Завтра виповнюється п’ятнадцять років відтоді, як пішов у відставку Михайло Горбачов, з Кремля зняли прапор з серпом і молотом, і Радянський Союз офіційно припинив існування, а натомість на карті з’явилася незалежна й теоретично демократична Росія та 14 країн-сестер. Але завтра в Москві з нагоди цієї знаменної, епохальної події другої половини ХХ століття не буде ні парадів, ні феєрверків, ні будь-яких інших національних заходів.
Зате сотий день народження покійного Леоніда Брежнєва, що відзначався минулого тижня, здійняв хвилю справжньої ностальгії за старим апаратником з кущистими бровами. До його могили на Красній площі покладали квіти й вінки, його ім’ям назвали вулицю й парк. Кореспондент державного телебачення в ефірі вихваляв Брежнєва за «неперевершений успіх у жінок». Провели опитування, яке показало, що 60 відсотків населення ставиться до брежнєвської ери позитивно й лише 17 — негативно.
Як розцінювати напрямок, у якому рухається країна, що сумує за періодом тиранії та застою й гарчить, коли мова заходить про 1991 рік, коли розпався один з найдеспотичніших режимів світу (а з погляду президента Володимира Путіна, сталася «найбільша геополітична катастрофа століття»)? Що сказати про країну, яка, маючи всі зовнішні атрибути західної капіталістичної демократії, виявляє цинізм, гідний лише КДБ, — адже, судячи з усього, саме Росія вбила одного зі своїх опонентів на чужій землі з використанням радіоактивного полонію?
Сьогоднішню Росію важко співвіднести з чимсь певним. Це вже не той Радянський Союз, в одному світі з яким жили наші батьки. Пересічні люди цілком мають можливість жити як їм заманеться й не турбуватися, що за розказаний політичний анекдот на них донесуть сусіди. Вони можуть виїхати за кордон, розпочати власну справу, дивитися іноземне кіно й без обмежень користуватися інтернетом.
Однак сьогодні вже практично завершено семирічний проект Кремля з консолідації влади й усунення будь- якої серйозної опозиції. Усе починалося із захоплення телебачення — потім захопили парламент, опісля настала черга бізнесу. Спочатку режим маніпулював результатами виборів, а потім, коли відчув, що це може мати певні наслідки, зовсім скасував вибори губернаторів усіх 89 російських регіонів. Тепер розглядається питання, щоб призначати ще й мерів великих міст. Правозахисні організації залякані, газети — одна за одною — перекуплені й підконтрольні.
У цьому сенсі Росія чимось нагадує Китай: економіка користується свободою й процвітає, а політична сфера залишається під жорстким контролем. У чомусь Росія нагадує венесуельський режим Уго Чавеса, або чилійський — Аугусто Піночета, або навіть усі їх разом узяті. Недаремно в старовину монарха називали «Царем Русі Великія, Малия, Бєлия та інших»: нинішня Росія — це декілька країн в одній.
Сьогодні, коли Вашингтон говорить про пересадження насіння демократії в грунти всього світу, навіть туди, де вона ніколи не росла, з п’ятнадцятирічного шляху Росії від заходу Горбачова до сходу Путіна можна й належить зробити дуже цінний урок. Декілька тижнів тому держсекретар Кондолізза Райс сказала, що перетворення Іраку на маяк демократії «потребуватиме деякого часу». Так от, приклад Росії в нас уже є, і якщо брати його за основу, то цей «деякий час» може розтягтися настільки, що його закінчення ніхто з нас, цілком можливо, й не побачить.
— Ми не скористалися декількома можливостями, що відкрилися нам, — визнала Райс, яка в останні роки Радянського Союзу працювала в Білому домі спеціалістом-радянологом, в інтерв’ю The Washington Post. — У багатьох речах ми змушені були розчаруватися. Процес пішов не по прямій. Мені здається вельми тривожним той факт, що енергетика почала пов’язуватися з політикою. Однак не йдеться й про те, що перед нами Радянський Союз: особистої свободи громадян побільшало, причому тоді, коли я цим займалася, ніхто з нас не уявляв, що вона розшириться аж настільки.
Оптимізм перших тижнів після розпаду Радянського Союзу виявився заразливим. Горбачов був змушений поступитися тиску, джерело якого він сам і вивільнив, почавши в останні роки свого правління реформи, покликані врятувати соціалізм. Президент Джордж Буш-старший оголосив кінець Радянського Союзу «перемогою демократії та свободи» й вітав «появу вільної, незалежної й демократичної Росії».
Коли президентом став Борис Єльцин, Росія судорожно рушила вперед, однак кожний крок, здавалося, викликав звідкись настільки ж потужний поштовх назад. Були проведені вибори, й у країні з’явилася справжня представницька парламентська влада, але її сварка з Єльциним закінчилася стріляниною з танків. Державну власність почали віддавати в руки приватних власників — і її тут-таки вкрали олігархи, які невідомо звідки взялися. Кордони країни відкрилися, але її економіка розвалилася. Регіони домоглися для себе більшої самостійності, але коли Чечня зажадала для себе надто багато, почалася війна. 1999 року, в останній день якого хворий і слабкий Єльцин, накинувши оком на мало кому відомого колишнього полковника КДБ, передав владу йому в руки, країна була ладна на все, аби отримати бодай видимість стабільності.
І залізна рука Путіна, прихід якого збігся з небаченим зростанням цін на нафту, перевернула Росію. Востаннє я був там декілька місяців тому й побачив, що буквально за квартал від квартири, де я свого часу жив, менше ніж за два роки збудували новий торговий центр — кажуть, найбільший у всій Європі. У компанії IKEA, що відкрила свій перший магазин у Росії 2000 року, з різницею буквально в декілька днів з датою офіційного обрання Путіна президентом, я наступного ранку побачила біля своїх дверей сорок тисяч покупців, уже працює тут п’ять магазинів; компанія планує відкрити ще одинадцять і вже зараз вважається найбільшим орендодавцем магазинних площ у Москві. Росія буквально купається в грошах, за роки правління Путіна її економка зросла вп’ятеро — з 200 млрд. доларів до 920 млрд., а уряд, ще декілька років тому злиденний, уже повністю, причому достроково, погасив весь свій зовнішній борг.
Однак ця грошова ріка не розлилася по всьому російському суспільству, й навіть там, де вона все ж таки тече, гроші не приносять задоволення — у людей залишається почуття, що чогось бракує. Судячи з даних одного з останніх опитувань, проведеного «Центром Левади», через п’ятнадцять років після падіння Радянського Союзу 61 відсоток росіян шкодує про те, що це сталося. Один мій товариш — йому менше сорока років і його нізащо не відрізниш від жителя будь-якої західної країни — за вечерею сказав мені, що жити в Радянському Союзі було не так уже й погано й що нащадки пам’ятатимуть Сталіна як героя.
Що ж до Брежнєва, який правив країною з 1964 до 1982 року — до самої своєї смерті, — то він сприймається не як останній великий приклад «влади комуністичних старців», а швидше, як «батько нації».
— 1982 року в страшному сні мені не могло наснитися, що 100-річчя Брежнєва відзначатиметься з такою цікавістю, — сказав недавно в ефірі «Радіо «Маяк» ведучий Володимир Аверін. — Те, що сьогодні відбувається, — це іноді дуже емоційна, а подеколи й агресивна спроба протиставити: ось тоді було добре, а зараз — з демократією, багатопартійністю — погано. І от одне повідомлення для мене абсолютно несподіване: тоді була ідеологія, тому було все добре, а зараз ідеології немає, тому й життя погане.
На сайті «Ежедневный журнал», останньому оплоті незалежної медіа-імперії, яку Путін за перші роки свого перебування при владі систематично нищив, Антон Орєх пише, що російський народ найбільше ностальгує за ілюзією стабільності, яку давав йому Брежнєв. «Народ згадує це чудове відчуття, коли тобі ні про що не треба турбуватися, все за тебе вже вирішено, а ти тільки живи спокійненько, ходи на роботу й отримуй зарплату. Дайте народу цей спокій, занурте його в нірвану — він і ваше сторіччя відзначить як червону дату».
Сьогодні держава, поки людина живе тихо й спокійно, дійсно, не дуже її чіпає. Однак ті, хто намагається якимось значним чином вплинути на долю своєї держави, ризикують не отримати нічого, крім переслідувань, насильства й в’язниці. На Заході у фокус уваги потрапило отруєння Олександра Литвиненка в Лондоні радіоактивною отрутою, але він — лише один з тих, хто опинився в немилості й відчув на собі всі її «принади».
Лише за останній рік сталося таке: Марину Литвинович, яка раніше працювала радником Кремля, а потім примкнула до тих небагатьох, хто ще залишається в опозиції, побили на вулиці — багато кому здається, що напад був політичним, — її ударили ззаду по голові, вона втратила два зуби, їй ушкодили ногу й спину, а її скривавлене обличчя було все в синцях; дісталося й Марату Гельману, який теж працював раніше на Кремль і навіть брав участь у організації фальшивої опозиційної партії, що створила на виборах 2003 року ілюзію політичної конкуренції. Його побили, а його картинну галерею розгромили десятеро молодчиків у масках — лише за те, що він влаштував виставку робіт грузинського художника, коли Росія посварилася з Грузією.
Це список можна продовжити: прямо в день народження Путіна Анна Політковська, найвідоміша журналістка в російській пресі, яка здобула міжнародне визнання своїми розслідуваннями злодіянь чеченської війни, була розстріляна в під’їзді свого будинку. Проти лідерів опозиції — гросмейстера Гаррі Каспарова та колишнього прем’єр-міністра Михайла Касьянова — кинули поліцію з облавами, обшуками й фінансовими розслідуваннями. Минулого тижня влада відправила 8500 поліцейських на мітинг з усього двох тисяч людей, організований зокрема й Каспаровим з Касьяновим. Декого з їхніх прихильників також побили.
Литвиненко не став навіть першою закордонною жертвою. Два роки тому лідера української опозиції Віктора Ющенка отруїли — його обличчя було страшенно знівечене отрутою, хоча це не завадило йому очолити помаранчеву революцію й стати президентом колишньої радянської республіки. Лідера чеченських сепаратистів Зелімхана Яндарбієва вбили бомбою, встановленою в його машині, в Катарі, державі на березі Перської затоки, куди він втік від Росії. Катарці з допомогою США спіймали й засудили за це вбивство двох агентів російських спецслужб.
Не можна з упевненістю сказати, що за всіма цими подіями стоїть саме Путін. Однак цілком зрозуміло, що вони стали вельми характерною рисою тієї Росії, яку він створив. У липні парламент навіть підтримав внесений Путіним законопроект, за яким російським спецслужбам дозволяється вбивати за кордоном терористів і ворогів держави. Світ кремлівської політики дуже складний і суперечливий: у ньому є багато людей, які могли б, здійснюючи це, вважати, що їм від цього буде якась користь. А оскільки за конституцією 2008 року Путін не матиме права балотуватися на третій термін, боротьба за владу вже розпочалася, й ведеться, судячи з усього, найстрашнішими й найтаємнішими методами.
За однією з версій убивства Литвиненка, вельми популярною в Москві, вбивство організував хтось, хто належить до угруповання ветеранів КДБ, з метою виставити Путіна в поганому світлі й таким чином примусити його залишитися при владі після 2008 року — адже в такому разі після його відходу йому особисто можуть загрожувати вельми неприємні наслідки. Хоча ця версія звучить не дуже переконливо, сам той факт, що в Москві її прихильниками є чимало людей, уже свідчить про багато речей.
На кін поставлена не лише політична влада — адже головні наближені Путіна займають посади не тільки міністрів в уряді або радників у Кремлі, а й голів державних компаній, тобто мають доступ до бізнес-імперій вартістю в мільярди доларів, які так легко розграбовувати. Якщо ж вони втратять Кремль, то позбавляться й доступу до рахунків цих компаній.
Якщо все це враховувати, то зовсім не дивно, що російська влада так наїжачується, коли Захід починає вчити її демократії. Як сказала Райс, з того пам’ятного моменту п’ятнадцятирічної давнини розвиток Росії йшов аж ніяк не по прямій лінії й навряд чи набуде поступального руху в найближчому майбутньому. З погляду Путіна, всі слова про демократію — це пережиток холодної війни, спосіб поставити Росію на коліна. Ось що він сказав на початку цього року:
— Є «записні радянологи», які не розуміють того, що відбувається в нашій країні, не розуміють змін світу. І з ними марно дискутувати. Вони заслуговують тільки однієї маленької репліки: «Тьху на вас» — і все.
Пітер БЕЙКЕР, співдиректор бюро The Washington Post у Москві з 2001 по 2004 рр., також є співавтором книжки «Схід Кремля: Росія за Володимира Путіна та кінець російської революції», що вийшла у видавництві Scribner
