Путін більше не робить із цього таємниці — в Росії знову створено авторитарну державу. Реакція ЄС на нову російську самовпевненість має бути такою ж однозначною.
План оголошено: щотижня міліції Санкт-Петербурга наказано арештовувати по 150 грузинів. П’ятдесятьом із них потрібно пред’явити обвинувачення в нелегальному зберіганні зброї, п’ятдесятьом — у зловживанні наркотиками; решті світить швидкий суд за нелегальне перебування в Росії. Це випливає з внутрішньої службової інструкції, яку було передано правозахисникові та адвокату Юрію Шмідту. Політики Росії та Грузії посварилися. Якщо ти носиш грузинське прізвище, на тебе лягає солідарна відповідальність. Майже 70 років минуло відтоді, як у 1937 році диктатор Йосип Сталін відправляв з подібним плановим завданням співробітників НКВС на полювання за «ворогами народу».
Москва демонструє свою архаїчність. Після вбивства журналістки Анни Політковської в Кремлі панувало мовчання. Тільки за кордоном Путін був вимушений якось відреагувати: журналістка, сказав Володимир Путін у Дрездені (його останньому місці служби як шпигуна КДБ), не мала жодного впливу на політичне життя в країні. Її смерть принесла Росії більше шкоди, ніж це могли зробити всі її статті разом узяті. Що ж, слова наблизилися до суті політики: розмови про ліберальні та загальнолюдські цінності, які Путін зазвичай вів на Заході, відійшли в минуле. Росія знову набула впевненості в собі, а разом з нею і внутрішню свободу. Ми знову посіли своє місце у цьому світі і можемо говорити те, що думаємо.
У ЄС нарешті звернули на це увагу. За три дні до саміту Росія — ЄС у Фінляндії Брюссель назвав речі своїми іменами: блокадою на Кавказі Москва хоче задушити Грузію. Це факт, і про нього треба говорити прямо. І без того Кремль вважає політкоректність плодом західного декадансу. На саміті в Лахті ЄС має намір неупереджено обговорити ситуацію з Грузією, поговорити про справу Політковської і поставити питання про Енергетичну хартію, яку Росія не приймає. Настав час змінити стратегію підтягнення до себе Росії, що сягає коріннями 1990-х років. Імперія не хоче підтягатися, ЄС у кращому випадку може наблизити до себе Росію тільки частково, в рамках окремих проектів. Ввічливі нагадування та догани нічого не дають, навпаки, Москва в курсі західної імпотенції, а власна репутація хвилює її навіть менше, ніж колишній Радянський Союз.
Однак нова самовпевненість Росії та переконаність у можливості знову стати геополітичним центром тяжіння базуються всього лише на одному — на високій ціні на нафту. Плюс комплекс неповноцінності, який ось уже кілька століть коливається між покірністю та агресивністю. Проте в суспільстві панують спокій і задоволення. Народ з полегшенням делегував свої інтереси бюрократії. І це триватиме доти, доки рубель зміцнюється, і держава прислухається до народу.
Суспільство в Росії завжди було справою держави. «Росія, населення якої лежить як сильне, але бездіяльне тіло, приводиться в рух лише урядом, немов за допомогою гальваніки», — говориться в рукописі початку ХХ століття. Держава наказує або забороняє, мобілізує і реформує. Люди деградують до рівня статистів; суб’єкт, здатний до критики, вже здається підозрілим. «Задоволений шахрай — кращий громадянин, ніж чесний, але незадоволений», — писав наприкінці XIX століття англійський експерт по Росії Лейнін.
Але колись було й інакше. На демократичному підйомі 1990-х років гігантська імперія спробувала вирватися з вічного хибного кола. Перелякана бюрократія поховалася у своїх конторах. Почало формуватися громадянське суспільство, вперше за 700 років готове взяти на себе відповідальність.
Однак до кінця 1990-х ентузіазм вичерпався. Втомившись, Росія впала в глибоку зимову сплячку, з якої вона тепер повільно виходить. Але бюрократія і держава не були бездіяльними. Демократичні прояви, від вільної преси до державного будівництва, було демонтовано відповідно до автократичного принципу. Зараз якраз викорінюються останні ознаки громадянського суспільства. Контрреформація вийшла з моди, на черзі — мстивий відхід.
Політичні дискусії обертаються навколо системи цінностей, запозиченої з глибокого сільського минулого. Вируючу, блискучу Москву створюють люди, які принесли в місто менталітет російського села. Відстрочене прагнення, еволюційний принцип громадянського суспільства за Гегелем, приноситься в жертву споживчому сп’янінню. Росія живе неначе в останній день. Схоже, що вона не довіряє власному майбутньому і категорично не хоче заглядати в нього. Аналіз та самоаналіз засуджуються, офіційне самосприйняття знаходиться на рівні легенд.
Незважаючи на всі перекоси 1990 х років, тоді панувала стабільна нестабільність. Це забезпечувалося певним плюралізмом інтересів. За Путіна розвинулася нестабільна стабільність. Через шість років після того, як Володимир Путін проголосив «диктатуру закону», до неї ще далі, ніж коли б то не було. Правосуддя і закон служать засобом підтримки влади і не використовуються для дотримання права — практика, перевірена протягом багатьох століть. Тому громадянам важко ставитися до закону з повагою.
Російська політична культура бінарна з XIII століття, кінця Київської Русі. Тоді як в інших суспільствах із протиріч народжується щось третє, в Росії цього не буває, писав семіотик Юрій Лотман перед розпадом СРСР. «Традиційна бінарність свідомості торжествує, коли вона проводить безкомпромісний поділ політичних сил на друзів та ворогів, на добро і зло».
Модернізація провалилася, Путін давно зняв її з порядку денного. Замість того, щоб іти шляхом європейської цивілізації, Кремль обрав традиційну, второвану доріжку. У Росії свій цивілізаційний шлях, своя дорога. На відміну від холодного, раціонального Заходу Росії властива ірраціональність. Як і «російська душа», цей проект теж є продуктом літературної вигадки, ідеологічною робочою гіпотезою.
Православна церква благословляла його раніше, благословляє й сьогодні. Однак цей метод — це інерційна модель. Через нього Росія не просто втратила можливість єднання з Заходом, навіть Китай та Індія готові поборотися з нею за її місце. Вчений Сергій Аверинцев колись сформулював нав’язливу ідею особливого шляху у вигляді парадоксу: «Наша надія — у невирішуваності наших питань». Адже саме ця невирішуваність змушує росіян від страху перед моральним та інтелектуальним занепадом шукати інший, більш високий рівень. Невирішувані питання залишаються.
