звідси запитання: чи не служать національні інтереси та «стратегічна консолідація» всього лише для того, щоб відвернути очі? Може, насправді все це задумано з метою дозволити купці соратників Володимира Путіна, які не мають великого досвіду роботи в промисловості, потихеньку заволодіти національними багатствами країни?
