У всьому світі люди хочуть нових відносин із владою — більш автономних і більш шанобливих. Це відображає нашу нинішню епоху, в якій нові знання, ідеї й можливості зробили наші особистості більш багатими, більш гнучкими і менш залежними від долі. Водночас інформаційне співтовариство і глобалізація зробили наш світ більш небезпечним, де ми зазнаємо ризиків від того, що політики, як зазвичай, були не в змозі звернути на них належну увагу.
Як для лідера політичної партії, головна ідея для мене нині полягає в тому, щоб надати людям повноваження. Традиційний політичний лідер каже своїм послідовникам: «Ви можете довіряти мені». На мою думку, майбутнє прогресивної політики полягає в лідерах, які довіряють громадянам. Це — новий вид відносин. Ми повинні виділити, а не приховати, різні думки і бачити наші партії не «військовими штабами», а біорізноманітними мозковими центрами або симпозіумами.
Люди можуть легко загубитися в сьогоднішньому океані інформації. Вони завжди шукатимуть маяк, faros, як кажемо ми у Греції. Але що є цими маяками? В інформаційному співтоваристві ними будуть ті, кому довіряють інтерпретувати або аналізувати події.
Отже, я вважаю, що майбутнє політичних партій має розвинути культуру дебатів, діалогу та критичного розуміння проблем, де люди можуть допомогти встановлювати національні пріоритети, а не де експерти або їхні лідери просто кажуть їм, що є правильним і неправильним для них.
Великі проблеми, такі як міграція, наркотики або навколишнє середовище більше не укладаються в рамки традиційної ліво-правої структури. Наприклад, люди можуть бачити неминучий компроміс між жорсткими екологічними стандартами й робочими місцями. Але ці самі люди часто хочуть і того, і іншого. Це вже не просто одна сторона проти іншої. Природа капіталістичного зростання вимагає від нас більш цілісного погляду і способу досягнення гідного розвитку.
Звісно, забезпечення більшої демократії в нашому повсякденному житті не може означати нескінченні дебати, без фактичного прийняття рішень. Швидше, це має означати, що певні принципи поваги, консультації й дискусії стають частиною щоденного життя.
Існує, приміром, традиційний стиль лідерства, який практично заохочує страх і небезпеку; так, щоб спаситель міг прийти і сказати: «Я — той, хто про це потурбується». Президент Джордж Буш дуже відкрито виступає за цей стиль. Я виступав проти політики адміністрації Буша щодо Іраку, бо такий тип зовнішньої політики пов’язаний із формою влади — що відродилася, я вважаю, в консервативних партіях усього світу — яка проеціює лідерство як команду.
Я добре знаю таке мислення. Коли мене вперше обрали членом парламенту в 1981 році, люди казали: «Тепер, Георгіос, ви повинні вдарити кулаком по столу». Люди сказали б, що ви виглядаєте слабким, якщо ви не клянете опозицію і не пересуваєтеся на великому чорному автомобілі в краватці. Передусім, щоб бути «сильним» ви, як передбачається, мусите віддавати накази.
Я сказав собі: «Я маю намір ставитися до всього більш демократично». Я зрозумів, що мені доведеться боротися, щоб донести те, чого я хотів досягнути. Існувала ціла політична культура, яка мала змінитися.
Частина моїх роздумів стосується особистого стилю, але іноді вони бувають глибшими: відносини між професійними політиками й виборцями. Очевидно, існує ситуація, коли лідер має прийняти рішення. Але зробити це можна способами, які не є насильницькими або агресивними, захищаючи принципи цих нових відносин. Влада сама по собі не має жодних принципів.
Наші суспільства та громадяни потребують більшої свободи, якщо ми маємо намір будувати більш мирний, успішний і безпечний світ. Досить часто в конфронтаційних ситуаціях люди й політики створюють культуру гри, в якій один гравець може виграти лише за рахунок іншого гравця і яка закінчується авторитарним і мілітаристським лідерством.
Сьогодні політичні партії всюди мають стати представниками такої зміни. У наші дні структура самої влади — старомодна партійна ієрархія, яка бере під контроль державу або муніципалітет — є своєрідним зловживанням. Вона відбирає владу в людей на їхні власні імена, але дає їм побоювання, а не віру.
Георгіос А. ПАПАНДРЕУ — міністр закордонних справ Греції в 1999—2004 роках, нині є президентом Всегрецького соціалістичного руху (PASOK).
