У п’ятницю стало відомо, що дорогою з Китаю додому Президент України Віктор Янукович відвідає в Сочі свого російського колегу Володимира Путіна. Немає сумнівів у тому, що візит цей має символічний характер: Янукович ясно дає зрозуміти українській опозиції, що він свій вибір зробив і на загострення відносин із Росією не піде. Зрозуміло також, як подібне рішення — зустрітися з Путіним у розпал внутрішньополітичної кризи — сприймуть у Києві. У мітингуючих з’явиться нова тема: Віктор Янукович полетів у Сочі отримувати інструктаж у свого безпосереднього начальника. Тим часом експерти продовжують обговорювати перспективи «оксамитової» революції в Україні.
Українські події незалежно від того, чим вони завершаться, оголюють низку викликів, які стоять не лише перед Україною. Так, сьогодні Україна підтверджує вичерпаність пострадянської моделі розвитку, яка запанувала на просторі колишнього СРСР, зокрема і в Росії. При її національних варіаціях ця модель спирається на персоналістську владу і патерналістську державу. Але, мабуть, не менше важливо те, що ця модель функціонує за рахунок паразитування на радянському спадку, починаючи від рудиментів радянської економіки і закінчуючи совковими міфами, стереотипами і звичками. Так от в Україні за останні двадцять років сформувався чисельний шар суспільства, готовий відкинути «постсовєтизм» і покінчити з борсанням у невизначеності. Конфлікт Нової України з частиною еліти, яка намагається консолідувати традиційний електорат і залишитися в совковій комірці, і визначить майбутній вектор цієї країни.
Українські події підтвердили, що якщо в пострадянської держави вичерпуються ресурси, які залишилися від минулого, і немає можливості звернутися до сировинної «подушки» (за рахунок чого живуть Азербайджан, Казахстан, Туркменістан), то основним джерелом виживання влади стає обмін суверенітету на підтримку Кремля. Такий відвертий обмін зробили білоруський і вірменський режими, погодившись на напівколоніальну залежність своїх країн від Москви. В Україні такий сценарій багатий соціальним і політичним вибухом. Але подальше існування України за рахунок дрейфу з поперемінними поворотами то у бік Москви, то у бік Європи, який намагалися здійснювати Кучма і Янукович, більше неможливе. І тому, що Кремль вимагає визначитися, загрожуючи санкціями за будь-які коливання. І тому, що нове українське суспільство вимагає руху «до Європи».
У ході «помаранчевої революції» 2004 року в Україні стояла проблема чесних правил в межах пострадянської моделі. Сьогодні там стоїть інша проблема — зміни самої моделі. Якою конкретно вона має бути і яким має бути перехід до неї — українці все ще відчувають смутно. Але важливо те, що вони пов’язали цю модель з інтеграцією до Європи. Це означає і готовність поділитися з Європою частиною свого суверенітету. Відзначте те: українці готові віддати його Європі, але не Росії! Тому в Україні йдеться не про геополітичний вибір. Йдеться про цивілізаційний вибір — вибір нової організації влади і держави. На жаль, українська опозиція виявилася не готовою до масового пориву суспільства. Ми бачимо той випадок, коли народ випереджає свою еліту! Сьогодні прорив України у майбутнє вимагає відходу з політичної сцени не лише застряглого в минулій епосі лідера, але і вчорашньої «помаранчевої» опозиції. Якщо Україна, найбільше після Росії і найближча до Росії за ментальним і політичним кодом слов’янська держава, зробить вибір на користь правової держави, це буде важким ударом не лише по зовнішньополітичній доктрині Путіна, але і по російському самодержавству.
Тим часом ми спостерігаємо цікаве явище, яке можна визначити як «закон компенсації». Не лише деякі нові незалежні держави звертаються зовні після вичерпання внутрішніх джерел підтримки пострадянської моделі, але і путінська Росія робить те ж саме. Лише якщо перші погоджуються на роль сателітів, то остання повинна закріпити за собою роль центру нової галактики. Державництво стає найважливішим ресурсом російської влади. А тому зрозуміло, наскільки важлива роль України у відтворенні нашого самодержавства. Україна для Кремля зовсім не міжнародний суб’єкт. Україна — чинник внутрішньої стійкості російського режиму. Тому спроби Кремля зберегти Україну або її частину (!) на орбіті Росії продовжуватимуться. Але до чого вони ведуть?
Російський тиск став імпульсом, який прискорює процес формування української національної свідомості і появи націоналізму, орієнтованого на Європу. Доводиться констатувати, що зміцнення української самосвідомості відбувається за рахунок відштовхування української нації від Росії. У цьому «заслуга» перш за все Кремля. Хоча формування національної ідентичності колишніх колоній завжди відбувається за рахунок їх розмежування з метрополією — і на це доводиться зважати. Однак Кремлю потрібно усвідомити, що віднині російська підтримка лише дискредитуватиме тих українських лідерів, які захочуть спиратися на Росію.
Але задля справедливості варто відзначити, що Кремль все ж не був єдиним чинником, який змусив Януковича відмовитися від підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Хоча багато хто, включно з Януковичем, покладає відповідальність за «розворот» саме на Кремль і особисто Путіна. Але давайте поміркуємо: невже не можна було заздалегідь передбачити, наскільки важлива Україна для російської влади, і передбачити, що Кремль боротиметься за Україну? А раз так, то можна було до цього підготуватися — і Києву, і західним столицям. Важко уникнути враження, що Янукович навмисно намагається зіграти роль жертви зґвалтування. Тим часом цей хитруватий, але при цьому простенький донецький мужичок навряд чи був готовий рухатися у бік Європи не лише тому, що цей рух супроводжувався економічними ризиками, і не лише тому, що звикся торгуватися. Були й інші причини зигзагів українського президента: звичайно, він боявся перед президентськими виборами, що наближаються, втратити традиційний електорат; але одночасно — побоювався втягнутися в європейську колію, яка якоїсь миті могла підірвати його єдиновладність.
Однак Європа виявилася не готовою допомогти Україні. Відсутність політичної волі і бачення у тих, хто є колективним «обличчям» Європи, давно не новина. Істотніше те, що європейський лідер — Німеччина — не спробувала ні реально вплинути на Януковича, ні протидіяти тиску Кремля (запобігти йому неможливо!). Ще важливіше те, що Європа відмовилася від нормативного виміру в своїй зовнішній політиці. Це підтвердив європейський проект Східного партнерства, який, попри благі наміри його ініціаторів — Польщі і Швеції, — після проходження через бюрократичні лабіринти ЄС виявився настільки вихолощеним і безтілесним, що сповна влаштовує навіть жорсткі авторитарні режими. В усякому разі Ільхама Алієва Східне партнерство явно влаштовує. А Лукашенко і не думає виходити з Партнерства. Східне партнерство дозволяє ЄС дружити з авторитарними режимами і не містить у собі загрозливих для них вимог. Зовсім навпаки — цей проект дозволяє авторитарним лідерам виглядати пристойно і насолоджуватися європейською компанією, як це робив той же Алієв на Вільнюському саміті.
Україна і підтримка українським суспільством асоціації зробили Східне партнерство тим, чим воно не є — чинником цивілізаційного розмежування. Ймовірно, викликавши шок серед євробюрократії, яка не була готова до тих пристрастей, які розгорнулися довкола Вільнюса. Адже, власне, в розумінні Брюсселя йдеться лише про зону вільної торгівлі. Ні про яку реальну інтеграцію України в ЄС і натяку немає! А українці зробили Вільнюс точкою відліку свого нового життя. Ось яке прагнення цієї нації вирватися із загниваючої пострадянської реальності...
Тепер Європа опинилася у незручному становищі. Вона повинна або підтримати європейський вибір частини українського суспільства, або відійти в тінь, давши зрозуміти, що Європа не має щодо України амбітних планів. Брюссель повинен сказати, що не має наміру створювати механізм, який би пом’якшив для України хворобливість виходу з пострадянського гетто. Перший варіант міг би означати для Європи її повернення до загубленої місії. Другий — визнання того, що параліч великого інтеграційного проекту продовжується. Багато що говорить, що мають рацію скептики, які твердять: забудьте про європейську експансію! Старенькій Європі зараз не до цього! Начебто вони мають рацію. Тим більше коли відійшла у бік Америка, яка завжди торсала Європу, не даючи їй дрімати. Звичайно ж, євробюрократія вітатиме тиск Москви, який виправдовує її власну пасивність. Європейські бюрократи продовжуватимуть співати мантру про те, що Східне партнерство не суперечить завданням Євразійського союзу і взагалі добре б усім дружити! І це якраз у час, коли Кремль говорить: або ви з нами, або ви проти нас!
Проте... Поки рано співати реквієм за Європою. Адже окрім лідерів паралізованої «старої Європи» є й інші держави, які готові узяти на себе місію. Це перш за все Польща, Швеція і Литва. Є і європейська громадська думка, і європейські незалежні медіа. Побачимо, чи зможуть вони розбудити стареньку.
Теоретично у Заходу є інструменти впливу на український панівний клас з тим, аби утримати його від дій, які можуть призвести до силової конфронтації з суспільством і змусити Януковича сісти за стіл переговорів з Майданом. Але чи вистачить у Заходу розуміння важливості та трагізму історичного моменту? І де ті лідери, які колись були уособленням драйву і потужності ліберальних демократій?!
А час іде, і незрозуміло, скільки ще стоятиме Майдан.
Поразка Майдану стане новорічним дарунком для Кремля. Але це буде поразка не лише України. Це буде поразка західної цивілізації. І у Кремля не залишиться навіть віртуального і безпорадного опонента. Путіну дійсно поговорити стане ні з ким.
6 грудня 2013
«Ежедневный журнал»
