Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

На війні — як на війні, або Піар на крові

21 жовтня, 2008 - 00:00

У 1986 році американський держсекретар Дж.Шульц змушений був виправдовувати викриту наклепницьку кампанію проти Лівії, що завершилася бомбардуванням цієї країни, висловлюванням В.Черчілля: «Під час війни правда є такою цінною річчю, що її необхідно охороняти брехнею». І цей, і наступний приклади вже ввійшли у підручники з пропаганди і маркетингу. Після окупації Іраком Кувейту в 1990 році кувейтський уряд заснував у США, як у нас кажуть, громадську, а насправді лобістську організацію «Громадяни за вільний Кувейт». Саме вона проплатила послуги легендарної PR-компанії «Hill & Knowlton», заснованої ще першим піонером політреклами в США та й світі Джоном Гіллом. Від імені «Громадян за вільний Кувейт» компанія влаштувала в Конгресі слухання під назвою «Звірства Саддама в Кувейті». Саме «Гілл енд Ноултон» зібрала свідчення, одне з яких і ввійшло в історію як приклад «чорної пропаганди» під назвою «Медсестра Наіра». Молода жінка, представлена конгресменам як працівниця пологового відділення шпиталю «Аль-Аддан» під присягою розповіла, як іракські вояки вбили сотні кувейтських немовлят. «Вони витягли немовлят із інкубаторів і залишили їх вмирати на холодній підлозі», — плакала жінка. Обуренню конгресменів не було меж, вони одностайно назвали Саддама «іракським Гітлером». Американська публіка ридала біля телевізорів. Питання підтримки війни проти Іраку, що пізніше отримала назву «Буря в пустелі», було вирішено. Вже після війни стало відомо, що «розповідь медсестри» — повна брехня. У її ролі виступила дочка посла Кувейту в США, якої взагалі на момент окупації не було в Кувейті. Ви думаєте, боси фірми почервоніли від сорому? Аніскілечки! Вони отримали безліч професійних призів та пабліситі завдяки документальному фільму під промовистою назвою «Як продавати війну». У 2003 році компанія вже працювала над тим як «продати» американцям нову війну проти Іраку...

Вже помічено, що у власних інформаційних війнах російське керівництво нічого не вигадує, натомість, застосовує весь арсенал прийомів, набутих у США. Перекривши законом про недержавні організації (до слова, визнаним у Раді Європи цілком демократичним, хоч і жорстким, але не більше, ніж, наприклад, у Франції) канали фінансування з США і Заходу їхнього лобі в Росії, Москва відкрила філії власного — «Інститут демократії і співробітництва» в Парижі та Нью-Йорку, який буде займатися тим же самим, що роблять такі розкручені, як «The Freedom House», себто гуртувати і заохочувати (і матеріально) власних симпатиків на Заході, як годиться, з числа політиків, громадських діячів, журналістів.

У той час, як у сесійній залі і кулуарах Парламентської Асамблеї Ради Європи депутати сперечалися щодо тексту резолюції «Наслідки війни між Росією і Грузією», у прес-центрі російська делегація вела бій за розум і серця західних журналістів. Лідер російських комуністів Геннадій Зюганов вдає, що забув про моє запитання про те, коли він буде судитися, як обіцяв раніше, за визнання результатів останніх думських виборів незаконними. Натомість, після розлогої тиради звинувачень на адресу Грузії надає слово «свідку із США Хелені Теплицькій». Непоганою англійською жінка картає західну пресу за необ’єктивність у висвітленні війни в Південній Осетії. «У Вашингтоні я пішла на блошиний ринок (так і сказала: flee market. — І.С.), де почула, як люди засуджують Росію, тому що це вони почули з телебачення. І я вирішила сама поїхати туди, щоб потім розповісти правду», — презентує пані Теплицька власну фотосесію. «Цю стару єврейську жінку, яку я сфотографувала у Цхінвалі, звуть Рівка. Грузинські війська розбомбили вщент її дім. Чим Рада Європи може допомогти Рівці?» — патетично виголошує Теплицька.

Вже після закінчення прес-конференції є можливість поцікавитися про рід занять американського свідка. Виявляється, що Олена Теплицька не тільки на блошиний ринок послухати ходить, а й очолює російсько-американську палату бізнесу та індустрії (почесний голова в палаті — посол Росії в США). Досвід із піару в неї чималий. Так, у 2001 році вона активно допомагала керівництву «Газпрому» відмитися від звинувачень у придушенні свободи слова, коли «Газпром» перебрав собі активи опозиційної тоді телекомпанії НТВ олігарха Гусинського. Залучена нею ПР-агенція Rainmaker Interactive попрацювало дуже ефективно, навіть Кондолізза Райс присвятила тоді зустрічі з представником «Газпрому» півтори години, тоді як посланець збіглого Гусинського отримав у неї лише сім хвилин. Тоді пані Теплицька значилася ще й «представником «Союзу правих сил» у США». СПС, як відомо, донедавна утримувався А.Чубайсом, творцем, хто забув, теорії «ліберальної імперії», за якою Росія мала б скуповувати енергетичні системи країн-сусідів, таким чином мирним шляхом перетворюючи їх на слухняних васалів (ці одкровення зовсім не завадили Чубайсу стояти поряд із «помаранчевими» вождями на інавгурації Президента Ющенка). Нещодавно внаслідок домовленостям С.Лаврова і К.Райс А.Чубайс став членом наглядової ради JP Morgan Chase, на ділі — гарантом утримання російських активів на сумно відомому американському фондовому ринку. Очікують, що у відповідь на це США згорнуть пропагандистську кампанію звинувачень на адресу Росії у війні в Грузії.

Перед Палацом Європи всі дні сесії ПАРЄ проходив південно-осетинський пікет, зорганізований, як заявлено, громадським форумом «Осетія звинувачує». Цей форум, як повідомляли напередодні російські телеканали, мав плани провести акції у всіх головних столицях Європи. Звідки кошти? — безцеремонно цікавлюся я в організаторів. Пожертви громадян, відповідають ті. Головним своїм завданням вони називають збір доказів про військові злочини грузинських військ, щоб подавати позови до міжнародних судів. «Ми будемо висувати позови до тих країн, які стоять за спиною грузинів, — це США і Україна!», — обіцяє викладачка Південно-осетинського університету Міра Цховребова. «А до Ізраїлю?» — цікавлюся я, нагадуючи, що Тель-Авів теж постачав озброєння Грузії, а грузинські міністри оборони і реінтеграції мають ізраїльські паспорти, ба більше, сам президент Саакашвілі оголошував Ізраїль своїм союзником у війні. «Ні, до Ізраїлю позовів не буде, — відрізає викладачка англійської мови, — бо він вчасно припинив поставки зброї Грузії». Таке враження, що пані Цховребова чудово обізнана у тонкощах порозуміння Москви і Тель-Авіва: Росія не висуває звинувачень в оснащенні грузинської армії (як у випадку України), а Тель-Авів на це не висловлює претензій щодо військового співробітництва Росії з Іраном і Сирією.

Нарешті, в бій вступають представлені російські правозахисники із «Громадської палати» при президенті Росії. Й це вже зовсім не ті правозахисники, які виступали тут, у Раді Європи, ще вісім років тому, як-то Сергій Ковальов. А в пікеті на вході тоді стояли чеченські біженці. «У мене досі в очах російські матері, які благали мене не допустити, щоб їхні сини воювали в Чечні!» — вигукував тоді доповідач Ради Європи британський лорд Джадд. Цього разу це «телевізійний суддя» Павло Астахов і голова «Московського бюро із прав людини» Олександр Брод. Вони роздають чудово видані альбоми з фотоілюстраціями під назвою «Осетія: Хроніка замовного вбивства». Видавець — ПР-компанія «Carte Blanche Projects & Resolutions». Астахов колись був адвокатом уже згадуваного олігарха Гусинського. А на Брода колишні колеги — теж професійні правозахисники — пишуть колективні листи до західних донорів, повідомляючи, що той пішов служити Кремлю і взагалі невідомо на що витратив грант від Європейської комісії в кілька мільйонів доларів на моніторинг антисемітизму. Діяльність Брода поширюється й на Україну — на своєму сайті він гудить владу за намагання «реабілітувати нацистських колабораціоністів з ОУН—УПА». Російський журналіст О.Веліхов цікавиться в Астахова — «не політика, а юриста», наскільки законною була роздача російських паспортів у Південній Осетії, й чи не подібний сценарій може бути реалізований у Криму. Астахов нічого поганого у такій практиці не вбачає і посилається на досвід Ізраїлю.

Тим часом, на засіданні політичного комітету ПАРЄ заслуховують плани албанського депутата Олександра Біберая, який має підготувати доповідь по Голодомору. І тут російський депутат Сергій Марков, розкручений як «політолог» і на українських телеканалах, ошелешує присутніх заявою про те, що намагання України домогтися визнання Голодомору геноцидом є антисемітською акцією, бо, бачте, вина за це покладається на євреїв, чому свідченням обнародуваний СБУ список винуватців Голодомору! Слід сказати, що заява Маркова прозвучала відверто провокаційно, адже, як відомо, Україна не звинувачує в геноциді за етнічною ознакою. Хоча, до слова, та ж Грузія протестів не висловлювала, що першим значиться Сталін, чий пам’ятник і музей зносити там не збираються, тим паче — Латвія, чиїх «червоних стрільців» у списку навіть більше.

По суті, Марков озвучив уже раніше визначену контрпропаганду російського керівництва на подальші кроки України — чи то у питанні Голодомору, чи то у визнанні ОУН—УПА. Доказом тому — майже одночасні появи вже сумно відомої статті «Україна — європейська країна? Не факт» автора Міхаеля Празана у французькій Le Mond і статті міністра закордонних справ Росії Лаврова у «2000» із тим же набором звинувачень.

Що може протиставити цьому Україна? На жаль, хіба що стенання публіцистів про «проплачений бруд». І це правда. Наші керівники теж купують шпальти західних видань для власної самореклами або для боротьби з конкурентом. Росіяни, за американським зразком, вже освоїли традиційну в західній пресі сторінку «Opinions & Editorials» (відгуки), бо знають, що спростування, заперечення на небажані публікації слід надсилати негайно — за підписами послів, науковців, бажано, знаних — словом, авторитетів. Хто цим мав би займатися у нас? Міністерства інформації (чи його аналогу), яке б працювало на зарубіжну аудиторію, у нас немає. Міністерство закордонних справ? Цілком, але за умови наявності відповідних кадрів і ресурсів. Власний кореспондент УНІАН у Європі Сергій Воропаєв нещодавно виявив, що після відомого скандалу із розкраданням кількох мільйонів доларів на «імідж України за кордоном» у 2005 р. МЗС знову отримав 15 млн. грн. — «на підтримку вступу України до НАТО». Як описав Воропаєв, «вдалося побачити угоду, укладену Посольством України в одній з європейських країн з місцевою PR-компанією». «Найбільше вразив пункт, який передбачає підготовку та розсилання по основних ЗМІ країни двох прес-релізів на місяць. За це компанія попросила 6 тис. євро щомісячно (близько 42 тис. грн.). Навіть створення додаткової дипломатичної посади в посольстві для виконання лише цієї роботи обійшлося б платникам податків дешевше». Чи потрібні якісь коментарі?

Щось нічогісінько не чутно і про наше лобі в США та Заході в цілому, яке так рекламувало себе на «помаранчевій» хвилі. Я маю на увазі не старі діаспорні організації, а такі, як «Коаліція за безпеку та демократію в Україні», очолювану екс-послами США. Або «Фундація «Помаранчеве коло», куди на тій же хвилі записалися Колін Павел, Медлін Олбрайт, Збігнєв Бжезинський, Жерард Депард’є, Рудольф Джуліані... Хоча — не будьмо наївними — усі наведені особи та їм подібні зароблять таким чином на життя. Себто, щоб вони працювали, їм треба платити. Наприклад, за два попередні роки олігарх Віктор Пінчук сплатив у фонд екс-президента Польщі Квасьневського 700 тис. дол. Тепер зрозуміло, чому Квасьневський тут за першим викликом мецената? Нещодавно він отримав гонорову посаду і від такого собі В’ячеслава Кантора. Останній цікавий тим, що був кілька років радником Президента Ющенка, отримав навіть орден Ярослава Мудрого. Але Кремль нагадав олігарху, чому закриває очі на походження капіталів Кантора, і той нині шпетить колишнього патрона за «найвищий рівень антисемітизму в Європі» та «героїзацію нацистів».

Бо на війні — як на війні. Інформаційній.

Ігор СЛІСАРЕНКО
Газета: