«ДИМОВА ЗАВІСА»
У середині січня 2008 року Партія регіонів у союзі з комуністами заблокувала президію й трибуну парламенту. Що ж стало приводом для таких дій опозиції? Ним став той факт, що в рамках політико-правових документів, регулюючих наші відносини з НАТО, в січні 2008 року до Брюсселя було надіслано листа, підписаного українським керівництвом, у якому містилося прохання розглянути питання про приєднання України до ПДЧ (програма дій щодо можливого членства України в НАТО). ПДЧ — це не заявка про негайне членство в НАТО, сьогодні жоден розсудливий політик так питання не ставить. І у вищезгаданому листі чітко й ясно сказано, що питання про вступ або невступ України до Альянсу може бути вирішене лише на загальнонаціональному рівні. Принципово важливо наголосити, що лист українського керівництва повністю відповідає духу й букві всіх основних документів, що визначають нашу зовнішню політику. Документи, про які йдеться, це — Закон України «Про основи національної безпеки» (2003 р.) і «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.). У цих документах говориться не лише про активне співробітництво з НАТО, але й про можливий вступ України до цього оборонного альянсу. У Програмі уряду В. Януковича досить детально й чітко визначені як етапи, так і конкретні дати просування України в НАТО. Читачу, можливо, буде цікаво довідатися, що, згідно з Програмою цього уряду, приєднання України до ПДЧ було заплановане на 2004—2005 рр., а вступ України до НАТО мав відбутися 2008 року. Тепер ми чітко знаємо, який Президент і який прем’єр так швидко хотіли втягнути Україну в НАТО. На заваді стала, очевидно, помаранчева революція 2004 року. Якби не вона, то сьогодні, мабуть, ми були б вже в НАТО! Як відомо, нова влада, при всіх питаннях до неї, не підтримала курс Кучми-Януковича на прискорене членство в НАТО. Сьогодні, як вже говорилося, не ставиться питання про негайний вступ до Альянсу. Так чому ж питання про ПДЧ, загалом про НАТО, не виносилося на загальнонаціональний референдум 2003 року? Хіба виборці Партії регіонів, зокрема мої земляки з Донецька й Луганська, уповноважили своїх депутатів п’ять років тому голосувати за ПДЧ і НАТО? Натомість сьогодні В. Янукович надіслав до Брюсселя листа, в якому він просить керівництво НАТО не розглядати на квітневій сесії Альянсу в Бухаресті звернення керівництва України щодо ПДЧ. Зворушує в цьому листі фраза, що його партія послідовно виражає інтереси своїх виборців. Так і хочеться спитати шановного політика, чи відноситься сказане й до 2003 року? Що ж сталося в період між 2003 і 2007 рр.?
З партії влади регіони перетворилися на партію опозиції. Тепер вони разом з КП України майже місяць блокують роботу Верховної Ради, використовуючи як «аргумент» відомий лист-звернення українського керівництва до НАТО. Цілком зрозуміло, що питання про ПДЧ — НАТО є абсолютно надуманим і штучним. При цьому особливий акцент робиться на тому, що згаданий лист підготовлено й надіслано до Брюсселя без належних, на їх думку, процедур і публічності. Формально-процедурні питання тут, можливо, і присутні, однак абсолютно очевидним є те, що текст листа ні в чому не суперечить документам, ухваленим 2003 року. Ще раз про послідовність Партії регіонів у питанні про ПДЧ — НАТО нагадав лідер цієї партії 6 березня 2008 р., коли Верховна Рада України 248 голосами «за» ухвалила постанову про те, що питання про вступ України до НАТО може вирішуватися лише шляхом загальнонаціонального референдуму.
Після підписання протоколу про порозуміння Партія регіонів зняла блокаду. Але що ж тут принципово нового, в порівнянні зі змістом листа трьох, через який Верховна Рада не працювала?
Відповідь лежить назовні — нічого, а блокування було вигідним для тих, хто розраховував розвалити парламентську більшість, переформатувати коаліцію в своїх інтересах. У чому послідовні ці політикани, так це в тому, щоб разом із своїми політичними союзниками та спонсорами ззовні завдати шкоду власній країні й власному народу. Всі, мабуть, звернули увагу на те, як Кремль відреагував на дискусію про ПДЧ в Україні. Ось ще один пасаж на цю тему. Перебуваючи в Берліні 7 березня 2008 р., президент Росії у притаманному йому дипломатичному стилі заявив, що «хтось за комір тягне Україну до НАТО», і порадив Україні звернутися до народу з цього питання. Порада, звісно, цінна й розумна, і українське керівництво, безсумнівно, так і вчинить — референдум буде. Проти цього ніхто не заперечує. Але якщо нам говорять, що на нашу країну можуть бути націлені ракети, якщо нам в не дуже дипломатичній формі нав’язують своє бачення національної безпеки, якщо нам хочуть прочитати курс про демократію в той час, коли над країною висить перманентна загроза економічних проблем, то скажіть, що повинна робити така країна? Хто й куди її таким чином підштовхує? Нажаль, в очах деяких російських і проросійських політиків існувала й продовжує існувати загороджувальна смуга, шлагбаум, «червона лінія», що стоїть на шляху розширення НАТО. Проте життя не стоїть на місці. Очевидно, що після обрання президентом В. Путіна співробітництво Росії з НАТО стало особливо активним. Але посилення цього співробітництва, в тому числі й у питаннях безпеки, не викликає в Україні ані найменшої негативної реакції.
Цікаво зазначити, що серед головних проблем, які хвилюють наших громадян, питання про НАТО взагалі немає: воно знаходиться в кінці першої двадцятки, на думку простих людей. Очевидним є і той факт, що не шахтарі та металурги, не селяни, вчителі та медики стали ініціаторами цієї бурхливої дискусії про ПДЧ. Усе це справа рук тих, хто називає себе елітою нації, професійними політиками. Суперечка про ПДЧ це, свого роду, димова завіса, політичний проект, який поглиблює протистояння в суспільстві. Гамір навколо ПДЧ, сам по собі, не являє собою суспільної небезпеки. Небезпека полягає в тому, що через цю тему організатори «полiт-шоу», насправді, переслідують іншу, головну мету — закріпити та «поглибити» уявлення про НАТО, яке насаджувалося в нашій країні ще з часів холодної війни. І ще: тема НАТО повинна бути темою дискусій для фахівців, учених, але не для політиків. Із цією думкою важко не погодитися! Учених, точніше, депутатів зі ступенями та званнями у ВР не мало. Найсолідніше, якщо оперувати кількісними категоріями представлена Партія регіонів, очолювана «професором» В. Януковичем. Серед її депутатів у Верховній Раді — два академіки, близько трьох десятків професорів, багато кандидатів наук. Депутати із вченими ступенями та званнями є й у складі інших політичних сил нашого парламенту. Але це, на жаль, не завжди забезпечує торжество науки над політикою, або, точніше кажучи, політиканством.
5 березня 2008 року, на радіо «Ера», представник Партії регіонів професор О. Стоян піддавав анафемі НАТО, ПДЧ і все, що пов’язано з цією темою. При цьому він настирливо переконував слухачів, що Партія регіонів послідовно відстоювала свою позицію щодо НАТО, відображала й відображає настрої свого електорату. Це, звичайно, своєрідне уявлення про послідовність. Про що шановний учений забув сказати своїм радіослухачам? По- перше, про те, як він «послідовно» втік з «Нашої України», в списках якої він був під другим номером і опинився в Партії регіонів. По-друге, 2003 року Верховна Рада України ухвалює вищенаведений «Закон про основи національної безпеки», в якому було сказано, що Україна пов’язує свою безпеку з НАТО, членство в якому є заключним етапом тісного співробітництва. За цей Закон проголосували тоді СДПУ(о) і Партія регіонів. Серед цих голосів був і голос професора О. Стояна. Кожен бажаючий може знайти цю інформацію на сайті Верховної Ради. У тому ж 2003 році цей «послідовний» політик віддав свій голос «за» введення українських солдат до Іраку.
РЕАНІМАЦІЯ СТАРИХ МІФІВ
Сьогодні в Україні, як і у «старі добрі часи», відбувається насадження та реанімація різного роду міфів і стереотипів про НАТО. У арсеналі антинатовської пропаганди важливе місце відведено тезі про його «агресивність». При цьому не рідко просувається теза про Організацію Варшавського договору (ОВД), як організації, яка відстоювала принципи демократії, миру та безпеки. Що тут сказати, потрібно бути великим циніком, щоб так стверджувати. Жодного правдивого факту, ні в першому, ні в другому випадку противники НАТО та прихильники ОВД не наводять. Чому? Тому що їх просто не існує. Зате існують інші загальновідомі історичні факти. Пригадайте НДР, східний Берлін і сумнозвісну «Берлінську стіну». Понад 250 громадян НДР, які намагалися подолати її й утекти з «соціалістичного раю», було вбито. Далі, 1956 рік, Угорщина, антикомуністична революція. Тут уже жертви обчислювалися тисячами вбитих і покалічених. Чиї війська це зробили? Аж ніяк не НАТО. Далі, 1968 рік, Чехословаччина, виступ народу проти тоталітарно- комуністичного режиму було «потоплено» у крові. Так хто ж її пролив? Цей мартиролог «заслуг» ОВД у придушенні демократії та миру в Європі можна ще продовжувати. Зрозуміло, що на відміну від НАТО, ОВД діяло за вказівкою Москви та ніколи не отримувало ні санкцій ООН, ні яких-небудь інших міжнародних організацій.
Серед численних міфів, поширюваних про НАТО, особливе місце належить проблемі «ціни» членства в НАТО. Кожний знає, що за свободу, за гарантії свободи, суверенітету та територіальної цілісності потрібно платити. Безкоштовно, як відомо, нічого не буває: все дешеве, зрештою, неминуче породжує проблеми, а то й конфлікти. «Вартість» членства в НАТО становить приблизно $55— 60 млн. на рік. Для нинішньої України це досить серйозна сума. Але вона незрівнянно менша від тієї, яка необхідна для забезпечення безпеки країни в цей час, коли Україна вирішує цю проблему поза системою європейської безпеки. І висновок тут очевидний: колективна безпека є і менш витратної для країни, і надійнішою.
ПРО СУТЬ НЕЙТРАЛІТЕТУ
Ще одним «аргументом», яким користуються деякі політики, є твердження про те, що оптимальним варіантом для України є позаблоковий, нейтральний статус. При цьому говориться, що Україна — це позаблокова країна, що це положення закріплене в Конституції України і при цьому часто посилаються на Декларацію про державний суверенітет. Але, по-перше, це Декларація не держави Україна, а Республіки Радянського Союзу. А по- друге, там сказано не про те, що Україна є позаблоковою, або, тим більше, нейтральною, а про те, що УССР може стати позаблоковою. Жодного місця, де йдеться про те, що Україна є позаблоковою державою, в Конституції України немає. Тому посилання на ці документи є, як мінімум, некоректними, й абсолютно безпідставними.
Ну а тепер по суті нейтралітету, як статусу держави. Про що свідчить історичний досвід щодо цього? Після Віденського конгресу 1815 року, на політичній карті Європи з’явилася нейтральна Швейцарія. Такий статус цієї держави потрібен був провідним країнам Європи для того, щоб забезпечити політичний баланс сил у Європі. Важливим є те, що такий статус цієї держави був визнаний провідними країнами Європи. Саме через це Швейцарії i вдавалося пройти через рифи та шторми європейської та світової політики. Таким чином, країна не оприлюднила свого нейтралітету, а отримали його від країн-учасників Віденського конгресу.
Приблизно те ж саме можна сказати й про Австрію. Опоненти НАТО часто посилаються на Австрію, говорячи про те, що, мовляв, народ обрав нейтралітет як статус своєї держави. Адже вона стала нейтральною державою внаслідок політичних домовленостей 1955 року між СРСР і Заходом. Тоді радянські війська залишили Австрію, яка не була зобов’язана вступати в жоден із блоків, які їй протистояли.
Можна пригадати в зв’язку з цим і Бельгію. Ця країна, як відомо, дуже сподівалася на те, що вона, в роки Першої світової війни, не підтримувала ту чи іншу сторону конфлікту. Але це не допомогло Бельгії і вона стала жертвою агресії. Ситуація практично повторилася й у роки Другої світової війни. І це не єдиний в історії випадок.
У військовий період не одна країна Європи намагалася будувати свою політику на основі принципів нейтралітету (Данія, Бельгія, країни Балтії і т.д.) Але що з цього вийшло? Яку з країн врятував нейтралітет? Хто його визнав? Ані Німеччина, ані СРСР тоді з цим не стали рахуватися.
Таким чином, лише тоді, коли нейтралітет підтримується, як мінімум, провідними країнами, лише тоді він може розглядатися як варіант поведінки в світовій спільноті. Крім того, нейтральний статус обмежує можливості країни брати участь у роботі міжнародних організацій, а також звертатися до інших країн із проханням про надання військової допомоги. Нейтральна країна зобов’язана власними силами вирішувати такого роду проблеми.
Позаблоковість, негарантований великими державами нейтралітет, це, крім усього іншого, важкий фінансовий і економічний тягар для країни. Чому? Тому що для забезпечення своєї безпеки потрібно буде незрівнянно більше коштів і ресурсів. Такий шлях затребує направити величезні кошти не на виплату пенсій і зарплат, а на абсолютно інші цілі.
Країни, які робили ставки, свого часу, на позаблоковість і нейтралітет, уже зробили для себе відповідні висновки. Головний із них полягає в тому, як вже зазначався, що не індивідуальні, а колективні форми забезпечення безпеки є на сьогодні більш ефективними. Сьогодні, як відомо, всі згадані країни є членами НАТО і мають гарантії ядерної безпеки.
А ось ще один «аргумент» опонентів НАТО: Швеція, 45% населення якої виступає проти членства в НАТО, а 55% — за, все ж таки не вступила до Альянсу. Але досить подивитися на карту Європи, на сусідні країни Швеції, щоб зрозуміти, що вона і без членства в НАТО фактично перебуває під ядерною парасолькою НАТО і завжди може розраховувати на допомогу своїх сусідів. Схожа ситуація й із іншими європейськими країнами, які дотримуються нейтралітету. Чи можна порівнювати геополітичне положення України в цьому сенсі?
РОСІЯ І НАТО: РИТОРИКА Й РОЗРАХУНОК
Важливою складовою полеміки навколо НАТО є тема Росії. Вона, як відомо, публічно виступає проти розширення НАТО. Росія не один раз висловлювала своє неприйняття можливого вступу до НАТО України. Усі ми пам’ятаємо, як гостро реагувала Росія на плани, а потім і на вступ до НАТО Латвії, Литви та Естонії. Що ж ми маємо сьогодні? Сьогодні між Росією і країнами Балтії підтримуються відносини, в основі яких лежить прагматизм і міжнародне право. Приблизно така ж ситуація була і є сьогодні й у випадку з країнами колишньої «соціалістичної співдружності», які вступили до НАТО. Безпека в Європі від цього зовсім не постраждала, навпаки, вона стала ще міцнішою. Росія зі всіма цими державами підтримує нормальні міждержавні відносини. У лютому 2008 року, під час візиту до Болгарії, президент Росії заявив, що членство Болгарії в НАТО не є проблемою в підтримці та розвитку взаємовигідних відносин між двома слов’янськими країнами. Ми повністю поділяємо такий погляд.
Якщо відкинути політичну риторику, то можна сказати, що в практичному плані Росія давно та продуктивно співпрацює з НАТО. Не буде великого перебільшення, якщо ми назвемо відносини Росії з НАТО як свого роду цивільний шлюб. І це, звичайно, не шлюб, побудований на коханні, а радше — шлюб за тверезим розрахунком.
Росія в цьому сенсі серйозно випереджає Україну. Про це свідчать факти. Росія на п’ятому році свого існування як суверенної держави, підписала документ, який регулював відносин Росії з НАТО. Росія широко представлена в структурах НАТО. Сьогодні вона співпрацює з Альянсом у 42 комітетах і комісіях (у той час, як Україна лише у восьми). У Брюсселі відкрито діє представництво Росії в НАТО. Росія активно співпрацює з країнами-членами Альянсу в багатьох міжнародних організаціях, в тому числі в рамках країн-членів Великої вісімки. Кораблі НАТО спільно з кораблями ВМФ Росії здійснюють чергування в Середземному морі. І Україна зовсім не розглядає це як недружнє або небезпечний для становлення миру факт. І це не випадково: співробітництво з НАТО було б немислимим, якби воно не відповідало національним інтересам Росії, яка, як ми знаємо, вміє захищати свої інтереси в світі. Добре відомо, що на підприємствах Росії ремонтується радянська військова техніка, яка сьогодні використовується в арміях НАТО. А це, відповідно, великі гроші, якими природно, ніхто, в тому числі й Росія, не хоче ділитися з іншими. Але закони ринку, як бачимо, нерідко витісняють політичну риторику. І нікому в Росії не прийшло на думку запитувати через референдум, чи бажають росіяни співробітничати з НАТО.
У арсеналі тих, хто НАТО не сприймає в принципі, фігурує й таке «питання-аргумент»: хто сьогодні загрожує Україні? Саме собою це питання, на наш погляд, з архівів блокового протистояння. Сьогодні це в минулому, але це аж ніяк не означає, що сьогодні світ абсолютно безпечний. Просто характер, зміст і масштаб цих небезпек і загроз стали іншими. Нині деякі з них набули глобального характеру, як, наприклад, тероризм. Для відображення таких викликів оборонних зусиль однієї країни буде явно недостатньо. Потрібні колективні міжнародні зусилля. Тож питання, хто сьогодні загрожує Україні, є суто спекулятивним. Рецепти й способи, які свого часу дозволяли створювати ілюзію «братських країн» і «братської єдності», сьогодні, як бачимо, не працюють. Для досягнення балансу й взаємоповаги у відносинах між країнами недостатньо лише експорту нафти або газу. Бажаніше, напевно, експортувати зразки демократії, забезпечення прав людини, гідних соціальних стандартів. Новий час вимагає й адекватного сприйняття цивілізованих правил міжнародного спілкування.
Сьогодні НАТО — це не НАТО 50 х. Як уже згадувалося, відбувається безпрецедентне розширення його невійськової складової, пов’язаної зі створенням і розвитком суспільства, що відповідає копенгагенським критеріям економічного розвитку, соціальних стандартів, розвитку науки та освіти. Тож коли говорять «хто нам сьогодні загрожує?», ми відповідаємо, що нам можуть загрожувати не лише у військовому сенсі, а й у тому, що країна позбавляється можливості розвиватися як сучасна цивілізована держава з усіма її складовими. Тобто нам можуть загрожувати ті країни, що створюють нам економічні й інші проблеми. Сучасна безпека давно вже не така однозначна, якою була в епоху блокового протистояння. І це ми маємо розуміти.
Як бачимо, з людьми продовжують говорити мовою 50—60 рр. ХХ ст. При цьому опоненти НАТО галасують, а ті, хто дивиться на цю проблему інакше, говорять дуже тихо, настільки тихо, що їх майже не чути. Опозиція чудово розуміє, що людиною, позбавленою правдивої інформації, легко маніпулювати, й, швидше за все, така людина апріорі скаже «ні» НАТО. Звідси й маніакальна наполегливість відомих політичних сил провести не сьогодні- завтра референдум. Але провести його в такій ситуації — означає відмовити людям у можливості зробити свідомий, а не заангажований політичний вибір. Сподіватимемося на те, що суспільство засвоїть необхідні уроки, а на референдумі, коли він буде проведений, зробить свій вибір.
А для цього належить надати суспільству, кожному громадянинові об’єктивну й достовірну інформацію про предмет дискусії. Спочатку слід пояснити кожному, хто цього потребує, по-перше, що ж таке НАТО, по- друге, якими є права й обов’язки країни, що бажає стати членом цього союзу. При цьому немає ніякої необхідності захищати НАТО й робити з нього свого роду ікону. Треба лише говорити про Альянс мовою історичних фактів і правди, хоч би якою гострою й суперечливою вона була.
Що ж таке сьогодні НАТО? Пригадаємо передусім, які країни стали ініціаторами його створення і з якою метою. Це, як відомо, були держави з давно усталеними традиціями демократії, розвиненою економікою, високими життєвими стандартами. У 1949 р., у рік створення НАТО, Альянс об’єднав 15 країн Європи й Америки (США і Канада). Цей оборонний союз створили, таким чином, держави розвинених демократій для спільного захисту миру й демократичних цінностей. А у 1955 р. було створено військовий союз країн Варшавського договору (ОВД), про який уже йшлося. До його складу ввійшов Радянський Союз і ті країни Східної Європи, де було встановлено тоталітарно-комуністичний режим. Як бачимо, фундаторами цих двох блоків були, з одного боку, держави демократичних цінностей і норм, а з другого боку — держави, що поставили собі за мету будувати світ за своїми принципами й поняттями. Історична суперечка, треба вважати, вичерпана. Що ж до тих сил, які не бажають зважати на історичні факти, то вони, на жаль, досі дають про себе знати, зокрема й у наші дні. Що стосується блоку ОВД, то вельми показово, що до нього відмовилася увійти СФРЮ, а Албанія 1968 р. вийшла з блоку взагалі.
ЧОМУ РОСТЕ АЛЬЯНС
У той же час, лави НАТО постійно збільшувалися й збільшуються, сьогодні блок нараховує 26 держав. Чому це відбувається? Очевидно, тому, що головні, фундаментальні стандарти й цінності, які сповідують НАТО та ЄС, практично збігаються. Якби все було так, як говорять опоненти НАТО в Україні, то чому тоді черга країн, що бажають стати членами цього союзу не лише не зменшується, а навпаки, зростає? У той же час, до Ташкентського оборонного союзу СНД її, здається, немає. Примітно, що членами Альянсу стали знайомі нам Литва, Латвія й Естонія, практично всі країни Східної Європи — колишні члени так званого соціалістичного табору. Симптоматичним є й той факт, що членами НАТО є майже всі члени Європейського Союзу. Про плани вступу до НАТО оголосила Грузія, де понад 75% учасників референдуму сказали НАТО «так». І ще один показовий факт: членами НАТО є або активно співпрацюють з Альянсом країни колишньої Югославії, яка свого часу пережила військову операцію НАТО. Сербія розвиває активні зв’язки з НАТО, а на недавньому референдумі близько 40% його учасників висловилися за членство в Альянсі. У квітні 2008 р. у Бухаресті, як відомо, буде розглянуте питання про прийом до НАТО Албанії, Хорватії й Македонії.
За всі роки існування Альянсу жодна країна не вийшла з нього, хоча країна-член у будь-який момент може вийти з НАТО загалом або з його військової структури. Що стосується останньої, то в історії НАТО був факт, коли дві країни — Греція й Франція — вийшли з військової структури, залишившись у політичній. Однак по деякому часі Греція повернулася до військової структури НАТО й знову стала його повноправним членом, а Франція завершує цей процес. Як заявив президент Франції Н. Саркозі 25 березня 2008 р. під час свого державного візиту до Англії, Франція цілковито відновлює повномасштабне членство в НАТО. При цьому французький президент особливо підкреслив важливість зміцнення євроатлантичної інтеграції, вказавши при цьому на роль і значення США в цьому сенсі. Чому вони це зробили? Вони переконалися в тому, що колективна безпека НАТО й у політичному, й у військовому сенсі сьогодні є, як уже зазначалося, менш витратною, ніж індивідуальна, але водночас більш надійною й ефективною. Іншої системи колективної безпеки сьогодні в Європі поки немає, й, здається, не скоро буде.
Про що свідчать усі ці факти? Вони свідчать про багато речей, зокрема про те, що НАТО — це дійсно демократичний союз, у якому ніхто ніким не командує, кожна країна, незалежно від свого економічного й оборонного потенціалу самостійно приймає рішення. Тут кожна країна, чи то Люксембург, чи то США, має лише один голос. Якщо НАТО відмовилося брати участь в операції в Іраку, то ніхто не зміг, зокрема й США, добитися цього. Якщо ж якісь країни вирішили направляти, а потім і повертати свої контингенти, то це було не рішення НАТО, а самостійне рішення тієї чи іншої країни. Жоден солдат жодної країни-члена НАТО не може опинитися в тій чи іншій гарячій точці, якщо на це немає згоди відповідної країни. Виняток є лише один, і він міститься в параграфі п’ятому договору про створення НАТО, де сказано, що в разі агресії проти однієї з країн НАТО всі інші країни-члени зобов’язані взяти участь у відбитті агресії.
НЕВОЄННА СКЛАДОВА
Характерною рисою сьогоднішнього НАТО є посилення політичної, невійськової складової його діяльності. Ця сфера його функціонування сьогодні становить до 80 %. Значно зросла роль НАТО в запобіганні й подоланні міжнародних конфліктів. Миротворча діяльність НАТО, започаткована 1992 р. у Боснії та Герцеговині, є гарантом миру й стабільності в Європі. Там і тоді, де й коли сил ООН і Євросоюзу виявлялося недостатньо для подолання конфліктних ситуацій, НАТО, як правило, на прохання ООН надавало всю необхідну в таких випадках допомогу й підтримку. У миротворчих операціях НАТО, як відомо, активну участь бере, зі згоди Верховної Ради, й наша країна.
НАТО або окремі країни альянсу і Європейського Союзу надають всю можливу допомогу країнам, що постраждали від природних, екологічних катастроф, в тому числі і в Україні. Хіба не країни НАТО надали свого часу допомогу в ліквідації екологічної катастрофи в Харкові? Після відомої аварії на шахті в Донецьку уряд В. Януковича звернувся по допомогу до чотирьох країн, три з яких — США, Німеччина і Польща — є членами НАТО і ЄС. Інша група країн-членів НАТО — Франція, Данія, Португалія, Італія і Латвія — прислала нам своїх експертів для визначення причин і наслідків катастрофи в Чорному і Азовському морях. 20 листопада 2007 р. уряд В. Януковича, у зв’язку з катастрофою в Керченській протоці, звернувся ще до однієї країни- члена НАТО — Норвегії, з проханням про допомогу. Ці факти говорять самі за себе.
Сьогодні НАТО активно допомагає в реалізації наукових і просвітницьких програм у ВНЗ України. У рамках наукових грантів НАТО науковці, аспіранти і студенти України отримали можливість реально брати участь у розв’язанні важливих дослідницьких завдань, підвищенні свого професійного рівня, впровадженні отриманих наукових результатів в українську економіку. Досвід такого роду співпраці накопичено багатьма вузами України. Серед них, зокрема, Київський, Донецький, Таврійський університети, Харківський політехнічний інститут, Одеський національний, Львівський, Запорізький університети, Донецький фізико-технічний інститут, Южноукраїнський педагогічний університет та ін. Як видно з географії наукових і навчальних закладів, які співробітничають у рамках наукових і освітніх програм НАТО, більшість з них розташовано у східних і південних регіонах України. Хіба така співпраця суперечить нашим національним, регіональним інтересам? На наш погляд, саме з цієї точки зору і потрібно розглядати полеміку навколо ПДЧ—НАТО.
ДЕЗІНФОРМАЦІЯ ПРО НАТО — ПРОБЛЕМА ВЛАДИ
Демократія і свобода, як свідчить світовий розвиток, не приходять самі по собі, за них слід платити, іноді, на жаль, життями.
Щоб у читача не склалося враження, що НАТО — організація без плям і проблем, що вона діє виключно мирними, демократичними засобами, згадаємо, мабуть, найдраматичніший епізод, який антинатівськими барабанщиками підноситься як доказ агресивності НАТО. Мова йде про військову операцію НАТО 1999 р. в Югославії. Санкції на її проведення, незважаючи на те, що, більшість постійних членів Ради Безпеки ООН проголосувала за таке рішення, НАТО не отримало: Росія скористалася правом «veto», Китай утримався. Що означало таке рішення? Це рішення на практиці означало, що режим С. Мілошевича отримав «добро» на продовження братовбивчої війни в Югославії. Світовій спільноті залишалося одне — спостерігати за цією жахливою різаниною всередині Югославії. Вона забирала дедалі нові і нові людські життя. Їх кількість вимірювалася тисячами. Дипломатичні зусилля не давали свого результату. Після того в Рамбуйє була зроблена спроба домовитися про припинення конфлікту. Здавалося, ось-ось буде підписано угоду. Проте цього, на жаль, не сталося. Уряд С. Мілошевича в останній момент відмовився ставити свій підпис. Що ж залишалося робити? У цій непростій, виключно складній ситуації і було прийнято політичне рішення в рамках країн НАТО про проведення військової операції. Природно, що рішення це було непростим, але іншого в тій ситуації знайти не вдалося. Головна увага була зосереджена на тому, якими можуть бути наслідки військової операції. Ставилося питання, що було до операції і що буде після. На жаль, у процесі здійснення військової операції не вдалося уникнути і людських жертв, в тому числі і серед мирного населення. Але було зроблено головне: була припинена братовбивча війна, спровокована тоталітарним режимом С. Мілошевича.
Загалом і в цілому Балканська криза стала свого роду випробуванням для міжнародних організації і, передусім, для ООН і ЄС. Як засвідчив подальший розвиток подій, обидві вони виявилися неспроможними розв’язати цей конфлікт. У цій ситуації НАТО виявився єдиною міжнародною організацією, яка володіє всіма потрібними ресурсами і можливостями для недопущення чи подолання такого роду серйозних міжнародних конфліктів. Може, комусь це не подобається, але це факт, а факти, як кажуть англійці, це вперта річ, з якою помірковані люди не можуть не рахуватися.
Проблема інформації, а точніше, дезінформації про НАТО — це, в першу чергу проблема влади, починаючи з 1991 р. Як не було, так і немає належного фінансування. Все, що можна зробити в питаннях інформації про НАТО, як робили, так, внаслідок своїх обмежених можливостей, роблять неурядові організації. Не менш важливою, ніж фінансова, є інша проблема — проблема проведення чіткої медійної державної лінії. Як себе поводять наші державні керівники? Хіба для них, точніше, багатьох з них не обов’язковим є виконання державних актів, в т.ч. пов’язаних з НАТО? Або рішення Верховної Ради для них не указ? Що ж ми маємо на ділі? На ділі ми бачимо, що в цьому питанні багато керівників різних рангів стурбовані не проведенням в життя, наприклад, закону про основи національної безпеки, а проведенням в життя директив своїх партій і блоків. Хоча свої зарплати вони отримують зовсім не з партійних кас, хоча все можливо, а з нашого з вами бюджету. Хіба це нормально? Для викладу своїх партійних поглядів треба використовувати не державну службу, а партійні збори. Деяким державним службовцям, потрібно, мабуть, займатися не партійною роботою, а проводити державну політику на ввіреній їм посаді.
Не можна не сказати про позиції українського бізнесу щодо НАТО. Ні для кого не є секретом, що економічні інтереси українського бізнесу, особливо в тій його частині, яка пов’язана з металургією, хімією, машинобудуванням значною мірою орієнтовані на Європу, тобто на країни ЄС і НАТО. Проблема, проте, полягає в тому, що наш великий бізнес настільки політизований, пов’язаний з політичними партіями, що змушений, часто-густо, говорити те, що вимагає політична кон’юнктура, електоральні настрої. З цієї причини публічно тема НАТО не користується необхідною підтримкою. Залишається сподіватися, що в наших бізнес колах почнуть керуватися прагматичними, а не тимчасовими політичними міркуваннями.
Поки цього не буде, розмови про те, що населення має отримувати об’єктивну інформацію про НАТО, так і залишаться розмовами. Така інформаційна політика призвела до того, що показник довіри людей до НАТО порівняно з 2003 р. впав. Опоненти НАТО, природно, негайно широко використали цей факт. Хочеться зазначити, що інформація про НАТО не має подаватися в академічно-елітарній формі, а повинна бути розрахована на ті шари суспільства і на ті регіони України, які в ній мають потребу.
А що стосується дискусії про ПДЧ, то, як викладач ВНЗ можу сказати, що ПДЧ — це свого роду іспит, а його, як відомо, можна здати, а можна не здати. Але досягнути позитивного результату в реалізації ПДЧ означає, що в країні на практиці почнуть здійснюватися серйозні економічні і політичні реформи, внаслідок яких істотно зросте наш економічний і оборонний потенціал, буде зроблено великі кроки для підвищення життєвого рівня населення, реформування судової системи, розвитку науки, освіти і культури. Членство в НАТО гарантує посилення силової складової зовнішньої політики країни, а, як відомо, з давніх часів шанобливо ставляться до тих країн, які володіють або національним, або колективним оборонним потенціалом. ХХ ст. не скасувало цю закономірність світового розвитку. Оборонний союз НАТО, загалом і в цілому, не випадає із згаданої закономірності. Принаймні, тепер. Членство в НАТО, крім того, це — зниження загрози війни, це політична незалежність і територіальна цілісність, це — недопущення політичних і інших провокацій, в тому числі економічного тиску на Україну. Це — збільшення іноземних інвестицій (за два роки членства в НАТО Румунії, інвестиції в економіку цієї країни зросли на 141%) і нові можливості для оборонного виробництва. Хочеться так само зазначити, що членство в НАТО оптимізує перспективи вступу України в ЄС. Розв’язання цих завдань, як нам уявляється, повною мірою відповідає нашим національним інтересам.
Події в світі дають нам чимало поживи для роздумів про проблеми безпеки, про те, який шлях обрати Україні. Очевидно, що чимало приводів задуматися дасть нам і майбутній саміт НАТО, який відбудеться на початку квітня 2008 р. в Бухаресті. Будь-яке рішення, прийняте тут не зможе змінити зовнішньополітичний курс країни, визначений в нашій Конституції, в нашій зовнішньополітичній доктрині. Бухарестські рішення, можливо, можуть внести деякі корективи в темпи рішення наших зовнішньополітичних завдань. Стратегічний же курс залишиться незмінним. У поєднанні з волею більшості українського народу він і стане для всіх нас законом.
