Більше десятиріччя Італія керувалася дво полярною політичною системою. Виборці могли обирати між коаліцією лівого крила або коаліцією правого крила. Розчаровані чинним урядом могли голосувати за опозицію. А наявність життєздатної альтернативи впливала дисциплінуюче на політиків: не випадково уряд Сильвіо Берлусконі залишався при владі протягом всього свого виборчого терміну.
Це різко суперечить італійській політичній традиції. За післявоєнної доби до початку 90-х років ХХ століття італійські уряди могли протриматися при владі в середньому не більше року. Виборці не могли вибрати між діючою коаліцією і опозицією, бо при владі весь час перебували одні й ті самі центристські партії. Урядові кризи були всього лише приводом для того, щоб зробити перестановки в ключовому кабінеті або обрати прем’єр-міністра з іншої фракції.
Проте зараз є високий ризик того, що італійські політики повернуться до своїх старих звичок. Це може здатися дивним, якщо брати до уваги антагонізм між Романо Проді і Сильвіо Берлусконі під час виборчої кампанії. Але цей антагонізм став відображенням персоніфікації політики, досягнутої Берлусконі, а також характеристики інституційного устрою влади, яку він скасував. Один із останніх актів його уряду повинен був замінити мажоритарну виборчу систему, введену 1993 року, пропорційною. Нова виборча система змінює засоби заохочення політиків і може спричинити повернення до коаліцій, що чергуються, і нестабільного уряду. Даний вихід прискориться, якщо Берлусконі, що ймовірно, відійде від політики на майбутній виборчий термін.
Згідно з новими виборчими правилами, партіям виділяється кількість місць, що пропорційна кількості отриманих голосів, але одне особливе положення змушує партії укладати передвиборні угоди: передвиборна коаліція, що отримала найбільшу кількість голосів, отримує додаткові місця, які забезпечують їй вагому більшість у палаті представників (нижня палата парламенту). На жаль, новий закон, поспішно прийнятий останньої хвилини терміну попереднього парламенту, має безглузде формулювання, яке не гарантує таку ж надійну більшість у cенаті. У результаті Проді отримав велику перевагу в нижній палаті, але в cенаті у нього тільки незначна перевага в кілька голосів. Приймаючи до уваги те, що в Італії існує система «досконалого» двопалатного парламенту, це означає, що новому уряду буде дуже важко функціонувати навіть в ідеальних умовах.
Але умови в Італії зовсім не ідеальні. Новий уряд зіткнеться з серйозними проблемами. Дефіцит бюджету знов вийшов з-під контролю і значно перевищує верхню межу в 3% від ВВП, встановлену Маастріхтськими угодами. Старіюче населення стало непомірним вантажем для державної пенсійної системи і системи охорони здоров’я. Виробничий сектор, що перебуває у скрутному становищі через застій продуктивності й конкуренції з боку китайських і інших дешевих продуктів, вже не конкурентоспроможний. Багато які служби залишаються неефективними, тому що або перебувають у підпорядкуванні архаїчної системи державного регулювання, або користуються монопольною рентою, створеною регулюючими бар’єрами.
Бездіяльність — не вихід для нового уряду. А тим часом, буде дуже важко досягати згоди практично в усіх більш або менш важливих питаннях. Ліва коаліція Проді l’Unione («Союз») складається з мішанини партій усього політичного спектру, починаючи з завзятих комуністів і закінчуючи колишніми лібералами (комуністи цього разу сильніше, ніж на минулих виборах). Згідно з новою виборчою системою, всі ці партії змагатимуться одна з одною за одні й ті самі голоси, і кожний відстоюватиме інтереси своїх виборців і привласнюватиме собі заслуги за будь- які можливі досягнення. Враховуючи незначну перевагу l’Unione («Союз») у верхній палаті парламенту, найбільш імовірним виходом буде параліч влади.
Крім усього іншого, Проді зіткнеться ще з однією проблемою. Безпосередньо перед відходом уряд Берлусконі схвалив також реформу конституції, яка вводить логічне доповнення до нової виборчої системи. Зокрема, нова конституція збільшує можливості прем’єр- міністра і дозволяє йому призначати дострокові вибори до парламенту в разі урядової кризи. Це положення буде важливою зброєю в руках Проді. Але партії лівого крила, які його підтримують, вже заявили про те, що заблокують реформу конституції, якій вони протистояли з інших причин. Звідси випливає, що Проді майже напевно буде позбавлений свого головного інструменту, здатного дисциплінувати його некеровану коаліцію.
Як найбільш імовірно можуть розгортатися події, коли широка й неоднорідна коаліція з незначною парламентською більшістю має керувати країною в економічній ситуації, що постійно погіршується? Відповідь майже очевидна: або уряд спіткає невдача, або він стане шукати підтримку з боку опозиційних партій. Який із цих варіантів матеріалізується, залежить і від того, що станеться в таборі Берлусконі, а це передбачити набагато важче.
Але у будь-якому випадку, двополярна політична система, до якої італійці почали звикати, навряд чи залишиться незмінною. Політикам- опортуністам стане легше перейти межу між лівими і правими, і, можливо, з’явиться нова центристська партія. У результаті Італія незабаром повернеться до своєї старої традиції короткоживучих урядів і нестабільних коаліцій.
Звичайно, Проді може зберегти двополярну політичну систему та збільшити таким чином довголіття свого уряду. Але зробити він це може або відновивши мажоритарну виборчу систему, або вносячи інші поправки до конституції, спрямовані на збереження уряду й підтримку стабільності коаліції. Але накинути подібні зміни своїм партнерам по коаліції може бути для Проді так само важко, як впоратися з серйозними економічними проблемами Італії.
Гвідо ТАБЕЛЛІНІ — професор економіки Університету Бокконі в Мілані
