Цього місяця минає 50 років Кубинській ракетній кризі — тим 13 дням жовтня 1962 року, коли світ перебував, напевно, щонайближче до ядерної війни. Президент Джон Ф. Кеннеді публічно попередив Радянський Союз не розміщувати ворожі ракети на території Куби. Але радянський лідер Микита Хрущов вирішив таємно перетнути лінію, проведену Кеннеді, і поставити американців перед фактом. Коли американський літак-розвідник виявив ракети, вибухнула криза.
Дехто з радників Кеннеді наполягав на повітряній атаці і воєнній операції з метою знищення ракет. Кеннеді мобілізував війська, а також виграв час, оголосивши про морську блокаду Куби. Криза вщухла, коли радянські кораблі, які везли додаткову партію ракет, повернули назад, а Хрущов погодився прибрати встановлені ракети з острова. Як пізніше висловився державний секретар США Дін Раск, «ми дивились один одному в очі, і я думаю, що вони просто моргнули».
На перший погляд, це був цілком раціональний і передбачуваний результат. У Сполучених Штатів було 17 переваг у ядерній зброї до однієї. Радянський Союз просто був сильніше озброєний.
Проте США не нападали першими на радянські ракетні установки, які були відносно уразливими, тому що ризику того, що одну або дві ракети буде запущено на американське місто, вистачило, щоб відмовитися від воєнного нападу. Крім того, як Кеннеді, так і Хрущов побоювалися, що раціональні стратегії і точні підрахунки можуть вийти з-під контролю. Хрущов використав яскраву метафору в одному зі своїх листів до Кеннеді: «Ми з вами зараз не повинні тягнути за кінці мотузки, на якій ви зав’язали вузол війни».
1987 року я був одним з учених, які зустрілися в Гарвардському університеті з радниками Кеннеді для вивчення кризи. Роберт Макнамара, міністр оборони в адміністрації Кеннеді, сказав, що він став обережнішим після того, як вибухнула криза. Водночас він вважав, що ймовірність ядерної війни в результаті кризи становить один до 50 (хоча він оцінив ризики набагато вище, дізнавшись у 1990-ті, що Радянський Союз уже доправив ядерну зброю на Кубу).
Дуглас Діллон, міністр фінансів адміністрації Кеннеді, сказав, що на його думку, ризик появи ядерної війни дорівнював нулю. Він не бачив можливих шляхів того, як ситуація могла б призвести до ядерної війни, тому хотів дати Радянському Союзу більшу відсіч і піти на більший ризик, ніж Макнамара. Генерал Максвелл Тейлор, голова Об’єднаного комітету начальників штабу, також вірив у те, що ризик виникнення ядерної війни був малим. Він скаржився, що США відпустили Радянський Союз надто легко, вважав, що американці повинні були повалити режим Кастро.
Але можливість втратити контроль над ситуацією також багато означала для Кеннеді, ось чому він і зайняв більш розсудливу позицію, ніж дехто з тих, які вибрали б його радники. Мораль історії в тому, що слабке ядерне стримування може далеко завести.
Проте все ще існують неясності з приводу ядерної кризи, через які складно віднести ці результати повністю на рахунок ядерного компонента. Громадська думка вважала, що США виграли. Але наскільки виграли США і чому вони виграли — важко пояснити.
Існує як мінімум два можливих пояснення наслідків на додаток до радянської мовчазної згоди і вогневої могутності США. Одне загострює увагу на важливості відносної частки двох супердержав у кризі: США займали більшу, ніж Радянський Союз, частку не лише в сусідній Кубі, але й також могли залучити озброєні сили на допомогу. Морська блокада і ймовірність вторгнення США укріпили довіру до ядерного стримування Америки, що мало психологічний вплив на Радянський Союз.
Інше пояснення ставить під сумнів припущення, що в Кубинській ракетній кризі перемога залишилась за США. У американців було три варіанти: «перестрілка» (бомбардування ядерних установок); «витіснення» (блокада Куби з метою переконання Радянського Союзу прибрати ядерні установки) і «викуп» (дати Радянському Союзу те, що він хоче).
Тривалий час учасники мало говорили про роль «викупу» у вирішенні проблеми. Але подальші дані свідчать про те, що обіцянка США прибрати власні старі ракети з Туреччини й Італії була важливішою, ніж видалось на той момент (США також дали публічне підтвердження того, що не вторгатимуться на Кубу).
Можна зробити висновок, що ядерне стримування відіграло важливу роль у кризі, а також що кількість ядерної зброї напевно примушувала Кеннеді замислитись. Але не співвідношення ядерної зброї відіграло основну роль, а страх, що навіть кілька одиниць ядерної зброї можуть призвести до надто сильного спустошення.
Наскільки реальними були ці ризики? Якраз після того, як радянські сили на Кубі збили літак-розвідник США, убивши пілота (це сталося 27 жовтня 1962 року), такий самий літак, що збирав проби повітря біля Аляски, випадково порушив радянський повітряний кордон у районі Сибіру. На щастя, він не був збитий. Але що більш серйозно — таємно від американців радянські війська на Кубі було проінструктовано відбивати вторгнення США, а також вони мали дозвіл на використання тактичної ядерної зброї в цих цілях.
Важко уявити, щоб така ядерна атака залишалась лише тактичною. Кенет Волтц, американський вчений, нещодавно опублікував статтю, яка називається «Чому Іран повинен отримати бомбу?» У раціональному, передбачуваному світі такий результат приніс би стабільність. У реальному світі Кубинський ядерний конфлікт показав, що цього могло й не бути. Як говорив Макнамара, «нам пощастило».
Джозеф С. НАЙ-молодший — заступник міністра оборони США в адміністрації Клінтона, нині професор Гарвардського університету й автор книжки «Майбутнє влади».
