На відміну від минулого, на майбутніх Щорічних зборах Міжнародного валютного фонду і Світового банку або на подальшій зустрічі торгівельних міністрів світової організації Торгівлі на Балі, найімовірніше, не буде масових протестів. Однак не буде не тому, що ці міжнародні інституції сприймаються як ефективні і законні. Їх не буде саме тому, що, в порівнянні з минулим десятиліттям, вони розглядаються як дуже маленькі і безсилі перед лицем великих ринкових проблем, відносно яких слід хвилюватися.
Глобальна фінансова криза 2008 року та її наслідки призвели до втрати довіри не лише до ринків, але й до здатності демократичних урядів забезпечувати широку доступність переваг ринкового зростання. У питаннях економіки, фінансів, оподаткування, торгівлі та клімату безліч людей у всьому світі бояться або обурюються, вважаючи, що всесвітня кліка банкірів, корпорації та еліти країн «Великої двадцятки» використовують інсайдерські операції для монополізації благ глобалізації.
Проте деякі люди, чи то пересічні громадяни чи міжнародно-орієнтовані економісти, визнають, що наші, здавалося б, слабкі та неефективні багатобічні установи є кращою надією світу на управління і демократизацію світового ринку. Лише ці інститути здатні захистити від захвату елітами та від інсайдерської ренти, які піддають глобальне процвітання довгостроковим ризикам.
Треба зауважити, що все більше економістів, які дотримуються традиційних поглядів, звертають увагу на ціну, яку доводиться платити за необмежені світові ринки. Існує велике занепокоєння стосовно того, що трансгранична мобільність капіталу ускладнює збір податків і дотримання фінансових положень усередині країни; а також що торгівельні угоди, у поєднанні з глобальними ланцюгами постачань, посилюють втрати робочих місць у розвинених країнах. Крім того, глобальна інтеграція означає, що лихо єврозони загрожує економіці США, тоді як боротьба США зі стелею зовнішнього боргу загрожує фінансовим ринкам усього світу.
Однак багато економістів мають не менш двоїсте відношення до «глобальних» правил та інститутів, аніж звичайні люди. Вони побоюються, що міжнародні організації, не маючи демократичного контролю, спростять для багатих, сильних і таких, що мають хороші зв’язки, завдання ведення справ на свою користь. У своїй виданій 2011 року книзі «Парадокс глобалізації» Дені Родрік критикує ентузіастів глобалізації за очікування повної лібералізації від зовнішньої торгівлі та руху капіталу: він стверджує, що коли демократично встановлені соціальні механізми стикаються з вимогами глобалізації, більше значення має надаватися національним пріоритетам.
Справді, глобальне «управління» може зайти дуже далеко, наприклад, коли правила СОТ конфліктують з місцевими екологічними захисними заходами або коли вимоги МВФ до позичальників з країн, що розвиваються, звужують простір для творчого інакомислення в політиках забезпечення економічного зростання і скорочення бідності. Справедливо також і те, що країни, залежні від офіційної допомоги і кредитів МВФ, можуть зіткнутися з необґрунтованим тиском з метою підпорядкування поглядам помилкової політики сторонніх від передчасного відкриття ринків капіталу в Азії в 1990-х роках і до нинішньої насильницьким чином нав’язаної політики жорсткої економії в Греції та Іспанії.
Проте є й більш позитивний погляд на питання. Інколи, навіть сильні суверенні держави використовують глобальні зобов’язання, аби допомогти собі зафіксувати розумну політику, яку в іншому випадку було б важко ініціювати і підтримувати. Угода країн «Великої двадцятки» 2009 року щодо утримання від протекціонізму, укладена у зв’язку з наслідками світової фінансової кризи, допомогла захиститися від протекціонізму. Сьогодні угоди «Великої вісімки» або «Великої двадцятки» з обміну податковою інформацією могли б допомогти укріпити національні бази доходів, а також репутації урядів у питанні податкової справедливості.
Менш очевидним є те, що коли уряди забезпечують фінансування МВФ, вони можуть зробити крок убік від внутрішньополітичної стійкості до надання допомоги країнам, що перебувають у біді, і до правил, які несуть вигоду лише в довгостроковій перспективі. Справді, включення справедливих правил у сфері торгівлі, фінансів, розвитку, кліматичних змін та з інших питань у діяльність головних світових інституцій, таких як МВФ і Світовий банк, є безпрецедентно важливим, враховуючи зростання Китаю та інших країн з ринковою економікою, що формується. Коли ці нові сили шукатимуть своє місце за геополітичним столом, то інституції та старші держави можуть отримати вигоду зі взаємно погодженої глобальної «заборони» свого внутрішнього місництва і короткозорості.
Іншими словами, глобальні правила та інституції можуть спростити і збільшити вірогідність того, що всі залучені прагнутимуть обліку більш масштабних інтересів їх власних громадян і тим самим до глобального суспільного блага. Наприклад, обіцянка скоротити викиди вуглекислого газу за відсутності якого-небудь механізму примусу може допомогти країнам зробити правильний вчинок для дітей і онуків власних громадян.
Крім того, справедливі глобальні правила можуть допомогти «демократизувати» світовий ринок, особливо якщо вони вбудовані до установ з високою мірою автономії для високопрофесійних співробітників, які можуть діяти з певною незалежністю від короткострокових політичних тисків. Ні для кого не має бути сюрпризом, що минулі боксерські груші антиглобалістів — Світовий банк і все частіше МВФ та СОТ — є набагато більш відкритими і прозорими, ніж їхні держави-члени. Таким чином, вони дають звичайним людям засіб для лобіювання більш справедливих правил і політики не лише в своїх, але й в інших країнах.
Одним з прикладів цього був громадянський рух, який боровся з правилами СОТ щодо інтелектуальної власності, прийнятими з подачі США та інших багатих країн, які підтримували високі ціни на ліки для боротьби зі СНІДОМ у Африці. Кампанія увінчалася успіхом, внаслідок чого сталися зміни, які істотно розширили доступ бідних країн до подібних препаратів.
Кінець кінцем, як я доводжу більш детально в роботі для Глобального фонду громадян, звичайні люди мають куди більш кращий контакт з глобальними інституціями, незважаючи на їхню слабкість, якщо порівнювати їх з найбільш могутніми суверенними членами, і брак їхньої легітимності, якщо порівнювати їх з їхніми ж демократичними членами.
Зрозуміло, світовий «уряд» ніколи не зміг би мати демократичної легітимності; саме з цієї причини він є страшною ідеєю. Проте як і соціалістична утопія або чисте лібертаріанство, ідея світового уряду може освітити розумний шлях до отримання переваг від більш ефективної глобальної політики. Враховуючи абсолютну взаємозалежність світового ринку, нам слід менше піклуватися про ризики поганих правил і політик, спричинених глобальними інституціями, і більше піклуватися про те, як використовувати потенціал цих інституцій, аби зафіксувати на батьківщині і за кордоном політику, яка мінімізує ризики і максимізує можливості для людей у всьому світі.
Проект Синдикат для «Дня»
Ненсі БЕРДСЕЛЛ — президент-засновник Центру глобального розвитку
