Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Ліван як тест амбіцій Франції

5 вересня, 2006 - 00:00
ФОТО РЕЙТЕР

Як усі знають, наш народ і ліванський народ позв’язує довга історія дружби та братства. Франція, завдяки якій сучасний Ліван з’явився на світ після Першої світової війни, несе за нього особливу відповідальність. Протягом чотирьох десятиріч ця країна кров’ю оплачувала перипетії ізраїльсько-арабських воєн й ізраїльсько-палестинського конфлікту. Одні її бомбили, другі багато років окуповували, а цього літа вона перенесла страшний удар — війну, спровоковану третіми державами та підхоплену радикальними озброєними формуваннями.

Чи могли ми допустити подальше знищення інфраструктури цієї країни, нові великі жертви серед мирного населення? Звісна річ, ні, і Франція, як вона і мала вчинити, зіграла вирішальну роль у досягненні припинення вогню. Не буває зовнішньої політики без моралі. І чудово, що Франція змогла залишитися вірною своїм високим принципам. Але чи могли ми після оголошення припинення вогню пустити справу на самоплив, будучи впевненими, що рано чи пізно відновляться воєнні дії — ракетний обстріл бойовиків й контрдії Ізраїлю? Звісно, ні. Байдужість і цинізм не можуть бути відмінними рисами нашої зовнішньої політики. До того ж, крім принципів, існують також інтереси Франції як великої світової держави, яка піклується про мир в Європі та на її периферії, тобто на Близькому Сході.

Таким чином, Франція — в результаті історичних зв’язків із Ліваном і Ізраїлем та статусу постійного члена Ради Безпеки ООН — не могла зробити вибору на користь інертності або невтручання і так просто відмовитися від своєї відповідальності як великої держави. Ми повинні були зайняти гідне місце у справі відновлення миру в цьому регіоні. Саме про це оголосив президент Республіки, і я цьому радий.

Сьогодні кожен розуміє, що ліванський уряд поодинці не зможе добитися роззброєння бойовиків, а отже, і виведення ізраїльських солдатів, тому міжнародна спільнота повинна допомогти ліванському народу відновити свій суверенітет на півдні країни.

Але чи можна було оголосити про військову участь Франції в новій акції ООН, не дочекавшись гарантій того, що для успіху цієї місії створені всі необхідні умови? На жаль, дехто за кордоном, та й у Франції скористався нагодою і розкритикував французьку дипломатію: одні — за «боягузтво», другі — за «повільність». Але як можна було не бачити, що мудрість й обережність вимагали, щоб ми, перш ніж наражати на ризик життя наших солдатів, повною мірою отримали від ООН й основних зацікавлених сторін необхідні гарантії, що стосуються функцій нового оонівського контингенту, умов діяльності наших солдатів і механізму взаємодії між штаб- квартирою ООН у Нью-Йорку, столицями країн-учасниць місії, а головне — дислокованими на місцях військами?

Стовідсоткових гарантій не буває. Але ми, принаймні, не повторимо помилок минулого. Зокрема, я маю на увазі перебування наших солдатів до 1995 року в Боснії, куди їх ввели в ім’я доброї, але туманної концепції гуманітарного втручання. Там загинули 80 наших солдатів, притому що ні сама місія, ні умови застосування військ не були заздалегідь визначені. Нагадую, що саме зміна рамок цієї місії, здійнена в червні 1995 року з ініціативи Жака Ширака та Джона Мейджора, дозволила покласти край конфлікту та відкрити шлях до підписання Дейтонських угод.

Разом із тим я усвідомлюю всю трудність нової місії в Лівані, всі небезпеки, які нас підстерігають і з якими зіткнуться наші солдати, і я хочу віддати їм шану. Усі пам’ятають про теракти, скоєні 23 роки тому в Лівані проти американських солдатів (250 загиблих) і французьких солдатів із поста «Драккар» (59 загиблих). Тому і тут президент Республіки проявив велику мудрість, постановивши, що через шість місяців будуть підбиті попередні підсумки операції. Важливо, щоб увесь політичний клас і весь наш народ були єдині.

Дехто може висловити думку, що в цій справі нам робити нічого, що, сунувшись туди, ми виявимося залучені в чужу війну. Їм я хотів би сказати: а яка альтернатива? Чи повинна Франція кинути Ліван, дозволити йому перетворитися на аванпост радикального шиїзму, який згодом дестабілізуватиме весь арабський світ? Чи повинні ми погодитися на те, щоб більше не впливати на долі Близького Сходу, хоч всім очевидно, що від них залежить безпека європейців і всіх французів?

Оскільки я не знімаю з себе відповідальності; оскільки й у мене є певне уявлення про благотворний вплив нашої країни; оскільки я усвідомлюю авторитет Франції не тільки в Лівані, а й у всьому арабському світі; оскільки я хочу також, щоб Франція зробила все для безпеки Ізраїлю, я вважаю, що Франція не могла відмовитися від цієї місії, попри всі небезпеки та труднощі. Не лише амбіції, але також мораль і мир — ось що лежить в основі мого уявлення про благотворний вплив Франції на світовій арені. Необхідно, щоб увесь народ Франції підтримав місію наших солдатів у Лівані.

Ніколя САРКОЗІ, Le Figaro, 31 серпня 2006
Газета: