Нещодавня викривальна промова Володимира Путіна проти Америки відображає глибоку неприязнь, яку вчорашня наддержава відчуває до сьогоднішньої.
Один зі способів розуміння кривавої історії Росії — це розгляд її в контексті боротьби між силами, які прагнуть до наслідування Заходу та уникають його. Протягом більшого відрізку XX століття головним об’єктом захоплення і відторгнення Росії були Сполучені Штати — країна, яка за своїм поєднанням культурного різноманіття та запеклого патріотизму, ізоляціонізму й месіанства, ймовірно, найбільш схожа на Росію. Після поспішного і легковажного прищеплення американських ідей у 1990-ті роки, при президенті Володимирі Путіні знову став проявлятися антизахідний імпульс. Судячи з його виступу на мюнхенській конференції 10 лютого, цей старий рефлекс остаточно набрав своєї сили.
Звертаючись до міністра оборони США Роберта Гейтса, сенатора-республіканця Джона Маккейна, до канцлера Німеччині Ангели Меркель та інших представників світової політичної еліти, Путін відверто виклав претензії Росії до Америки. «Односторонні, часто нелегітимні дії, — заявив він, — стали генератором нових людських трагедій і вогнищ напруженості». Світова спільнота, додав Путін, стала свідком «майже нічим не стримуваного, гіпертрофованого застосування сили», яке «затягує світ у пучину конфліктів, що трапляються один за одним». Щоб ні в кого не залишалося сумнівів, він уточнив, що «Сполучені Штати переступили свої національні межі у всіх сферах», демонструючи «все більшу зневагу» до міжнародного права. Це активізує гонку озброєнь і штовхає деякі країни на шлях створення зброї масового знищення.
Строго кажучи, ніщо зі сказаного не було новим: Путін та інші російські офіційні особи вказували на все це і раніше. Але примітним у цьому демарші були тон і концентрація критики, а також обраний для нього форум. Раніше докори на адресу Америки були більш образними («Товариш вовк знає, кого їсти, — натякнув Путін минулого року. — Їсть — і нікого не слухає»). Імовірно, він мав намір влаштувати переполох у Мюнхені ще до того, як минулого тижня Гейтс назвав «невизначеність шляху» Росії однією серед проблем США у військовій сфері. І йому це вдалося.
На тлі обурення й скептицизму, викликаного виступом Путіна, привертають до себе увагу два питання. По-перше: як до цього дійшло? Коли в 2001 р. він уперше зустрівся з Джорджем Бушем — обидва були новоспеченими лідерами, легітимність обрання яких ставилася часом під сумнів — Буш зробив своє відоме зауваження про те, що він поглянув у душу співрозмовника, і те, що він побачив, йому сподобалося. Здавалося, що солідарність, проявлена Путіним після терактів 11 вересня, віщує нову добу в російсько-американських відносинах. Але минуло шість років, і, здається, вони досягли найнижчої точки за весь пострадянський період. Друге питання: наскільки взагалі вони можуть зіпсуватися?
Деякі дипломати, які з ентузіазмом вітали Путіна, зробили класичну помилку західного мислення про Росію: вони прийняли бажане за дійсне. Те, що дехто вважав стратегічним вибором на користь партнерства з Америкою, для Кремля ніби є тактичним альянсом. Не виступивши проти військової присутності США в Центральній Азії та не звертаючи уваги на наближення НАТО до кордонів Росії на Балтиці, росіяни вирішили, що пішли на поступки, за які, натоміcть, вони можуть розраховувати на щось. Але їм здається, що все отримане ними — це лише наростання критики на адресу російської внутрішньої політики, зневага до їхньої думки щодо Іраку та опір міжнародним амбіціям російських компаній.
Атака Путіна, що розпочалася в 2003 р., на компанію ЮКОС та її голову Михайла Ходорковського сприяла тому, що про ці претензії заговорили відкрито. Але найбільш важливим вододілом стали події осені 2004 р. Після кривавих подій у школі Беслана, в Путіні неначе щось зрушилося: він звинуватив деякі іноземні сили в прагненні ослабити Росію. Потім Кремль незграбно намагався вплинути на результат президентських виборів в Україні. Росіяни вирішили, що їхня поразка в Україні — це свідчення підступних інтриг американців у російській сфері впливу. Американцям провал Росії показав, що істина, яка проявилася у внутрішній політиці Путіна — що він несправжній демократ — впливатиме і на поведінку країни на світовій арені.
Ключ до пояснення мюнхенського шоу Путіна — як у сфері внутрішньої політики, так і в його розчаруванні на міжнародній арені. Зважаючи на наближення відставки, президент намагається довести, що при ньому Росія повернулася на глобальну арену, зазначає Федір Лук’янов, головний редактор журналу «Россия в глобальной политике». Зміна президента в 2008 р. буде ризикованим періодом персоналізованої системі влади, створеної Путіним: тут може допомогти старе «іноземне опудало».
Але основний вплив великих внутрішньополітичних змін при Путіні — концентрації влади в Кремлі та підйом економіки завдяки нафтовому буму — звівся до того, що Росія вперше після розпаду СРСР стала настільки впевненою в собі. Парламент, лідери регіонів, ЗМІ і колись безцеремонні олігархи приборкані (Путін очевидно не помічає іронії у своїх мюнхенських наріканнях на «світ одного господаря, одного суверена»). Росія виплатила значну частину свого зовнішнього боргу. Тепер ні зовнішні зобов’язання, ні внутрішні обмеження не перешкоджають йому говорити те, що він хоче. Це було очевидно на торішньому саміті «великої вісімки» в Санкт-Петербурзі, коли Путін їдко згадав про невдачі Буша в Іраку та про корупційний скандал Блера.
Знову ставши сміливим, Кремль хоче, щоб його боялися, як за колишніх часів. Він вважає себе здатним вимагати активи в іноземних енергетичних компаній і заперечувати те, з чим Росія, здавалося б, змирилася, наприклад — американські плани щодо протиракетної оборони. Путін і його соратники засудили плани розміщення елементів ПРО в Польщі та Чехії, хоча й визнавали, що це не зменшить стратегічні можливості Росії. Вони також відчувають, що необхідно показати реальність сили, якої набула Росія, і найкраще так, щоб очевидним стало ослаблення Америки. Це частково пояснює поведінку Путіна на Близькому Сході, який він відвідав цього тижня, і де знову розпочав провокаційні розмови про «газову ОПЕК». У Мюнхені він озвучив останню теорію Кремля — про те, що Росія не програла холодну війну, а добровільно завершила її.
Ці атавістичні заклики, непорозуміння і в деяких випадках (наприклад, з розширенням НАТО) конфлікти інтересів створили дипломатичну атмосферу, в умовах якої після вбивства минулого року в Лондоні колишнього російського агента Олександра Литвиненка, багато хто в Америці та світі вирішив, що, природно, провина за злочин лежить на Путіні (це припущення, у свою чергу, ще більше зіпсувало відносини). На думку декого, мюнхенська конференція, так само як і фултонська промова Черчилля 1946 р. про залізну завісу, може ввійти в історію як момент, коли наявні розбіжності вийшли на поверхню. Путін і його міністр оборони Сергій Іванов підкріпили ці роздуми, заговоривши про нову, нехай і віртуальну, «берлінську стіну». Російська газета «Коммерсант» зазначила, що Путіну залишалося лише за прикладом Микити Хрущова в ООН постукати черевиком по трибуні.
Аналогія з Фултоном — перебільшення. Незважаючи на всю свою «нафтову зарозумілість», як висловився Дмитро Саймс з вашингтонського Центру Ніксона, Росія Путіна — це не Радянський Союз. Росія має статус постійного члена Ради Безпеки ООН, що дозволяє їй зривати плани США щодо Ірану й Косово (які можуть стати підставою для ще більш безцеремонного втручання Росії в справи Південної Осетії й Абхазії, що відкололися від Грузії). Вона володіє найбільшими у світі запасами вуглеводнів, які можуть використовуватися, як «інструменти залякування і шантажу», про що говорив Дік Чейні у своїй агресивній вільнюській промові у травнi 2006 р. (можливо, мюнхенський виступ Путіна був почасти відповіддю на неї). Для підкріплення її самооцінки слугує великий ядерний арсенал. Але в неї немає ні звичайних сил, ні економічних та ідеологічних ресурсів, за допомогою яких вона могла б бути конкурентом Америки на світовій арені, як у роки холодної війни. На думку Дмитра Треніна з московського центру Карнегі, Путін не оголошує нову холодну війну, а висловлює прагнення Росії очолити світову опозицію, вважаючи, що зараз ситуація в Іраку дає їй найбільш сприятливу можливість для цього.
Усе це непокоїть, але не лякає американців. Існують, за великим рахунком, два підходи до вибудовування відносин із Росією Путіна — в конгресі та в адміністрації. Прихильники першого підходу хочуть впритул взятися за Кремль і навіть покарати його: наприклад, видворити Росію з «вісімки». Їхні опоненти, до яких, здається належить і Буш, хочуть зберегти хороші відносини, щоб зробити можливим співробітництво щодо Ірану та інших питань. (У найм’якішому пасажі мюнхенської промови Путін нагадав про колишні теплі стосунки з Бушем, назвавши його «своїм другом» і «порядною людиною».) Реакція Америки на президентські вибори в Росії, які правильніше назвати коронацією, стане способом випробувати її російську політику. Однак, у кінцевому підсумку, у свідомості Буша Росія посідає значно менше місця, ніж Америка у свідомості Путіна.
Утім, є дві причини побоюватися, що відносини радше погіршаться, ніж поліпшаться. Перша — це те, що іноді називають «розходженням у цінностях». Путін продемонстрував це розходження в Мюнхені, коли разом зі стандартною критикою на адресу Америки озвучив низку типово російських побоювань. Він заявив, що ОБСЄ — міжнародний орган, який м’яко і коректно критикував фальсифікації на виборах у деяких пострадянських державах — стає «вульгарним інструментом забезпечення зовнішньополітичних інтересів однієї або групи країн відносно інших країн». Він знову наголосив, що неурядові організації, які діють у Росії, але фінансуються з закордону, є інструментами влади іноземних держав. У інтерв’ю, даному цього тижня «Аль-Джазірі», Путін обґрунтував ці претензії, заявивши, що за американськими розмовами про помилки Росії, на шляху демократизації стоїть Realpolitik. Критики порушень прав людини в Росії, зауважив він, використовують подібну демагогію, як «інструмент досягнення певними державами своїх зовнішньополітичних цілей щодо Росії».
Друге побоювання полягає в тому, що це розходження стосується не лише Путіна та інших колишніх офіцерів КДБ, які домінують у його оточенні, але й багатьох пересічних росіян. Ставлення до Америки стає в Росії все більш негативним, а підозри щодо її мотивів посилюються незважаючи на те, що комфорт і життєвий рівень в американському стилі стають усе більш доступними. Російський соціолог Олексій Левінсон зазначає, що багато росіян проявляють «глибоко амбівалентне ставлення» до Америки, яке збереглося і після краху комунізму.
Фактично, захоплення завжди відчували водночас із відторгненням, хоча в різних пропорціях: сам Сталін рекомендував «поєднання російського революційного розмаху з американською діловитістю». У країні, чиї ЗМІ такі покірні, як у Росії, громадську думку формує, в основному, державна пропаганда. Але є ознаки, як на вулицях, так і в даних опитувань громадської думки, того, що зростаючий націоналізм зовнішньої політики Путіна цілком відповідає настроям росіян.
