Оскільки майбутнє як Пакистану, так і його президента Первеза Мушаррафа залишається невизначеним внаслідок вбивства Беназір Бхутто, напрошуються паралелі між падінням шаха в 1979 році й Ісламською революцією в Ірані. Знову «проамериканський» автократ швидко втрачає владу, в той час, як його американський союзник у нерішучості споглядає на це. Ліберальна еліта й інтелігенція виступають проти диктатора, впевнені в тому, що їхня країна повинна стати світською демократією.
Очевидний урок, що витікає з 1979 року, полягає в тому, що Америка поклала весь тягар своїх стратегічних відносин з Іраном на плечі непопулярного диктатора. Коли режим цього диктатора було повалено, то разом із тим і Америка втратила можливість реалізовувати свої інтереси в цій країні.
Але iранська революція містить ще один урок для пакистанських лібералів: будучи одержимою прагненням відсторонити шаха від влади, іранська інтелігенція мала лише ілюзорне уявлення про своє власне суспільство і про потенційну можливість інтелігенції перемогти шляхом раптового політичного перевороту. Після падіння шаха радикальна меншість, яка воліла битися й померти за свою справу, винищила «помірковану меншість», одразу встановивши в країні ісламське правління.
Безумовно, між Іраном 70 хроків ХХ сторіччя й сучасним Пакистаном є глибокі політичні та культурні відмінності. В Ірані були відсутні незалежна судова система, свобода преси й організації громадянського суспільства. У сучасному Пакистані все це є, хоч і в різній мірі. Й, що ще більш важливо, на відміну від сунітського духовенства Пакистану, іранські духовні особи — шиїти — були добре організовані та брали активну участь у політичному житті, а ісламські партії Пакистану ніколи не набирали більше, ніж 12% голосів виборців.
Проте було б невірно думати, що Пакистан зовсім не зазнає впливу підводних ісламістських течій мусульманського світу. Близько 40% пакистанців перебувають за межею бідності, половина населення неписьменні, а ті, хто має освіту, здобули її в медресе, які фінансуються ваххабітами. Різні опитування громадської думки постійно показують, що значна меншість пакистанців позитивно висловлюється про Усаму бен Ладена, негативно ставиться до США і вважає, що першорядне значення слід надавати впровадженню ісламського закону (шаріату).
Одного разу представник інтелігенції Пакистану зізнався мені в наступному: «Я побоююся того, що слабка підтримка ісламістів з боку виборців пояснюється значною мірою тим, що впливовий харизматичний лідер пакистанських ісламістів Хассан Насралла ще не проявив себе повною мірою, але це не означає, що його заклики не будуть підтримані та не знайдуть відповідний відгук. «Більшість іранців довідалася про аятолу Хомейні тільки після 1978 року, але його звернення до нації викликало резонанс і зуміло запалити мільйони людей.
Армія завжди була наймогутнішою силою, яка гарантувала, що Пакистан не піде шляхом Ірану. Але в той час, як офіцерський корпус може бути сталим захисником світського правління, рядовий і сержантський склад армії відображає склад пакистанського суспільства. У разі політичного пробудження ісламістів, лояльність армії не гарантовано. В Ірані, крім офіцерів старшого командного складу, які були вбиті або втекли з країни, сильна світсько налаштована армія шаха фактично за одну ніч перейшла на бік революційного уряду Хомейні.
Це не означає, що пробудження ісламістів у Пакистані вже маячить десь на горизонті, або ж що пакистанці повинні вибирати між непопулярним автократом і урядом талібанської направленості. Навпаки, ліберальні сили Пакистану мають достатньо сміливості, щоб вести агітацію за встановлення демократії, норм права й обмеження влади Мушаррафа, репутацію якого як президента вже, мабуть, неможливо відновити. Але з іранської революції їм слід винести урок про те, що їх засоби агітації з метою проведення політичних реформ пов’язані з політичними цілями, яких вони сподіваються досягнути.
Ще не стихли емоції після смерті Бхутто. Більш ніж 50 осіб було вбито внаслідок заворушень. Партія Беназір Бхутто та партія колишнього прем’єр-міністра Наваза Шаріфа стали свідками масових демонстрацій, учасники яких вимагали відставки уряду Мушаррафа. Але політика, замішана на люті та гніві, прагненні відплати й влаштуванні заворушень, не принесе тієї плюралістичної демократії, якої хотіла домогтися Бхутто. Бажання помститися Мушаррафу за придушення демократії й за те, що не було вжито належних заходів безпеки для забезпечення особистої охорони Бхутто, тільки зробить політичну ситуацію більш вибухонебезпечною й лише утруднить «дерадикалізацію» пакистанського суспільства, чого прагнуть ліберально налаштовані сили Пакистану.
Не тільки в Ірані, але також у Лівані, Палестині й Іраку, історія показала, що хаос і насильство лише грають на руку ісламістам. Аналогічно цьому, в Пакистані небезпечно сподіватися на те, що демократично налаштовані юристи, інтелігенція та студенти переможуть внаслідок заворушень і потенційних бойовищ, що є частиною вуличної політики.
Як розмірковував Джон Лімберт, вчений-ерудит, фахівець з Ірану й відставний американський дипломат (протягом 444 днів він був заручником у Ірані) з приводу революції 1979 року в Ірані, «Наші ліберально налаштовані іранські друзі виявилися безпорадними в умовах політичних заворушень... Вони могли писати викривальні редакційні статті», але їм не вистачило сміливості «побити своїх опонентів, організувати вуличні банди... й виявити безжалісність до своїх противників, а без цього неможливо вийти переможцем у політичній сутичці».
Пакистанські ліберали, можливо, праві в тому, що в їх країні ісламісти не здатні захопити владу. Але надто великою є ставка в цій грі, щоб покладатися на випадок, а бурі, що викликаються «політичним ісламом», важко піддаються прогнозу.
У 1978 році ліберально налаштовані сили Ірану прагнули будь-якою ціною змістити шаха. Замість того щоб створити атмосферу, сприятливу для «іранського Ганді», вони мимовільно допомогли прийти до влади аятолі Хомейні й теократичному режиму, ще більш нетерпимому, ніж той режим, який вони допомагали скинути.
Через три десятиріччя мільйони іранців мріють повернути минуле, щоб прожити ті п’янкі дні по-іншому. А пакистанцям потрібно виявити мудрість і зробити правильний висновок з уроків історії.
Карім САДЖАДПУР — співробітник Фонду Карнегі за мир у всьому світі.
