Коли Президент України Віктор Ющенко відправив у відставку прем’єр-міністра Юлію Тимошенко та весь її кабінет, він розчарував ненадійних друзів України, яких раніше цього року надихнули драма та поезія його помаранчевої революції. Та революція не була останнім кроком на довгому шляху України до демократії, стабільності та процвітання. Ще будуть багато інших кроків, і не всі з них — уперед, а шлях буде довгим. Якщо Європі та Сполученим Штатам зараз увірветься терпець з Україною, це буде рівнозначне зраді її народу, а також наших загальних цінностей і стратегічних інтересів.
Здоровий глузд і досвід сусідів України у Східній Європі демонструють нам, що для трансформації України знадобляться десятиріччя, а не роки. Подумайте тільки, з чого Україна почала. Вона здобула незалежність у 1991 році, після понад трьох століть російського та радянського панування. Її економіка була продуктом радянського центрального планування, який зруйнувала Чорнобильська катастрофа. Її уряд був пережитком радянської епохи. Майже чверть населення України становили росіяни, а також безліч інших людей змішаної національності, які мали сильні культурні та родинні зв’язки з Росією.
У ретроспективі досягнення України здаються видатними. Вона здобула незалежність від Росії, повернулася до зростання економіки, завоювала гідне місце на світовій арені, встановивши міцні зв’язки зі Сполученими Штатами, НАТО, Європейським Союзом і урядами провідних країн Європи, а її військові роблять важливий внесок у міжнародні коаліції — від Балкан до Іраку. Після багатьох нерішучих метушінь вона минулої зими зробила великий крок у напрямку демократії, що охарактеризувався мирними протестами проти електорального шахрайства.
Україна не досконала. Як і в багатьох зароджуваних демократичних країнах, її політика хаотична, бо в основі лежать не зв’язні партійні програми та структури, а змінні союзи між кланами- суперниками. Її закони застаріли, її військові потребують реформування, а її бюрократія набула сумної популярності придушенням дуже важливих ініціатив. І вона корумпована: займає 122-е місце в складеному організацією Transparency International списку зі 145 країн світу — краще, ніж Нігерія та Грузія, але гірше, ніж Конго й Уганда.
В одній підготовленій на початку 2005 року під егідою Організації Об’єднаних Націй доповіді було рекомендовано багато реформ, які треба було здійснити Ющенку в перший рік його президентства, враховуючи негайний вступ України до Світової організації торгівлі та широкі адміністративні, політичні, правові, податкові й судові реформи, на підготовку та здійснення яких найуспішнішим країнам Східної Європи знадобилося понад десятиріччя.
Як польська «шокова терапія» фронтальних реформ, так і поступовіші підходи до реформ в Угорщині та Чехії зажадали для завершення переходу цих країн до процвітаючих ринкових економік і демократичних засад, що відповідають вимогам до членства в ЄС, стійкого втілення в життя в період 1989—2003 рр. зв’язних програм реформ. Українські реформатори, швидше за все, підуть цим же шляхом, але вони почали зі значно нижчого початкового рівня і, крім того, їм заважає спадщина автократичної політики, поганого управління та корупції, яку вони отримали від періоду правління Кучми.
Нинішня криза в Україні є невдачею для реформаторів, а призначені на березень 2006 року парламентські вибори цілком можуть стати ще однією невдачею. Будуть й інші. Цього треба чекати в країні, де понад третина електорату проголосувала проти помаранчевої революції, а повсякденне життя сповнене знегод. Чи означає це, що сяйво помаранчевої революції потьмяніло? Зовсім ні.
Україна перебуває в середині глибокої трансформації, але багато чого ще треба зробити. Заклик прем’єр-міністра Юрія Єханурова до встановлення кращих відносин із Росією не означає повороту від Заходу в країні, яка все ще не прийшла до порозуміння у пошуку правильного балансу між інтеграцією в євроатлантичну спільноту та підтримкою давніх зв’язків із Росією.
Стабільність і незалежність України дуже важливі для довготривалих американських і європейських інтересів у Євразії. Зараз не час для розчарування, зараз треба залишатися сфокусованими та діяльними, пропонуючи руку допомоги і водночас висловлюючи критику.
Що нам треба робити? Не змінювати курсу, на який ми встали багато років тому: сприяти становленню громадянського суспільства та затвердженню верховенства закону; забезпечувати технічну допомогу в здійсненні основних реформ; продовжувати співпрацю в сфері безпеки; підтримувати програми підготовки фахівців, освітні програми та культурні обміни.
Що-небудь інше означало б невдачу. Нашу, а не України.
Стівен ФЛЕНАГЕН, Юджин РУМЕР — співробітники Інституту національних стратегічних досліджень при Університеті національної оборони США
