Незважаючи на безперервний процес переміщення економічної потужності до Азії та піднесення Китаю як наддержави, що є центральними історичними подіями нашого часу, які направлятимуть міжнародні справи в майбутньому, увага Америки була зосереджена на іншому. Терористичні атаки 2001 року, після яких почалися війни в Іраку й Афганістані, велика рецесія 2008 року, «арабська весна» й суверенна боргова криза Європи — все це відволікало Сполучені Штати від надання допомоги в створенні довгочасної системи підтримки світу, яка будувалася б із урахуванням сьогоднішньої Азії, що відроджується.
У листопаді американський президент Барак Обама може приступити до компенсації цієї незбалансованості, коли він прийматиме Азійсько-тихоокеанський саміт з економічного співробітництва на своїх рідних Гаваях. Час проведення саміту вибраний вдало, адже чимало критичних азійських проблем уже закипають.
Південно-Китайське море, наприклад, уже піниться через безліч конкуруючих претензій, заявлених на його острови, атоли і морське дно, в тому числі й через сміливе твердження Китаю, що все це — китайська суверенна територія. На саміті країн АСЕАН цього року на Балі була досягнута домовленість про те, що ці територіальні суперечки мають бути залагоджені за допомогою двосторонніх переговорів. Але обсяг китайських домагань робив цю угоду приреченою на невдачу від самого початку; дійсно, Китай тепер наполягає, що море входить до числа основних національних інтересів на одному рівні з Тайванем і Тибетом, за які він готовий боротися.
Готовність Китаю поставити на кон усю свою потужність підсилює серйозну незбалансованість і в розмірах, і в засобах дії, що є у нього сьогодні порівняно з іншими країнами, розташованими на берегах Південно-Китайського моря. Це робить нежиттєздатними двосторонні переговори, початі для того, щоб владнати ці суперечки. Таким чином, В’єтнам і Філіппіни нещодавно були залякані й вимушені беззастережно прийняти умови, що висувалися Китаєм.
Президентські вибори, намічені протягом наступного року в двох із найсильніших демократичних держав Азії — в Південній Кореї і на Тайвані, — також, ймовірно, змусять дипломатичні температури підвищитися найближчими місяцями. Основний ризик несе не поведінка громадян Південної Кореї або Тайваню, а їх демократичний вибір, який вони зроблять і який може похитнути дві останні диктатури Азії.
У Південній Кореї домагання видатної жінки Пак Кин Хе стати першим президентом-жінкою своєї країни може забезпечити виправдання, якщо це буде потрібно, для північнокорейських інтриг. Режим у Пхеньяні прагне гарантувати, що влада перейде до третього покоління Кім, представленого вельми угодованим «Дорогим молодим генералом» Кім Чен Уном, і, здається, вважає, що провокації, такі як його артобстріл південнокорейського острова раніше цього року, є способом забезпечити спадкоємність.
Тайвань теж може вибрати наступного року президента-жінку, Цай Ін-Вень, лідера опозиційної Народно-демократичної партії. Такий результат теж підлив би олії у вогонь китайської розлютованості не через стать Цай, а зважаючи на політику, що проводиться нею. Народно-демократична партія довго була тайванською партією, яка найбільше переймалася забезпеченням незалежності країни.
Третя азійська проблема з легкозаймистим потенціалом — Бірма, де в центрі подій знаходиться ще одна унікальна жінка — лауреат Нобелівської премії миру Аун Сан Су Чжі. Проведені раніше цього року вибори, які багато хто спочатку сприйняв як фарс, тепер, судячи з усього, викликали зміни, на які повинні будуть відповісти всі країни Азії, як разом, так і окремо. Уряд не лише звільнив Су Чжі після двох десятиліть домашнього арешту, а й навіть почав діалог із нею — розмову, щодо якої педантичний лідер опозиції виражала реальну надію.
Справді, уряд президента Тейна Сейна почав звільняти тисячі політичних ув’язнених, включаючи ченця, який очолив масові вуличні протести в 2007 році. Уряд Сейна також прислухався до занепокоєння бірманської громадськості з приводу величезного впливу Китаю в країні та припинив зведення величезної греблі вартістю 3,6 млрд. доларів США, яку будували китайські фірми.
Не складно побачити, що саме в Китаї закорінена переважна більшість суперечок, які непокоять Азію. Необхідно врегулювати два головні питання — одне філософське, друге структурне — для того, щоб поліпшити стан проблем, викликаних нічим не обмеженим підйомом Китаю. І лише вирішивши структурне питання, Азія зможе досягти успіху у вирішенні філософської проблеми.
Філософська проблема стосується оновленого уявлення Китаю про себе як про «Серединне царство», державу, якій немає рівних. Впродовж усієї своєї історії Китай прагнув розглядати своїх сусідів як васалів — мислення, що в даний час знайшло віддзеркалення в способі, яким він вів переговори з В’єтнамом і Філіппінами щодо Південно-Китайського моря.
Відпущений у вільне плавання підйом Китаю, який не буде поставлений на якір в якійсь регіональній структурі або договорі, робить такого типу мислення особливо ризикованим. Тому на саміті на Гаваях Обама повинен зробити перші кроки щодо створення ефективної багатогранної структури, завдяки якій можуть бути вирішені складні питання, викликані підйомом Китаю.
Відсутність такої системи підтримки миру було затінено деякою мірою домінуючою роллю Америки в Азії, починаючи від часів Тихоокеанської війни. Та зростання Китаю й інші глобальні та внутрішні проблеми Америки змусили багатьох жителів Азії порушити питання, наскільки ці обставини зберігатимуться в майбутньому. При цьому недавня стратегічна напористість Китаю змусила багато азіатських демократичних держав поглибити свої зв’язки з США, як це зробила Південна Корея, уклавши двосторонню угоду про вільну торгівлю. США у відповідь на це зобов’язалися не скорочувати пов’язані з Азією витрати на оборону, незважаючи на майбутнє значне скорочення оборонних витрат США в цілому.
На сьогоднішній день Азія більш за все потребує добре продуманої регіональної системи, вбудованої в об’єднані багатобічні установи. «Транстихоокеанська співпраця» між Австралією, Брунеєм, Чилі, Малайзією, Новою Зеландією, Перу, Сінгапуром, США і В’єтнамом, налагоджена з метою контролю логістичних постачань, захисту прав інтелектуальної власності, інвестицій, правил СОТ, що визначають роботу організацій державної форми власності й інші питання у сфері торгівлі, про що, ймовірно, буде оголошено на Гаваях, є добрим початком в економічній сфері. Але потрібне щось набагато сильніше.
Кінець кінцем, найкращий шлях до миру в регіоні для США і Китаю полягає в тому, щоб прийняти відповідальність за регіональний лад спільно з іншими країнами Азії, особливо Індією, Індонезією, Японією та Південною Кореєю.
Вибір Азії очевидний: або цей регіон охоплює багатобічна система підтримки миру, або вона виявиться зв’язаною системою стратегічних військових союзів. На Гаваях Обама та присутні азіатські лідери, особливо з Китаю, повинні почати вибирати між цими двома варіантами майбутнього Азії.
Юріко КОЇКЕ — колишній міністр оборони Японії і радник із питань національної безпеки.
