Якщо й були сумніви щодо того, хто в нас головний начальник, то тепер вони розвіялися. Наш начальник — Путін. Якщо й існували вагання щодо того, який у нас суспільний устрій, то тепер час угамуватися. Цей устрій — диктатура. Можливо, не дуже жорстка. Або навіть дещо млява. Але все ж таки аж ніяк не республіка.
Якщо й можна знайти те спільне, що всіх нас об’єднує в єдине ціле, то це невгамовна пристрасть до жебрацтва. Клянчили всі: фермери, лікарі, генерали у відставці, офіцери термінової служби, діти, олімпійські чемпіони, овочівники. Виклянчували все: північні надбавки, новорічні платтячка, надбавку до пенсії за вислугу, об’їзне шосе навколо міста-героя, посилення покарань за педофілію, імпортне мито, яйця Саакашвілі.
Тригодинне спілкування В.В. Путіна з телеглядачами каналу РТР не вдалося. Яскрава зелена пляма за правим вухом прем’єра створювала колірну гаму лебедів на клейонці. На колишніх зустрічах Путіна натовп зображали журналісти. Там був хоча б професійний випендрьож. Цього разу роль публіки віддали партійному активу «Єдиної Росії». Звезли актив загодя, обшукували його ретельно, розсаджували довго, тож до початку трансляції зморило мало не всіх.
Головною цікавинкою нинішнього державного шоу було ось що. Якщо пам’ятаєте, ще на початку століття, коли президент Путін уперше випробував своє телевізійне явлення народу, багато хто з нас морщився, спостерігаючи проколи цієї незграбної постановки. У подальші роки суспільного роздратування поменшало — народ звик. Тим паче що сам В. Путін здавався особою зацікавленою. Він багато жартував, сам сміявся, вдавався до ризикованої лексики. Цього разу нудьгував навіть він.
1944 року ходив такий анекдот. Шофера Г.К. Жукова довго вмовляли, щоб він запитав у хазяїна, коли скінчиться війна. Він відмовлявся, боячись панського гніву. Врешті зважився. Але, перш ніж відкрив рота, маршал позіхнув, потягнувся й пробурмотів собі під ніс: «І коли скінчиться ця клята війна!»
Замість відповідей на численні запитання про кризу Путін теж міг позіхнути й потягнутися. Як і всі ми, він не знає про майбутнє нічого. Він не знає, наскільки великим буде безробіття, до яких меж опустяться індекси РТС і ММВБ, які банки розоряться, а які вціліють, яка інфляція буде вже через місяць. Він не знає, чи вистачить запасів у країни, щоб дотягнути до світанку, бо ніхто не знає, коли настане світанок.
Зрозуміло, його інформація величезна. Він багато міркував про природу нинішньої кризи, він уже без надмірних зусиль вимовляє це слово, його тихими співрозмовниками були розумні й досвідчені люди. Тому, коли пролунав дзвінок із Тирляну, рекомендації Путіна були чіткими й, у принципі, безперечно слушними.
У Тирляні я бував багато разів. Це селище під боком у Бєлорецька, де довгі роки, до самої пенсії, працювала моя мама. Крім сталедротово-канатного (колишній 707-й) заводу працювати там ніде. Якщо звільнили половину заводських, це велике лихо. В. Путін сказав, що треба робити.
1. Істотно підвищити допомогу з безробіття — до 4900 рублів.
2. Налагодити серйозну внутрішню міграцію робочої сили з виплатою підйомних і компенсаціями за переміщення працівників і їхніх сімей.
3. Друге потрібно для того, щоб здійснити масштабні громадські роботи — будувати автомобільні шляхи, залізниці, мости й тунелі.
4. Служби зайнятості мають оперативніше реагувати на зміни обстановки.
Перший і останній пункти треба просто відкинути. На 4900 «ре» навіть у Тирляні сім’я не виживе, а заклики типу «вище, далі, більше» просто набридли. Що ж до інших рекомендацій В. Путіна, то вони справляють подвійне враження. Добре, що вони слушні й розумні. Погано, що вони нездійсненні.
Був час — і не шість років, а всі вісім. Були гроші. Величезні гроші. Була влада — така крута, що не снилася ні Миколі, ні Микиті. І треба було лише не на словах, а на практиці скасувати прописку. Не кошмарити дрібний бізнес. Рівномірно розподілити податкове навантаження між багатими й бідними. Не напинати намордника на ЗМІ. Не гробити закон № 122 про місцеве самоврядування. Ну, й трохи менше муштрувати суди.
Хоча прем’єр цього разу був трохи поблажливішим до Америки, ніж у інших нещодавніх висловлюваннях, він усе ж таки не вибачив їй того, що вона «заразила світ» фінансовою кризою. Узагалі, в Путіна, слід вважати, бували в гостях обізнані співрозмовники, які на пальцях роз’яснили, що в нинішніх бідах планети винна не лише клята цитадель імперіалізму. Всі інші країни, зокрема й «безвинні страждальці» – Росія, Китай або Бразилія, доклали до фінансового колапсу свої мозолясті руки. І якщо не усвідомити ступінь і спосіб своєї участі в загальному русі, то й вихід знайти буде важко.
Але «американська зараза» має одну дуже важливу для В. Путіна особливість. Хоч би на яке запитання він відповідав — незмінно починав із заздоровниці самому собі. Йому про інфляцію — він про зростання ВВП у році, що минає. Йому про безробіття — він про профспілки й суб’єктів Федерації, які «повинні».
І за всі три години — хоч би хто про що спросив — жодного слова про свої помилки, упущення, прорахунки. Надійні служби зайнятості не створили, механізми трудової міграції не підготували й не випробували. Грошова допомога, компенсації кредитів для осіб і підприємств, військова реформа, ефективна антимонопольна служба — все це буде, буде, буде. А винна Америка.
При всій марудній рутинності чергового спілкування з народом ці дійства мають одну особливість, яка на мене діє вкрай гнітюче. Мене просто вбивають ці цифри: 1 млн. 360 тис. осіб, які зателефонували. Ще 560 тис. SMS, які надіслали до начальника через інтернет.
От упущення — не спромігся я порахувати, на скільки запитань встиг відповісти В. Путін за довгі три години. Зважаючи на те, що кожне місто (завод, теплиця, інститут) спочатку докладало про свої успіхи, що ведучі пробиралися з мікрофонами до нібито випадково обраних ентузіастів, — було цих запитань аж ніяк не більш за сотню. Отже, всі два мільйони тих, хто телефонував, писав, пересилав свої послання В. Путіну, так і не отримали відповідей на запитання, що непокоїли їх.
У цієї інформаційної аномалії можуть бути дві головні причини. Перша: їхні звертання були точно такими ж, як і ті, що були озвучені. Тобто всі ці два мільйони громадян теж благали Путіна освітити дорогу від школи до будинку, захистити інвалідів від місцевого свавілля, захистити робітників, яких звільняють, від адміністрації й навіть (о, мудрість організаторів!) скоріше відібрати газові гроші в України.
А от міліцією ніхто з мільйонів не цікавився. Навіть ДАІ залишилася за бортом. І про корупцію — ані слова. І про таємничий «Гунвор», який наш, але в Швейцарії. І навіть ім’я самого президента не звучало, доки не виникла потреба зіпхнути на нього спішний ремонт Конституції. Проте чи можете ви собі уявити, щоб Фрадков із Зубковим три години стовбичили в ящику й згадали тодішнього Путіна побіжно всього один раз?
Другою причиною цієї страшної масової допитливості може бути лише загальна недовіра до будь-яких джерел будь-яких відомостей. Віри немає нікому. Дні й ночі бубонять телевізори, хрипне радіо, щось вкрадливо шелестять газети. Але ж брешуть, шельми! І ось прем’єра — вождя – над начальниками начальника – знову питають, чи надруковані вже нові гроші. І минулого разу питали, коли він мало не землю їв. Тоді він їх не переконав — думаєте, цього разу повірили? Адже не в Данії живемо.
Лише одного разу в мене закрався сумнів у тому, що все це явище було розписане за бюрократичними нотками від самого початку й до самого кінця. Це коли чоловік із Пензи запитав по гучному зв’язку: «Чи правда, що ви пообіцяли повісити Саакашвілі за одне місце?» Відповів Путін без роздумів і влучно. Він сказав, що американці, які захопили Ірак, за десять спалених сіл повісили Саддама Хусейна за шию. Саакашвілі спалив більш як десять осетинських сіл, і сам грузинський народ повісить його за це.
Враження про творчий самоплив зникло разом з останнім запитанням. Запитання із записки звучало так: «Що ви любите найбільше?».
Ну, як ви вважаєте, що наш прем’єр любить найбільше? Владу, покору, «Бочаров ручей», омарів у Кеннебанкпорті? Він відповів чудово: «Росію».
