У закордонних справах центральна проблема для Обами полягає в тому, як відвоювати ті позиції в питаннях формування американської політики національної безпеки, які він останніми роками втратив. З історичного й політичного поглядів в американській системі поділу влади найбільшою свободою для здійснення рішучих дій у закордонних справах володіє президент. Країна вважає, що саме він відповідає за безпеку американців у нашому дедалі неспокійнішому світі. На нього дивляться як на людину, котра визначає цілі, яких Сполучені Штати домагатимуться за допомогою дипломатії, економічних важелів, а в разі потреби — і методами військового примусу. А світ у цілому бачить у ньому достовірний голос, яким говорить Америка.
Звичайно, президент — не диктатор. Право голосу має Конгрес. Є таке право і в суспільства, є воно у впливових кіл і в зовнішньополітичних лобістів. Роль Конгресу в оголошенні війни особливо важлива не тоді, коли США стають жертвою нападу, а коли Америка сама має намір вести війну за кордоном. Оскільки Америка є демократією, підтримка суспільства президентським рішенням у сфері зовнішньої політики надзвичайно важлива. Але ні в кого у владі і за її межами немає такого авторитетного голосу, як у президента, коли вона спочатку говорить, а потім починає рішуче діяти на користь Америки.
Це так навіть за умов присутності рішуче налаштованої опозиції. Навіть коли деякі лобі заручаються в Конгресі підтримкою для своїх іноземних клієнтів, виказуючи непокору президентові, багато конгресменів тихо і спокійно заявляють Білому дому про свою готовність підтримати його, якщо він твердо й рішуче обстоюватиме «національні інтереси». А президент, здатний на такі відкриті вчинки, заводячи при цьому друзів і спільників на Капітолійському пагорбі, може створити собі такий потужний і грізний авторитет, що вступати з ним у конфронтацію стане недоцільно з політичного погляду. І саме це нині потрібно зробити Обамі.
Один крок, який він може здійснити негайно для зміцнення своїх позицій, — це призначити такого держсекретаря, який матиме потужну підтримку обох партій. У сьогоднішній політичній атмосфері з її глибокою поляризацією Обама здобуде серйозний вплив і підтримку, якщо подумає про кандидатуру республіканця з помірними зовнішньополітичними поглядами. Природно, якщо він обере на цю посаду демократа, то це має бути людина, яку в Конгресі поважають обидві партії.
Ще до збору своєї нової команди Обамі потрібно уважно подумати про програму дій на другий президентський термін. Яку спадщину він хоче залишити після себе? І тут знати, що не потрібно робити, не менш важливо, ніж знати, що потрібно робити. Президент, який прагне визнання як світовий лідер, не повинен особисто викладати зовнішньополітичні цілі, красномовно брати на себе зобов’язання з їхнього досягнення, а потім поступатися своїми позиціями, зіткнувшись із твердою опозицією. Суть ось у чому: успіх Обами залежатиме від того, чи рішуче й серйозно він налаштований — чи то у відносинах з ворожим Путіним, із дедалі самовпевненішим керівництвом Китаю, із верткими та незрозумілими іранцями або з так званим мирним процесом між Ізраїлем і Палестиною. Авторитет і упевненість ідуть пліч-о-пліч.
Наприклад, щодо ізраїльсько-палестинської проблеми, то сумний факт полягає в тому, що за трьох останніх президентів американська політика була або щирою, але беззубою, або просто цинічною. Голосування в Організації Об’єднаних Націй із питання палестинської державності, коли США, попри наполегливі зусилля, зуміли заручитися підтримкою лише восьми держав із 188, які голосували, знаменує собою драматичне зниження пошани й довіри до спроможності Америки розв’язувати питання, яке сьогодні викликає етичну стурбованість, а завтра може стати вибухонебезпечним. Такі наслідки ослаблення міжпартійного консенсусу в питаннях американської зовнішньої політики і впливу лобістів, який посилюється. І це підкреслює потребу напористого керівництва президента в питаннях зовнішньої політики та національної безпеки.
Стикаючись із важкими викликами зовнішньої політики, президент має прекрасну можливість скористатися двома важливими моментами свого правління. Один настає першого року президентства, бо до четвертого досягнутий успіх зітре ті недоліки, які були раніше. У разі переобрання на першому році другого терміну з’являється ще одна вдала можливість, бо цього разу вищим суддею президентові буде історія, а не суспільство. Обама продемонстрував глибоке інтелектуальне розуміння нових викликів, з якими Америка стикається на світовій арені. І сьогодні в нього з’являється прекрасний і небачений раніше шанс сформувати те, що історики назвуть його спадщиною.
Foreign Policy, США, 4 грудня 2012 р., переклад ІноЗМІ.ru
