Тільки-но вщухли пристрасті навколо кредитної кризи, як впритул підступила світова рецесія. Ідеологи капіталізму лякають самі себе, уявляючи всіляких грізних привидів. Газета Times надрукувала великий портрет Карла Маркса з підписом: «Він повернувся». Різко виріс продаж книги «Капітал». Ще гірше — революційний вірус проникнув у саме серце світового капіталізму: президент Франції Ніколя Саркозі сфотографувався з «Капіталом» у руках, і всі — від міністра фінансів Німеччини до Папи Римського — навперебій хвалять цю фундаментальну працю з теорії капіталізму.
У США Джон Маккейн сварить Барака Обаму за те, що він начебто «соціаліст», а пихатий консерватор Саймон Хеффер радісно назвав програму «викупу» державою банків «неорадянізацією». У Великій Британії минулого тижня Бі-Бі-Сі випустило в прайм-тайм теледебати на тему того, чи сповіщає нинішня криза «смерть капіталізму». Тим часом журнал Economist (це така газета «Правда», тільки неоліберальної спрямованості) збирає під свої знамена всіх вірних. «Економічна свобода в небезпеці!» — гримить заголовок. «Капіталізм під ударом, але всі, хто вірить в капіталізм, повинні битися!».
Авжеж, все це пуста паніка та бігання по колу. Якби ідеї Маркса про класи й експлуатацію дійсно оволоділи розумом людей в країнах Заходу, звісно ж, у провідних ЗМІ друкували б не безглузді мультяшні статейки та дебати, а що-небудь більш суворе й зловісне.
Звісно, події останніх тижнів дійсно оголили банкрутство дерегульованого капіталізму як системи, так само як жадібність і некомпетентність правлячих в умовах функціонування цієї системи еліт. Але гине аж ніяк не капіталізм як такий — на межі загибелі лише ідея вільного ринку. Опитування громадської думки демонструють те саме. Так, опитування Financial Times-Harris, проведене в розвинених капіталістичних країнах, показало, що більшість людей вважає причиною кризи «зловживання капіталізму», а не «відмову капіталістичної системи загалом». Лише в Німеччині другий з названих варіантів обрало більш ніж 30% опитаних.
Як висловився Саркозі, «система laissez-faire принцип невтручання (фр. дозвольте-робити) припинила своє існування». Так що реабілітувати треба не Карла Маркса, а Джона Мейнарда Кейнса. Тепер, після того як сталося найбільше за своїми масштабами втручання держави в економіку за всю історію капіталізму, політики намагаються витягнути з цієї події хоч якісь дивіденди.
«Багато що з того, що писав Кейнс, не втратило сенс і досі», — оголосив міністр фінансів Алістер Дарлінг минулими вихідними. Також ним було оголошено про проведення великих капітальних проектів. Голова уряду тим часом виступив на захист підвищення позик з метою підтримки попиту, що падає.
Символічне значення відродження кейнсіанства не можна недооцінювати. Минуло вже 32 роки відтоді, як голова лейбористського уряду Джим Каллаган офіційно преклонив коліна перед ідеологією монетаризму, за три роки до приходу до влади Маргарет Тетчер. На з’їзді партії лейбористів Каллаган сказав так: «Ми вважали, що кризу можна вирішити грошима, але я кажу вам... тепер це неможливо».
Тепер, перед обличчям фінансового колапсу, пов’язаного із загрозою повномасштабної економічної депресії, подібні легковажні заяви необхідно відправити на звалище історії.
Проте окремі спостерігачі, які стверджують, що криза знаменує собою кінець епохи капіталізму та початок нової епохи соціалізму, займаються будівництвом замка на піску та відверненням уваги від реальних проблем. Адже якщо говорити про соціалізм як про системну альтернативу, то зрозуміло, що ні про що подібне і мови не може бути — ані в центрі капіталістичного табору, ані будь-де ще, за виключенням, мабуть, Латинської Америки. Адже криза довіри до зруйнованої комуністичної системи вкупі з ослабленням робочого класу як суспільно-політичної сили не дозволить лівим повною мірою скористатися моментом очевидного провалу капіталістичної системи.
У результаті деякі спостерігачі, серед них історик Ерік Хобсбаум, дійшли висновку, що, як і в 1930-х, найбільший прибуток від кризи матимуть праві. Безумовно, існує певна небезпека підйому правого популізму в світлі масового безробіття, але якщо вдасться захистити найбільш вразливі верстви населення від наслідків кризи, послідовно реалізовуючи кейнсіанські ідеї державного втручання, що отримали нове життя, і вдаючись до ресурсу суспільного сектору, і не змушувати представників цих верств розплачуватися за наслідки кризи самостійно (що наразі здається вірогідним), то негативних наслідків можна уникнути.
Реальним наслідком кризи може стати підвищений попит на альтернативні моделі, причому як в капіталістичному світі, так і за його межами. Вже дискредитована економічна модель, що панувала протягом життя цілого покоління, що обійшлося такою дорогою ціною, як різка дестабілізація, некероване зростання нерівності й прискорене знищення навколишнього середовища. Виступаючи цього тижня на захист вільних ринків, Economist повідомив, що за 25 років панування ліберальних ідей сотні мільйонів громадян вибралися з повних злиднів, і висловив припущення, що за підсумками поточного десятиріччя буде зафіксоване найбільш швидке зростання прибутків на душу населення в історії людства.
Проте значна частина зростання прибутків і подолання злиднів припадає на Китай, де економіка значною мірою керується державою, а активи перебувають у суспільному, а не приватному володінні, тоді як в Індії, де капіталістична економіка прийшла до помітно меншого успіху, нерівний розподіл прибутків призвів до такого жахливого феномена, як незмінно високий відсоток дітей, які регулярно недоїдають (47%, перше місце в світі!). У інших країнах світу зростання було швидшим, а розподіл — більш справедливим, саме в післявоєнні десятиріччя кейнсіанства та соціалізму.
У наш час свій шанс отримали ті з політиків, які готові скористатися моментом катастрофи й реформувати економічну систему, — від Обами до Уго Чавеса. Нерідко говориться, що після загибелі комунізму й традиційної соціал-демократії у лівих не залишилося альтернативних моделей. Однак в реальності жодна з реалізованих на практиці соціально-економічних моделей не була спланована заздалегідь: всі вони, від радянської влади до кейнсіанської держави благоденства та тетчеро-рейганівського неолібералізму, виросли з імпровізацій, сформованих як ідеологією, так і конкретними історичними обставинами. Сам Маркс, як відомо, жодних конкретних схем не пропонував.
Трапиться ж так, що новий світолад буде сформований насущною потребою пережити несприятливу економічну ситуацію (як це трапилося з «новим курсом» Рузвельта, а також у післявоєнній Європі). Конкретні форми, які приймає державне втручання, вже зараз різко відрізняються від того, що відбувалося в колишні кризи; так, націоналізація банків цілком може стати надійним інструментом на майбутнє. Без сумнівів, починається епоха капіталізму нового типу, епоха, коли дедалі більшою активною підтримкою користуватимуться довгострокові соціальні альтернативи. Але які саме форми приймуть усі ці нововведення — визначать конкретні умови й реально виникаючі насущні проблеми, і лише вони.
