Ситуація в нашій державі останніми роками складається так, що питання національної безпеки і суверенітету українців на власній території дедалі виразніше українським політикумом ставиться в залежність від таких двох обов’язкових чинників:
— Що про зовнішньополітичну дію України подумають у Вашингтоні і які заяви зроблять з цього приводу американські державні діячі?
— Якою буде практична реакція Москви і чи позначиться це на ціні на природний газ для української економіки й пересічних громадян?
В обох випадках заздалегідь відчувається другорядність політико-правових документів України, якими, за великим рахунком, і мала б визначатися стратегічна, а отже — постійна українська мета на міжнародній арені. З другого боку, бачимо внутрішню підпорядкованість української державно-політичної верхівки волі, рішенням і дії двох наддержав, коли йдеться про національну безпеку. Принаймні коли йдеться про розробку і прийняття рішень. Все це призводить до постійного перенесення на майбутнє остаточного рішення про такі реальні засади зовнішньої політики України, котрі б першою чергою відповідали інтересам саме українців, а не росіян чи американців.
Помилково вважати, що конфліктність у відносинах між Росією і Заходом постала у зв’язку із конфліктом між сепаратистами і центральною владою на грузинській території та збройним втручанням Росії. Вона почала нагнітатися обома сторонами на тлі газової кризи на зламі 2005—2006 років. Ще раніше на тлі буремних подій в Україні наприкінці 2004 року першим поставив у центр своєї політики ідеологію антиамериканізму тогочасний президент Росії В. Путін. Відтак, із самого початку серед причин конфлікту українське питання у сенсі інтеграційного вибору нашої держави стало центральним.
Реальний інтерес українців у цьому сенсі серйозно не сприймався — гіганти сперечалися у контексті пріоритету власних інтересів. Українські політики публічно дискутували про більшу доцільність орієнтації на Захід чи Схід, а не займалися в тиші своїх кабінетів розробкою консолідованої позиції. Тим самим вони перетворювали корінні питання національної безпеки на публічну дискусію, яка ще більше розколювала націю. Події на Кавказі знову показали, що українські політики більшою мірою шукали можливості для дискредитації одне одного звинуваченнями в неправильній зовнішній орієнтації, ніж формували спільну державну позицію.
То ж чи не першим у рамках саме національного інтересу України оцінив нову ситуацію начальник управління європейської безпеки корпорації RAND професор Стів Ларрабі. Його аналітична розвідка не залишає сумнівів у щирому переконанні в агресивних намірах Росії щодо Криму. Він, зокрема, пише у своєму матеріалі, промовисто названому «Україна: наступна криза?»: «Насправді Україна може стати наступною потенційною кризою... Інтеграція України в НАТО, на противагу Грузії, матиме далекосяжні стратегічні наслідки, кладучи край надіям росіян сформувати «Слов’янський союз» у складі Росії, Білорусі й України — мрії, що все ще стукає в грудях багатьох росіян. Це матиме також важливе значення для російської оборонної індустрії, особливо протиповітряної оборони та виробництва ракет». Стосовно засобів російського впливу і тиску на Україну знаний дослідник не виглядає оригінальним: «Росія має низку засобів для тиску на Україну поза рамками воєнної сили. Одним із них є енергетика. Україна залежить від російської енергетики, особливо газу». Доречно відзначити, що Ларрабі знову нагадує про поставки природного газу з Росії в Україну як політичний механізм Москви. На його погляд, зростання ціни на цей ресурс від 2004 року більше, ніж втроє, як і плани ще раз подвоїти ціну вже з 1 січня 2009 року, вписуються в далекосяжну стратегію встановлення контролю над українськими трубопроводами через створення СП.
Після переходу проблеми російської загрози територіальній цілісності України в русло загальних публічних обговорень В. Путін уже в ролі прем’єра заперечив будь-які претензії Москви на державний суверенітет України. І це зовсім не директивне рішення спричинило ще одну хвилю публічних дискусій в Україні. Забувалося, що за словами прем’єра не було жодних нових рішень, що Україна стала для нього об’єктом сарказму, що в претензіях російських політиків на Крим він ніколи не бачив чогось особливого... Адже, як відомо, у міжнародних відносинах влада має керуватися не деклараціями високих осіб іншої держави, а сукупністю історичних і поточних складових аналізу. Не вдаючись в інші деталі, зупинімося тільки на здатності Заходу прийти Україні на допомогу в гіпотетичному випадку зовнішньої агресії...
Тут знову звернімося до міркувань Ларрабі, котрий стверджує, що події на Кавказі показали явну обмеженість Заходу в плані механізмів впливу на регіон, де Росія має потужний стратегічний інтерес та перевагу у військовій силі. У цьому зв’язку американський професор, палкий прихильник членства України в НАТО, закликає не прискорювати процес приєднання з огляду на те, що «дратування розлюченого ведмедя не є мудрою політикою».
ХТО Ж ВИНЕН І ЩО БУДЕ?
Реалізувавши ідею В.Путіна про «підняття Росії з колін», висловлену ним ще на зламі XX та XXI століть, Росія першою публічно і на офіційному рівні рішуче заперечила односторонність у міжнародних відносинах. Пропозиція Москви відтворити багатополюсність також деструктивна, оскільки базується на заздалегідь конфліктних ідеях антиамериканізму, руйнування стратегічних відносин між США і Євросоюзом, внесення розколу в НАТО, забезпечення російського політичного домінування і контролю на пострадянському просторі.
Історичний досвід показує, що жодна з попередніх міжнародних систем, базованих на спробах одностороннього домінування однієї наддержави чи, навпаки, багатополюсного світу, не гарантувала ні стабільності, ні сталого миру. Виходимо з доцільності зосередити інтелектуальні зусилля на виробленні такої версії міжнародної системи, яка б дозволила максимально уникати нових трагедій чи попереджати їх зусиллями саме світової спільноти націй.
Але такій спільності на засадах верховенства багатосторонніх рішень однаковою мірою заважають американські претензії на глобальну гегемонію і російська спроба відтворення полюсів протистояння та нового розподілу сфер упливів і відповідальності. Тим часом у світовій політичній науці помітне наростання песимізму стосовно можливості бодай якоїсь консолідації міжнародної системи.
Переважають на цьому тлі ідеї актуалізації вже відомих міжнародних систем. При цьому навіть справжні особистості в науці нерідко відстоюють доцільність поділу світу на домінуючу і залежну частини. За «домінуючими» державами пропонований ними підхід механічно закріплює функцію визначення напрямів і шляхів внутрішнього розвитку середніх і малих держав. Росії він залишає «право» на регіональне домінування на євразійських теренах.
Але при цьому ігнорується той факт, що насправді для російського керівництва вирішальними виглядають механізми поширення своїх впливів на пострадянському просторі чи забезпечення якомога потужнішого контролю у Східній Європі разом із стримуванням процесів подальшого розширення на Європейському континенті. Це повністю суперечить сучасній логіці збереження стабільного світу і миру. Немає підстав зводити російську реакцію на зовнішні події в конфронтаційному і націоналістичному дусі, а також проблеми з демократизацією суспільних відносин майже винятково до «безцеремонної поведінки Америки». Це серйозне спрощення ситуації. Принаймні до такого висновку спонукає не тільки історичне знання, а й ознайомлення з російськими політичними реаліями на початку ХХІ століття.
Україна просто не може ігнорувати те, що після конфронтаційного і сповненого ідеями антиамериканізму виступу В. Путіна на глобальному безпековому форумі у Відні два роки тому вималювалася цілком реальна перспектива американсько-російського протистояння із загрозою переростання у фундаментальний конфлікт. Головними «полями бою» між Росією і США можуть стати: а) боротьба за Іран чи навколо ядерної програми Ірану; б) суперечність щодо неприпустимості чи вищої доцільності членства України, Грузії та Азербайджану в НАТО.
За будь-якого оцінювання, кожну конкретну позицію офіційної Москви нині не можна розглядати ізольовано від інших аспектів російської стратегії у світі. Але головне полягає у спробі відтворення неоімперської тенденції у міжнародних відносинах двома ключовими акторами міжнародних відносин — Сполученими Штатами і Росією. Цікаво, що в Америці також вже не викликає тотальних заперечень право Росії на свою зону впливів. Як відзначає відомий дослідник Фрідман, «правильніше говорити, що Росія створює нову структуру відносин на суміжних територіях з обов’язковістю перетворення Москви у регіональний центр нової структури».
У нинішній ситуації для США головним у російському резерві відповідей на потенційні американські випади на захист пострадянського простору залишається ісламський світ. Однак нині Москва не зацікавлена у розбалансуванні ситуації в Афганістані чи будь-де на Близькому Сході. Має місце збіг стратегічних цілей Вашингтона та Москви у цьому регіоні. У Білому домі прекрасно розуміють, що, приміром, у відповідь на масштабну допомогу грузинській армії з боку США Кремль може негайно направити велику кількість зброї і озброєнь до Сирії, а ще гірше — до Ірану. А в запасі завжди залишатиметься озброєння «Талібану».
Отже, Росія має з чого вибирати, а Сполучені Штати — ні.
Дилемою залишиться для нового президента США погодження двох положень стратегії національної безпеки — задіяність в Ісламському світі та стримування російського гегемонізму на пострадянському просторі. Поки що у США немає належних сил для блокування російського гегемонізму на теренах колишнього СРСР. Якщо ж Америка почне виходити із Близького Сходу або не робитиме там нічого, то загроза великої війни стане реальністю.
Таким чином, Америка постала перед вибором нової глобальної стратегії хоча б тому, що відповідний крок вже зробила Росія. Бачимо чотири опції виходу із складної ситуації, яка безпосередньо впливає на безпеку України.
1. Спроба налагодити відносини з Іраном на засадах його чітких гарантій щодо невтручання в Іраку і як наслідок — виведення американських військ з іракської території. Тут Іран відіграє ключову роль. Для цього слід обов’язково посилити антиросійські настрої в Ірані через демонстрацію агресивних планів Кремля. Це — цілком реалістична можливість для Америки. Досягти домовленості з Іраном Вашингтон може, хоч би яким примарним це нині здавалося. Залишається «питання честі» для Ірану.
2. Входження у переговори з Москвою, віддаючи їй можливість для гегемонізму на пострадянському просторі в обмін на гарантії Кремля не поширювати своїх гегемоністських планів на Європу. У такій ситуації Росії знадобляться роки для налагодження ситуації на теренах колишнього СРСР, що дозволить Сполученим Штатам дати новий імпульс НАТО. Це також звільнить Америку від постійної війни з Ісламським світом, але водночас спричинить відновлення російського імперського потенціалу й призведе до протистояння, порівнянного з американо-радянським.
3. Відмова від активного ведення справ з Росією і залишення проблеми на розв’язання європейцям. У такому випадку США одержать можливість продовжити війну з ісламським світом і змусити Європу діяти, але європейці надто розколоті, залежні від Росії і не бажають загострювати відносини з нею. Така стратегія прискорила б відродження Росії як регіональної імперії.
4. Швидке залагодження в Іраку, вихід з цієї країни та Афганістану, залишення там «контролюючих військ». Це створило б резерв для Америки в плані посилення позицій у Прибалтиці та в Україні, стримуючи Росію від поширення впливів на пострадянському просторі. Однак наслідком може стати хаос в ісламському світі через конкретні загрози для проамериканських режимів та нову хвилю тероризму. Довелося б вибирати між Євразією і нестабільністю та терором з боку держав ісламського світу.
Весь набір опцій по суті вкрай обмежений. Але продовження війни в Ісламському світі стає дедалі більш витратним навіть у порівнянні з її початком, а Росія тим часом дедалі виразніше стає загрозою для американського гегемонізму і спроб облаштування світу по-американськи.
Залишаються: досягнення домовленостей з Іраном або дипломатичні домовленості з Росією на засадах її відмови від гегемонії на пострадянському просторі. Тільки за таких умов можливе швидке виведення американських військ з Афганістану й Іраку та їхня дислокація з метою протидії російській експансії.
Тому саме перший і четвертий сценарії виглядають більш імовірними у сенсі експертних пропозицій новому президентові США. Але практично Америці дуже важко піти на такі варіанти дій. Головне полягає в тому, що досі не ясно, чи стане Росія реальною загрозою на кшталт СРСР. Якщо для такого висновку й надалі даватиме підстави Росія, то саме ці два сценарії й реалізовуватимуться. Поки що триває оцінювання нової російської доктрини через проникнення у її глибинну сутність.
Безперечно й інше: американська стратегія нині у кризі. У США відсутні достатні сили для того, щоб справитися з новими загрозами і зробити вибір між Близьким Сходом і пострадянським простором. Всі дослідницькі резерви США нині спрямовані на співставлення рівнів ісламської і російської загроз.
Але, як пише згаданий Фрідман, «доволі важко визначити, яким чином хаос в ісламському світі спричинить глобальну загрозу, але зовсім неважко уявити собі Росію, яка в рамках реалізації доктрини Медведєва справді стане глобальною загрозою і становитиме пряму небезпеку американським інтересам».
То що ж робити українським політикам? Відповідь на це складне запитання здається нам доволі простою: замість розмов на теми національної безпеки розпочати конкретну політичну дію...
Євген КАМІНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Інституту світової економіки та міжнародних відносин
