Американська зовнішня політика стоїть на межі істотного затягування пасків. Зростаючі витрати на погашення зростаючого національного боргу в поєднанні з різким підвищенням витрат на соціальне забезпечення та на програму «Medicare», в міру того як 78-мільйонне покоління бебі-бумерів йде на пенсію, залишать менше грошей для американських ініціатив за кордоном.
Як я стверджую у своїй новій книзі «Бережлива наддержава: глобальне лідерство Америки в еру безгрішшя», тягар, який ці зобов’язання покладуть на американців — у вигляді підвищення податків і зменшення пільг — ослабить суспільну підтримку експансивної міжнародної ролі, яку США грали з часів Другої світової війни.
Це змінить світ, і не в кращий бік. Американська зовнішня політика, при всіх її недоліках, стала рушійною силою політичної стабільності в усьому світі. Як же, в такому разі, США адаптувати те, що вони роблять за кордоном, аби звести до мінімуму збитки для глобальної безпеки внаслідок їх обмежених обставин? Ось три правила для бережливої наддержави.
Правило I: припинення національно-державного будівництва.
Протягом перших двох президентств після холодної війни США провели військові інтервенції в Сомалі, Гаїті, Боснії, Косово, Афганістані й Іраку. Мотиви цих інтервенцій різні, але всі вони були пов’язані з американськими зусиллями зі створення робочих урядів — національно-державного будівництва, що стало затяжним процесом і призвело до розчарування. Відповідні інститути не можна швидко побудувати та імпортувати в готовому вигляді з-за кордону. Із цієї причини, зокрема, ці проекти не знайшли підтримки американської громадськості.
До складності та непопулярності національно-державного будівництва потрібно додати ще один недолік — його вартість. Уряд США більше не може дозволити собі інвестувати сотні мільярдів доларів (лише кампанія в Іраку обійдеться у трильйони доларів США), аби спробувати надати іншим людям гідні уряди. Окрім того, такі проекти роблять набагато менший вклад у глобальну безпеку та добробут як США, так і всього світу, ніж інші напрями американської зовнішньої політики, для продовження яких США слід докласти всі зусилля.
Правило II: концентрація на «слонах».
Старе прислів’я говорить: «Не ганяйтеся за кроликами, тому що якщо ви ганятиметеся за кроликами, вас уб’ють слони». Сомалі, Гаїті, Боснія, Косово, Афганістан і навіть Ірак кваліфікуються як «кролики» — відволікання від того, що має бути в центрі уваги зовнішньої політики США. Функціональні еквіваленти «слонів» — Європа, Східна Азія та Близький Схід. Це три найбільш важливі частини світу, і в кожній із них американська військова присутність грає конструктивну роль.
У перших двох США переконує кожну країну цих регіонів, що не буде різких змін у балансі сил, які можуть їм загрожувати. В Європі Німеччина може бути упевнена, що США допоможуть стримувати агресивну Росію, а Росія знає, що Німеччина залишається на прив’язку і, таким чином, стримується США. У Східній Азії американські військово-повітряні та військово-морські сили контролюють Китай, але також підтримують один із стратегічних інтересів Китаю — стримування Японії від проведення незалежної військової політики.
Аби зберегти мир в обох регіонах, необхідне деяке продовження американської військової присутності. Повне виведення американських військ може викликати підозру, призвести до гонки озброєнь та, у гіршому випадку, війни між країнами Європи й Азії.
На Близькому Сході США протистоять Ірану, який прагне розширити свій вплив будь-якими доступними йому засобами, аби замінити уряди сусідніх країн ідеологічно симпатичними силами і, зрештою, витіснити Америку з регіону. А наявність ядерної зброї зробить погрози іранського режиму ще серйознішими. Насправді, заборона Ірану та його ядерних амбіцій — сьогодні одне із найбільш невідкладних пріоритетних завдань безгрошової американської наддержави.
Правило III: підвищення податку на паливо.
Прагнення Ірану домінувати на Близькому Сході ставить світ під загрозу, оскільки регіон відповідає за постачання дуже великої кількості нафти, від якої залежить світова економіка. Якби світ споживав менше нафти, то Іран був би менш небезпечним, оскільки його радикальні правителі використовують доходи від продажу нафти для купівлі внутрішньої підтримки та переслідування своїх регіональних цілей.
Скорочення доходів від продажу нафти в результаті зменшення споживання нафти зможе також ослабити інших міжнародних баламутів, реальних і потенційних, — наприклад, Уго Чавеса у Венесуелі та Володимира Путіна в Росії. Окрім того, частина грошей, які світ витрачає на нафту Саудівської Аравії, перетікає в казну терористичних організацій.
Жодна міра не зможе зробити більше, щоб світ став менш небезпечним місцем, ніж істотне скорочення споживання нафти. І жодна міра не зробить більше для скорочення світового використання нафти, ніж різке підвищення податку на паливо в країні, яка споживає його більше за будь-які інші країни, — США. Якщо американці будуть змушені платити за паливо більше, вони менше його використовуватимуть. При високій ціні палива альтернативні джерела енергії, такі як етанол, і альтернативні види транспорту, такі як електромобілі, могли б стати життєздатними з комерційної точки зору.
Але раптом усе це не станеться. У короткостроковій перспективі американці повинні зробити скромні економічні жертви у вигляді вищих цін на паливо. Такі жертви, проте, могли б дати добрий результат. Вони сприятимуть тому, щоб навіть в епоху економічного спаду в американській зовнішній політиці світ, як і раніше, користувався б найважливішими перевагами експансивної зовнішньої політики, яку США вже не можуть собі дозволити.
Майкл МАНДЕЛЬБАУМ — професор американської зовнішньої політики в Школі поглиблених міжнародних досліджень при Університеті Джона Хопкінса і автор книги «Бережлива наддержава: глобальне лідерство Америки в еру безгрошів’я» (The Frugal Superpower: America’s Global Leadership in а Cash-Strapped Era).
