У своєму нещодавньому щорічному зверненні до нації «Про стан справ у країні» президент Джордж Буш заявив: «Америка опинилася в нафтовій залежності». Він оголосив про програму досліджень у сфері енергетики, що дозволить на 75% скоротити об’єм ввізної в Америку близькосхідної нафти протягом наступних двох десятиріч. Але навіть якщо його програма принесе успіх, їй не вдасться значно підвищити енергетичну безпеку Америки. Із Перської затоки надходить лише п’ята частина імпортованої у Сполучені Штати нафти.
Американці не самотні у своїх тривогах із приводу нафтової загрози для власної безпеки. Китай та Індія, дві найбільші світові держави, усвідомлюють, що високі темпи їхнього економічного зростання також залежать від іноземної нафти. Попри те, що разом обидві ці країни споживають трохи менше половини об’єму нафти, що припадає на США, їхнє споживання щодня зростає дедалі швидше. А коли бідні країни почнуть споживати стільки ж на душу населення, скільки й багаті, чи вистачить на всіх нафти?
Китай і Індія нишпорять по світу, укладаючи затратні як із фінансового, так і з політичного погляду угоди, намагаючись забронювати для себе запаси нових нафтовидобувних країн. Наприклад, коли західні країни рекомендували своїм нафтовим компаніям утриматися від співпраці з урядом Судану у зв’язку з його неадекватною реакцією на геноцид у Дарфурі, тут як тут опинився Китай, який скупив у цієї країни нафту.
Деякі нафтові експерти стверджують, що світовий видобуток нафти досягне свого максимуму через десять років або близько того. Інші заперечують їм, заявляючи, що нові відкриття та вдосконалені технології видобутку нафти з наявних родовищ роблять такі прогнози надміру панічними. У зв’язку з відсутністю точних статистичних даних про запаси нафти в таких країнах, як Саудівська Аравія, однозначно вирішити цю суперечку на користь однієї зі сторін не вдається. Однак більшість експертів сходяться на думці, що в найближчому майбутньому нафта у світі не закінчиться — навіть з урахуванням дедалі вищого попиту з боку Китаю й Індії. Підтверджена наявність понад трильйона барелів запасів нафти, і, ймовірно, знайдуть і додаткові.
Хай би там що, за всіма суперечками про об’єм світових запасів нафти та терміни досягнення межі її видобутку упускається найголовніше з погляду безпеки питання. Суть проблеми полягає не в загальній кількості нафти, а в розташуванні її покладів. Дві третини підтверджених запасів припадають на країни Перської затоки — один із найбільш нестабільних регіонів у світі.
Поставки нафти ще довго залишатимуться більш схильними до політичних потрясінь, аніж питань, пов’язаним із загальним її дефіцитом. Це лише підганяє бажання Китаю й Індії заручитися поставками нафти з країн за межами регіону Перської затоки. Аналогічне прагнення спонукало Буша поставити оголошене ним завдання зі скорочення на 75% імпорту нафти з цього регіону протягом найближчих двох десятиріч.
На перший погляд, завдання Буша виглядає простим. США щодня споживають близько 21 мільйона барелів нафти й імпортують приблизно 2,5 мільйонів барелів із Перської затоки. Ще до того, як нові технології дозволять виробити такий об’єм палива, США могли б перейти на імпорт із Нігерії, Венесуели й інших країн. Але навіть якщо в цих країнах зберігатиметься стабільність, це не гарантуватиме Америці безпеки. Важливе не те, звідки надходить нафта в ту чи іншу країну, а загальний обсяг її імпорту.
Припустімо, в Перській затоці розпочнеться криза у зв’язку зі спробами Ірану отримати ядерну зброю. Іран пригрозив припинити експорт нафти, якщо Рада безпеки ООН введе проти нього санкції за порушення своїх зобов’язань у сфері ядерних досліджень. Більшість експертів прогнозують, що такий розвиток подій підніме ціну на нафту — в тому числі з Венесуели, Нігерії й на іншу споживану США, Китаєм і Індією нафту — до понад 100 доларів США за барель. Різке підвищення цін завдасть збитків економікам усіх країн, які імпортують нафту, незалежно від джерела її надходження.
Світова спільнота вже пройшла через все це після арабсько-ізраїльської війни 1973 року. Арабські країни-експортери нафти ввели ембарго на продаж нафти США та Нідерландам як покарання за підтримку ними Ізраїлю. Але сталося так, що нафта, яка призначалася для США і Нідерландів, перенаправлялася в інші країни, наприклад, Японію, а нафта, призначена для інших країн, змогла дійти до США і Нідерландів. Нафта — товар однотипний і продається за загальною ціною. Коли вляглася пилюка, з’ясувалося, що американські, голландські й інші імпортери постраждали від нестачі приблизно однаково, заплативши одну й ту ж збиткову високу ціну.
Це означає, що Китай та Індія помиляються, якщо думають, що преференційні угоди на купівлю суданської або іранської нафти гарантуватимуть їм безпеку. Якщо станеться якесь потрясіння, і Китай, і Індія, і США отримають однакові ціни, що стане для них однаково болісним. Тим часом меркантилістська помилка Китаю щодо ринків призводить до того, що країна часто переплачує за те, що вона помилково приймає за свою енергетичну безпеку.
Буш помиляється не менше. Навіть якщо він скоротить імпорт із Близького Сходу, Америка не отримає енергетичної безпеки доти, поки не стримає свою жадобу нафти. У минулому в США зростання цін допомагало знижувати споживання нафти. Зараз США використовують вдвічі менше нафти на один долар вироблюваної продукції, ніж до цінових стрибків у 1970-ті. Але значна частина використовуваного американцями об’єму нафти витрачається на поїздки на легкових і вантажних машинах. США не вирішать проблеми своєї енергетичної безпеки доти, поки не навчаться краще економити паливо, використовуючи як варіант комбінацію технологічних рішень, податків на бензин і правового регулювання.
Нафта не була причиною іракської війни у спрощеному тлумаченні, що зводиться до того, що американці хотіли забезпечити надійніший контроль над іракською нафтою. Світова залежність від нафти з Перської затоки означає, що всі країни зацікавлені в підтримці стабільності в цьому регіоні, водночас підвищуючи енергетичну ефективність і різноманітність своїх джерел енергії загалом.
Джозеф С. НАЙ — колишній заступник міністра оборони США, зараз працює професором в Гарварді і є автором книжки «М’яка» сила: засіб досягнення успіху в світовій політиці»
