Дмитро Медведєв — новий прем’єр-міністр Росії, й усі міркують, як довго він залишиться на цій посаді. Я теж не стримався й узяв участь у дискусії. Але продуктивно обговорити інше питання: навіщо потрібен прем’єр-міністр? Яку він відіграє роль, які його функції?
Ми вже бачили дві адміністративні моделі. Перша — прем’єр, який реалізовує політичну волю президента та його економічну програму. Заступник президента з економіки й соціалки, щось подібне до спеціалізованого віце-президента, якщо хочете. Цю роль грали всі прем’єри, крім Путіна. Друга модель — самостійний центр влади. Так було останні чотири роки. Очевидно, що Медведєв постарається бути максимально ефективним заступником Путіна. Але, як відомо, Путіну заступники не потрібні. Він ніколи нікому нічого не передовіряє, він долучається до всього, що має значення. У цьому основа його політичної поведінки, й немає жодних свідчень, що вона зміниться.
Прем’єр-міністр при Путині існує, бо ця посада передбачена 110 статтею Конституції Росії. З функціонального погляду, вона не відіграє особливої ролі, якщо не є самостійним центром рішень. Чи не краще тоді цю посаду скасувати й передати контроль над урядом безпосередньо президентові? Як це зроблено, наприклад, у США? Тоді відповідальність не можна перекласти на іншого, та й вибори, можливо, були б змістовнішими з боку політичного класу й бізнес-еліти. Росія й так є суперпрезидентською республікою, а наявність посади прем’єр-міністра лише більше камуфлює цю обставину.
Логічніше було б конституційно істотно обмежити владу президента, зробивши його функціонально главою лише однієї — виконавчої гілки влади, реально рівноправної з двома іншими, але покласти на нього відповідальність за роботу уряду, а не просто право «головувати на засіданнях» (стаття 83 Конституції).
А наявність у Росії деякого конституційного «президента всіх росіян», глави держави (стаття 80 Конституції), який одночасно відповідає начебто за все, а реально зовсім ні за що, не дозволяє всій системі держуправління знайти баланс. Нинішнє конституційне завдання президента «забезпечувати узгоджене функціонування та взаємодію органів державної влади» є насправді горезвісним ручним управлінням. Система держуправління має бути за визначенням узгодженою й збалансованою, а не бути результатом президентського втручання в неї. Більше того, гарант, який має імунітет, — узагалі, на мій погляд, дещо дивна правова категорія.
Якщо подивитися на устрій російської влади, то на думку спадає чимало прикладів такої функціональної розбалансованості. Наприклад, абсолютно не зрозуміло, яку головну функцію мають виконувати губернатори, особливо зважаючи на новий закон про вибори. Якщо вони представляють інтереси президента в регіоні, то навіщо їх тепер всенародно обирати? Якщо вони представляють інтереси регіону перед федеральним центом, то який сенс у різного роду попередніх фільтрах? Якщо ж губернатори повинні представляти область у відносинах з іншими регіонами країни, то чому в низці регіонів є на чолі свої президенти й навіть є свої регіональні Конституції й кодекси? Просте, здавалося б, питання: чи можуть губернатори публічно критикувати президента країни?
Якщо закон про вибори депутатів системно ніяк не пов’язаний із законами про їхній статус і відкликання, то, звісно, виникає функціональне протиріччя, що легко дає можливість маніпулювати Думою. Схожа ситуація виникає і з новим законом про політичні партії, на зовнішню ліберальність якого спокусилася опозиція. До речі, в самій опозиції функціональні завдання сьогодні підмінені суто прикладними розбірками як з владою, так і всередині себе. Події останніх днів показали, що як влада, так і опозиція мають серйозні проблеми зі стратегічним визначенням мети й обом сторонам сьогодні за деревами зовсім не видно дрімучого лісу.
Звісно, нинішня Конституція Росії писалася поспіхом. Безперечно, це хороший документ, що глибоко відобразив устремління та реалії свого перехідного часу. Але написати її «по-американському», тобто на століття, не вийшло. Гадаю, що окремими поправками, як у США, не обійтися. Якщо влада не готова до цієї роботи, її може спробувати взяти на себе інша частина політичної еліти, що явно страждає від відсутності єдиної й продуктивної програми.
