Однією з найбільш сюрреалістичних сесій на Світовому економічному форумі в Давосі цього року була зустріч експертів нафтовидобувної промисловості, які пояснювали, що танення полярних льодів — яке відбувається швидше, аніж будь-хто чекав, — є не тільки проблемою, а й перспективою: величезні запаси нафти тепер стають доступними.
Водночас ці експерти визнають той факт: США все ще не підписали Морського Закону (міжнародна угода, що визначає, хто має доступ до офшорної нафти та право на видобуток інших корисних копалин у морських надрах), що становить ризик міжнародного конфлікту. Але вони також указують і на позитивну сторону: нафтовидобувній промисловості в її нескінченному пошуку більшої кількості запасів не треба просити Конгрес надати їй право грабувати Аляску.
Президент Джордж Буш має особливий талант не бачити цієї великої проблеми. З роками стає дедалі видніше, що дуже багато речей у його енергетичній політиці недоречні. Навіть члени його власної партії посилалися на ранній енергетичний законопроект — розроблений нафтовидобувною промисловістю, — як на такий, що «не залишив позаду жодного лобіста». Вихваляючи переваги вільного ринку, Буш дуже хотів вкладати гроші в енергетичну галузь, попри те, що країна зіткнулася з чимраз більшими дефіцитами.
На ринку праці з’являються складнощі, коли справа стосується енергії, але урядове втручання має відбутися в абсолютно протилежному напрямі, аніж запропонувала адміністрація Буша. Той факт, що американці не платять повної ціни за забруднення навколишнього середовища — особливо за величезний внесок у вихід парникових газів, що є наслідком їхнього марнотратного використання енергії, — означає, що ціна на енергію занижена, що в свою чергу сприяє надмірному споживанню.
Уряд має заохочувати заощадження енергії, а втручання в систему ціноутворення — через податки на енергію — є ефективним способом це зробити. Але замість того, щоб сприяти заощадженню енергії, Буш переслідує політику «спершу спустошимо Америку», роблячи Америку більш залежною від імпортної нафти в майбутньому. І не важливо, що високий попит призводить до зростання цін на нафту, створюючи таким чином «золоте дно» для багатьох країн на Близькому Сході, які не є друзями Америки.
Зараз, через понад чотири роки після терактів у вересні 2001 року, Буш, здається, нарешті почав усвідомлювати реально зростаючу залежність Америки — за різкого підвищення цін на нафту йому було складно не помітити наслідків. Але знову ж таки, нерішучі кроки його адміністрації, швидше за все, посилять ситуацію в найближчому майбутньому. Буш усе ще відмовляється робити щось для збереження енергії, а за його постійними проповідями про те, що технології нас урятують, ховаються дуже невеликі інвестиції.
Як же тоді розуміти нещодавню заяву Буша про зобов’язання зробити Америку на 75% незалежною від близькосхідної нафти протягом 25 років? Інвесторам смисл цього висловлювання надзвичайно зрозумілий: більше не варто вкладати капітал у розробку ресурсів на Близькому Сході, що, безумовно, є джерелом найдешевшої нафти в світі.
Але без нових інвестицій у розробку близькосхідних ресурсів нестримне зростання споживання енергії в США, Китаї й інших країнах означає, що попит перевищить пропозицію. Якщо вже одного цього недостатньо, то загроза Буша ввести санкції проти Ірану є ризиком порушень поставок від одного з найбільших постачальників у світі.
Зі світовим виробництвом нафти, близьким до максимально можливого, і цінами, які вже вдвічі вищі, ніж до війни в Іраку, ситуація провіщає ще вищі ціни і ще вищий прибуток для нафтовидобувної промисловості — єдиної, хто явно виграє від близькосхідної політики Буша.
Безумовно, не варто заздрити Бушу в тому, що він нарешті визнав, що проблема існує. Але, як завжди, детальніший погляд на те, що він пропонує, наводить на думку про іншу «спритність рук» його адміністрації. Крім відмови визнати важливість глобального потепління, підтримувати енергозбереження або інвестувати достатньо коштів на дослідження, щоб справді щось змінити, помпезна обіцянка Буша скоротити залежність від близькосхідної нафти має менше значення, ніж здається. Аби США отримували всього 20% нафти з Близького Сходу, його мета може бути досягнута лише скромним перенесенням джерела ресурсів на інший регіон.
Але, звісно ж, можна було б припустити, що адміністрація Буша повинна розуміти — нафта продається на глобальному ринку. Навіть якби Америка була на 100% незалежна від близькосхідної нафти, то скорочення поставок близькосхідної нафти могло б справити спустошливий ефект на світові ціни та на американську економіку.
Як це дуже часто трапляється з адміністрацією Буша, немає жодного виправдувального пояснення офіційної політики. Чи грає Буш в політику, потураючи антиарабському й антиіранському почуттям американців? Чи це лише ще один приклад некомпетентності та безладдя? З того, що ми бачили за останні п’ять років, у правильній відповіді міститься, швидше за все, щось більше, ніж брак віри і цілковита нерозсудливість.
Джозеф СТІГЛІЦ — Нобелівський лауреат у сфері економіки, професор економіки в Колумбійському університеті, колишній голова Ради економічних радників при президентові Клінтоні, а також колишній головний економіст і старший віце-президент Світового Банку.