Після обрання Обами минулого вівторка у Сполучених Штатів з’явилися гігантські можливості для перебудови — не лише своєї соціально-економічної моделі, а й відносин із зовнішнім світом. Саме в цій здатності до оновлення — джерело величі Америки. Головне завдання обраного президента — не просто скористатися суттєвим зрушенням у розстановці політичних сил, а й заново сформулювати ідеї, за які стоїть Америка — як це зробили Франклін Рузвельт 1932 р. і Рональд Рейган 1980 р.
Більше того, це завдання набуває крайньої актуальності в зв’язку з явною неспроможністю багатьох ідей періоду, що безпосередньо передував нинішньому, а саме рейганівської епохи. «Рейганівська революція» спочатку являла собою важливе й загалом позитивне явище. 1980 р. став початком неухильного посилення потенціалу й впливу сучасних держав — найзначнішого з часів Великої депресії, чиїм екстремальним породженням була система комуністичних держав, що ще існувала в ті часи. Однак і в розвинених демократичних країнах надмірне державне регулювання й роздутий держсектор гальмували зростання й створювали стагфляцію. Після глибокої рецесії початку 80-х США й світова економіка загалом пережили приголомшливий тридцятирічний період практично безперервного зростання — але тепер він закінчився.
Сьогодні слід переглянути або повністю відкинути три ключові «рейганістські» ідеї: лише тоді Сполучені Штати зможуть вибратися з нинішньої кризи й відновити свою репутацію в нових умовах. По-перше, йдеться про дерегулювання й загалом про роль держави в економіці. Причини краху Волл-стріту й наближення серйозної рецесії нерозривно пов’язані з моделлю «рейганоміки»: з тим, що держава допустила виникнення гігантського, абсолютно не регульованого тіньового фінансового сектору, вважаючи, що він сам коригуватиме свою діяльність. Небезпека, пов’язана з лібералізацією фінансового ринку, виявлялася вже не раз — особливо під час азіатської економічної кризи 1997–1998 рр. і колапсу банківської системи Швеції на початку 90-х, але ці тривожні сигнали залишилися без уваги: ніхто не міг собі уявити, що подібне трапиться й у Сполучених Штатах. Свою частку провини тут мають і демократи — й не лише через їхню підтримку нестримного кредитування фірмами Fannie Mae та Freddie Mac, а й тому, що міністри фінансів в адміністрації Клінтона нав’язали лібералізацію фінансового ринку країнам на шляху розвитку. Нинішня криза, звісно, зумовлена низкою причин, зокрема, й припливом до нашої країни з 2002 р. понад п’яти трильйонів доларів надлишкових накопичень з Китаю й інших країн Азії, але найважливішу роль у кінцевому результаті зіграло й уявлення про те, що магістральний шлях розвитку — це неухильне дерегулювання економіки. Жарт рейганівських часів: «Привіт, я з уряду, і я хочу вам допомогти», — сьогодні, в світлі героїчних спроб ФРС і Мінфіну утримати економіку на краю прірви, вже не здається таким дотепним.
Головне при перегляді моделі — не перегнути палицю вже в бік регулювання. Фінансовий сектор дуже відрізняється від інших галузей економіки тим, що його крах обертається гігантськими побічними результатами для всіх інших — саме тому у вересні Конгресу довелося схвалити пакет фінансової допомоги банківським установам на 700 мільярдів доларів. Однак дерегулювання ринку праці, навпаки, дало вельми позитивні результати в плані зниження рівня безробіття й створення можливостей для швидкої адаптації до зміни умов. Розподіл прибутків в Америці зазнав надмірного перекосу на користь багатих, але не треба розв’язувати цю проблему за рахунок повернення до колишньої ситуації, коли на ринку праці домінували профспілки.
Друга основоположна ідея «рейганізму», що потребує переусвідомлення, пов’язана з оподаткуванням і державними витратами — тобто фінансовою політикою. Рейган ввів в обіг тезу про те, що скорочення податків не приводить до зниження державних прибутків, оскільки будь-яке оподаткування душить економічне зростання; він же всіляко поширював й іншу ідею: збільшувати бюджетні витрати, за винятком оборонних, означає кидати гроші на вітер. І хоча за певного рівня оподаткування ця теза справедлива, скорочення податків, проведене в 1980-х і на початку ХХІ століття, на практиці сприяло лише збільшенню бюджетного дефіциту і ще більшій диспропорції розподілу прибутків на користь багатіїв. Наслідки цього дефіциту, однак, багато років маскувалися тим, що інші держави вважали за краще тримати свої постійно зростаючі валютні резерви в доларах: це відкладало «час розплати», але в той же час гарантувало: коли бюджетна криза все ж таки відбудеться, вона буде вкрай жорсткою.
Через таке ставлення до оподаткування й витрат американська політична система позбулася здатності по-перше, боротися з дуже тяжкою кризою, що насувається в сфері соцзабезпечення й медичного страхування, й, по-друге, обмежувати енергоспоживання. Найкраще, що ми могли б зробити в цій сфері за останні двадцять п’ять років, — це запровадити жорсткий податок на вуглеводневе паливо в періоди, коли його ціни відносно невисокі. Але жодний політик не наважився це здійснити. Звісно, поки ми не вийдемо з нинішньої рецесії, говорити про підвищення податків не випадає, але рано чи пізно Америці доведеться навчитися жити за статками.
Рейганізм багато в чому посилив уявлення про те, що в Америки «особливий шлях». США — єдина з розвинених демократичних країн, де невелике посилення прогресивного характеру прибуткового податку, що пропонується (зокрема Обамою), зазнає нападок як «соціалістичний» крок, а ідею про єдину систему обов’язкового медичного страхування — подібну до тієї, що вже діє у нас у сфері автострахування, — називають «соціалізацією медицини».
Третя ідея рейганівської епохи, яку слід переглянути, стосується зовнішньої політики й методів американського впливу. Зовнішньополітичний курс Рейгана грунтується на значному нарощуванні звичайних озброєнь і посиленні «етичної чіткості» в ідеологічній боротьбі між демократичними державами та диктаторськими режимами. Для того часу це був правильний підхід, і, до того ж, Рейгану неабияк пощастило: невдовзі після завершення його «вахти» радянська імперія несподівано розвалилася — причому мирним шляхом.
До сьогоднішнього дня чимало консерваторів стверджують: СРСР зазнав краху завдяки рейганівській жорсткій лінії, встановлюючи причинно-наслідковий зв’язок, який щонайбільше існував лише частково. Неоконсерватори неабияк сподівалися, що такий самий послідовний сценарій — головним чином військова перевага Америки, що забезпечує крах усіх її ворогів — можна повторити й у інших регіонах світу. Найбільша трагедія Джорджа У. Буша полягає в тому, що після 11 вересня він дав себе переконати, що, застосувавши військову силу на Близькому Сході, він стане новим Черчиллем, який бореться проти Гітлера, або Рейганом, який руйнує Берлінський мур. Він дуже переоцінив небезпеку, з якою зіткнулися Сполучені Штати, й у результаті здійснив кроки, що посилили всі справжні загрози, пов’язані з поширенням ядерної зброї й тероризмом. У на слідок чого він також підірвав моральний авторитет Америки — а він врешті решт являє собою одне з найнадійніших джерел нашого впливу.
Мало того, сучасний американський консерватизм побудований на «йоржистому» відстоюванні нашого суверенітету й недовірі до міжнародних інститутів. Лише країна, яка вважає себе гегемоном, може провести такий курс, розраховуючи на успіх. Але ця гегемонія завжди була ілюзорною — достатньо згадати про нашу нездатність «замирити» Афганістан без допомоги союзників — а в сферах, не пов’язаних із безпекою, подібні уявлення просто абсурдні. Ми створили глобалізований світ, що породжує великий попит на глобальні ж «суспільні товари» — координацію макроекономічної політики, безпеку, розв’язання проблеми «неспроможних держав», високі стандарти охорони здоров’я, запобігання епідеміям, скорочення викидів вуглекислоти в атмосферу і под. Однак замість створювати інститути, покликані вирішувати ці проблеми, США активно підривають наявні міжнародні структури заради власних короткострокових зовнішньополітичних задач. Це виявляється в усіх напрямках — від виходу з Договору щодо ПРО і ядерної операції з Індією до обструкціоністської позиції з проблеми глобального потепління.
Одне з важливих питань, що залишається поки без відповіді, звучить так: чи означає результат листопадових виборів зміну політичних переваг американського електорату, що, як 1932-го або 1980-го, приведе до довгострокового ідеологічного зрушення? Консервативні діячі на кшталт Карла Роува стверджують, що американське суспільство залишається «правоцентристським», вказуючи на те, що 46% виборців усе ж таки проголосували за Джона Маккейна.
Чи стане така зміна реальністю? Це залежить щонайменше від трьох чинників. Перший — глибина рецесії, що насувається. Якщо — а це вельми ймовірно — вона за масштабами не поступиться спаду, що розпочався 1981 р., американці як і раніше будуть зосереджуватися на економічних питаннях, і «моменту істини» доведеться чекати довго.
По-друге, в перші місяці після вступу на посаду Обама мусить продемонструвати здатність ефективно боротися з економічною кризою й проводити зовнішню політику: йому слід уникнути затяжного перехідного періоду й зробити «сильні» кроки, здатні відновити впевненість усередині країни й за кордоном. Надзвичайне мистецтво, з яким він провів виборчу кампанію, дозволяє припускати, що нова адміністрація від самого початку діятиме ефективно (й що суспільна діяльність на «низовому» рівні — не така вже й погана школа для майбутнього президента). Проте поживемо — побачимо.
Третій чинник пов’язаний зі здатністю Обами чітко сформулювати загальні ідеї, що мають визначати характер нової епохи й зможуть у майбутньому слугувати «точками відліку», що не викликають заперечень. Адміністрації Клінтона це не вдалося: вона просто взяла на озброєння головні ідеї рейганізму, лише трохи зсунувши політичний курс ліворуч. Через п’ятдесят років ніхто вже не згадає про «епоху Клінтона» — але якщо новий президент зможе дати чітке визначення принципів, за які стоять Сполучені Штати у внутрішній і зовнішній політиці, історики, можливо, говоритимуть про те, що на зміну «епосі Рейгана» прийшла «епоха Обами». У сфері ідей ставки вже декілька десятків років не були настільки високими. Саме тому ми живемо в такий тривожний, але й надихаючий на краще час.
