— І від політиків, і від аналітиків все частіше чуєш: «Ми в безвиході»... Ви теж так вважаєте?
— «Стара» історія Росії закінчилася, для мене це очевидно. Подовжувати її можна лише штучно, що ми сьогодні і спостерігаємо. Традиційна для нашої країни держава-монополія, така, що стоїть над законом і суспільством, не в змозі відповісти на нові запити. Раніше погано-бідно могла, а тепер не може і не зможе.
Вихід із цього стану можливий лише в державі правовій. Проте наша владна монополія захищена чинною Конституцією, що вивищує президента над іншими гілками влади. І якщо жодна політична партія не пропонує, йдучи на вибори, цю правову оболонку монополії усунути, то, відповідно, всі наші політичні сили готові з монополією миритися. І тим самим вільно чи мимоволі її підтримувати.
— Якщо держава-монополія — традиційна для Росії форма організації управління цією величезною територією, то коли історично вона склалася? Багато хто шукає її в добі монгольської колонізації. Вона там?
— Її зародки на території майбутньої Московії з’явилися ще в XII сторіччі, за часів княжіння Андрія Боголюбського. Потім під впливом «монгольського самодержавства» (коли «головним» був хан, монгольський цар) почав складатися особливий тип держави-монополії — держава мілітаристська. Це коли не лише військове, але і мирне життя вибудовується за військовим зразком, коли управління державою уподібнюється управлінню армією. На це свого часу звернули увагу ще старі російські історики, наприклад Ключевський.
Мілітаризація повсякденності стала самобутнім російським способом входження в Новий час без освоєння його цінностей. Таке входження, до речі, вдалося не всім: Монгольська і Візантійська імперії на порозі Нового часу впали. Остаточної форми Московська держава набула за Івана Грозного, який створив російський аналог монгольського правління, і його інерція позначається до сьогодні.
— Але й у Західній Європі були абсолютні монархії. Чому ж у Росії держава-монополія виявилася настільки живучою?
— У Європі абсолютизмові передував феодалізм. Він передбачав правові стосунки, коли у васала є не лише обов’язки щодо сюзерена, але і права і суперечки між ними можна було вирішувати в судовому порядку. У Росії нічого такого не було. Не затвердився у ній і європейський тип самоврядних торговельно-ремісничих міст.
— Тобто у Європі і в середні віки були зачатки правової держави, яка передбачає верховенство прав і правил над особистими стосунками і субординацією? Коли не «ти начальник — я дурень», а «начальник» над усіма начальниками — закон?
— Так, і абсолютизм ці зачатки там не витравляв, такої свободи щодо закону і суспільства, як російські самодержці, європейські монархи дозволити собі не могли, а тому і ставлення до держави там формувалося інше, ніж у Росії. Якщо переглянути, скажімо, російські народні прислів’я і приказки, то ми виявимо в них сакралізацію царя при ворожому сприйнятті всіх інститутів і станів, які стоять між ним і населенням. І бояр, і дворян, і священиків, і чиновників, і суддів, і навіть армії. «Не від царя пригноблення, а від улюбленців царських» — це про бояр. «Хвали жито в копні, а пана в труні» — це про дворян. «Стоїть пекло попами, дяками і неправедними суддями» — це про церкву, бюрократію і суд. «Солдат як вовк: де попало, там і рве» — це про армію. У Європі, зрозуміло, державу теж не обожнювали, але настільки негативного її сприйняття там не спостерігалося. Таке сприйняття, до речі, і відкрило в Росії шлях до влади більшовикам, що спокусили спочатку населення не лише своєю ворожістю до колишньої держави, але й обіцянками щодо «відмирання» держави як такої.
— А що у нас зараз? Надхмарний рейтинг батька нації, президента — і низький ступінь довіри до уряду, Думи, армії, поліції, судів. Цар хороший — бояри погані.
— Тільки «цар» уже не сакральний. Це інерція політичної культури, яка відходить. На цю інерцію і намагається спиратися нинішня влада, витоптуючи паростки культури альтернативної. Зокрема і шляхом її інтеграції в чужу для неї систему за допомогою всіх цих «народних урядів», «агентств стратегічних ініціатив» та інших симулякрів.
— А чи були в Європі Нового часу приклади держав такого ж мілітаристського типу, як російська?
— Щось схоже спостерігалося в Османській імперії, досвід якої в післямонгольській Московії, до речі, дуже ретельно вивчався. Але ця імперія з часом стала слабшати, а потім розпалася. Там не з’явився свій Петро Перший та й не міг з’явитися. У Росії все, що стосується віри, було слабо вкорінене, церква була ослаблена розколом, тому занадто серйозного ідеологічного опору примусовій вестернізації, що здійснювалася Петром, тут не спостерігалося. А в Османській імперії був іслам, і його опір вестернізації здолати було неможливо. До мілітаристських держав зазвичай зараховують і Пруссію, але там теж все обійшлося без свого Петра. Прусська модель дещо інша за російську, з іншою роллю закону та іншим, не примусово рекрутським, способом формування армії, а тому іншою виявилася і її історична доля
— Петро у всьому винен? Не провів би модернізацію традиційної держави, вона б померла, і це дало б шанс на щось інше?
— Без Петра історія країни пішла б інакше, але як саме, ми знати не можемо. Проте Петро в Росії був, і він здійснював свої перетворення, довівши мілітаризацію держави і суспільства до межі. Він створював державу для війни і лише для війни. Але людська природа такого стану довго витримати не може, і тому після його смерті почалася демілітаризація, що проявилася у послабленнях дворянству, які завершилися його звільненням від обов’язкової державної служби. І потім ця демілітаризація продовжувалася до 1917 року з частковими відкотами при Павлові Першому і Миколі Першому. Справа дійшла до звільнення селян від кріпосної залежності і створення представницької установи у вигляді Держдуми, тобто обмеження самодержавства. І ось тут-то все і впало, змінившись другим витком мілітаризації — у сталінські часи. Тоді, як ви, напевно, пам’ятаєте, у нас все було «боротьбою», «фронтом» і «штурмом». Тоді монопольно правляча партія офіційно іменувала себе «бойовою організацією», а своїх членів — «солдатами».
А після Сталіна почалася наступна хвиля демілітаризації, і знову система не витримала. Сталася подія, 20-річчя якої ми цього року відзначаємо і значення якої до цих пір недооцінене. У мирний час, практично безкровно, розпалася військова наддержава, яка була нашпигована ядерними боєголовками і мала найбільшу в світі армію!
— Горбачов, намагаючись пристосувати стару систему до нових викликів, «перебудувати» її, насправді привів до її демонтажу?
— Демілітаризація, тобто перехід від принципу сили до принципу права, від наказу до закону, рано чи пізно веде до демонтажу монопольної держави. Але в Росії люди звикли усвідомлювати загальний державний інтерес лише як інтерес військовий, який виникає, коли є ворог і загроза великої війни. Що таке загальний інтерес у мирному житті, тут розуміють погано, і тільки-но починається демілітаризація, суспільство розсипається на окремі частини, атомізується. Як вийти з демілітаризованого стану в правову державу — це питання залишається головним і сьогодні.
— Єльцинська еліта хоча й абстрактно, але завдання модернізації-демократизації ставила, з цим до влади йшла. Чому ж не вийшло?
— Радянська держава зникла, і у Єльцина теоретично був вибір: або скликання «Учредительного собрания», або нові вибори з подальшим прийняттям нової Конституції. Це політична азбука, з якою рекомендується рахуватися при утворенні нових держав. Але Єльцин не захотів тоді конфліктувати із З’їздом народних депутатів і тим самим заклав основи кризи, почавши економічні реформи зі старими інститутами. Адже що таке був цей З’їзд? Це був не парламент, а інститут, наділений колишньою Конституцією всією повнотою влади, він мав право взяти до розгляду будь-яке питання і вирішити його.
— Але чи була у Єльцина у 91-му році реальна влада для того, аби радикально реформувати державу?
— Це питання для істориків, жодного актуального значення сьогодні це не має. Для нас важливо, що при збереженні старого інституту конфлікт з ним Єльцина і наших реформаторів був неминучий. І що жодна демократія при цьому була неможлива — могло бути лише використання демократичних процедур кожною зі сторін для того, аби затвердити свою монополію на владу. Розпустивши 1993 року З’їзд, Єльцин зробив це своєю Конституцією. У Конституції РРФСР було написано: «З’їзд народних депутатів визначає основні напрями міжнародної і внутрішньої політики», а тепер написали, що «президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої політики...». Ось із цією закріпленою Конституцією президентською монополією, свого роду виборним самодержавством, ми до цього часу і живемо.
— Тобто побудова путінської вертикалі була зумовлена?
— Конституція цьому не заважала. Не випадково ж на похоронах першого президента Росії Путін похвалив його лише за Конституцію: саме вона дозволила зробити те, що він зробив. Держава 90-х була початковою стадією нинішньої — як ленінський неп був початковою стадією радянської держави. Юридична владна монополія у Єльцина після 1993 року була, але недобудована до кінця, а його особистий політичний ресурс на той час був уже вичерпаний. Це була слабка держава, яка не могла зазіхати на свободу преси, регіонів, олігархів, на більш-менш вільні вибори в Думу...
— А потім президентом став Путін...
— І добудував цю систему до кінця: підпорядкував собі законодавчу владу, пресу (перш за все телебачення), регіони — після Беслана. Зі слабкої неправової держави вийшла більш сильна неправова держава, яка живе за рахунок зростаючих цін на нафту і газ. Традиційній російській монополії надали нову форму тотальної імітації. Все імітується: законність, незалежність судової системи, свобода ЗМІ, демократія — все начебто є, але нічого немає. Але такі імітації і є безпосередньою ознакою того, що система монополії себе зжила. Ці імітації і створюють, до речі, те відчуття історичної безвиході, про яку ви згадали.
— Але і президент, і прем’єр багато і часто говорять про те, що інститути працюють погано, обіцяють модернізацію, реформи, боротьбу з корупцією...
— Необхідність модернізації тією або іншою мірою усвідомлена обома членами тандему. Але вони хочуть знайти ресурс для руху вперед усередині самої системи. І після виборів, помінявшись, згідно з планом, місцями, вони намагатимуться робити саме це. Проте жодної такої модернізації швидше за все не вийде. Зараз не часи Петра Першого і Сталіна. Все, проїхали, третьої мілітаризації не буде, при сучасному типові технологій і нинішньому стані російського суспільства модернізація з її допомогою не можлива, але й без мілітаризації при збереженні монополії користі не буде. Не можна проводити модернізацію за допомогою того, що також потребує модернізації. Жодних внутрішніх ресурсів у монополії немає, але й зовнішні імпульси на зразок загрози великої війни давно зникли.
Так, влада все ще намагається спертися на інерцію колишнього типу свідомості. Звідси й імітаційна (так, теж імітаційна!) «мілітаристська» риторика на кшталт «Россия, вперед!», і політичні терміни на зразок «Народного фронту». Звідси всі ці пошуки «п’ятих колон», «антиросійських змов», польоти Путіна на військових літаках, камуфляж Медведєва, безконечні апеляції до пам’яті про перемогу над гітлерівською Німеччиною. Але жодних модернізаційних імпульсів із цих імітацій витягнути вже не можна.
— Але якщо в Росії іншої держави, окрім монопольної, ніколи не було, а демілітаризація завжди закінчувалася катаклізмами, чому зараз буде по-іншому? Цілісність країни сприймається населенням як вища цінність, ніхто не хоче повторення 1991 року. Тим більше, що тепер розкол піде зовсім по-живому...
— По-перше, демілітаризація вже сталася, і питання в тому, як із неї вийти у правову державу. По-друге, те, що ми маємо зараз, не альтернатива розпаду, а його відстрочення за допомогою виплати данини таким людям, як Кадиров. І якщо розпад ще й можна попередити, в чому багато хто вже сумнівається, то ретельно продуманою реформою політичної системи. А для цього потрібна широка дискусія, що вводить питання про таку реформу до політичного порядку денного. Поки ж воно перебуває на крайній периферії суспільної свідомості. Політики, враховуючи найліберальніших, старанно обходять його, не актуалізоване воно і в скільки-небудь широкому інтелектуально-експертному середовищі. Окремі висловлювання звучать давно, ще з кінця 1990-х, є й окремі конкретні пропозиції, але основою альтернативного політичного порядку денного вони не стають.
— У своїй доповіді на з’їзді партії «Яблоко» Григорій Явлінський говорив про Конституційні збори, але побіжно: мовляв, це стане до порядку денного років за 10—15, коли назріє політична криза.
— Якщо він так сказав, то це виглядає дивно. Тим самим він визнає, що в нашій політичній системі є ресурси самореформування, яких на 10—15 років сповна вистачить. Незрозуміло лише, чому ці ресурси до цих пір не використовувалися і чому, якщо такі є, вони не допоможуть уникнути кризи. Незрозуміло і те, навіщо партія, яка декларує свою опозиційність, прагне зайняти в цій системі місце. Аби сприяти прискоренню кризи? Чи аби сприяти продовженню життєвого терміну нежиттєздатної системи?
Розмови про те, що буде через стільки-то років — це сповна в дусі і стилі поки ще президента Медведєва. Це коли стратегічна мета відривається від сьогоднішніх завдань і з мети перетворюється на прогноз, що ні до чого не зобов’язує.
— Зараз часто доводиться чути, що справа все ж не в Конституції і взагалі не в законах, а в їх невиконанні, тобто в правозастосуванні.
— Правозастосування теж визначається монопольною правовою конструкцією. Коли все замкнуто на одну фігуру, вона вимушена спиратися на силові і бюрократичні групи і дозволяти їм красти і безчинствувати в обмін на лояльність. Невипадково корупція значно виросла саме при Путині, уразивши всю систему, і продовжує зростати. До речі, і можливі порушення Конституції теж закладені в ній самій, у монопольних повноваженнях, які надаються нею президентові. Без них неможливо було б вмонтувати у «вертикаль влади» такий інститут, як Конституційний суд.
— Можливо, про зміну Конституції не говорять, тому що ця мета здається нереальною?
— Думаю, тут своєрідна пастка системного «реалізму». Все, що стосується змін усередині системи, здається реалістичнішим, ніж її трансформація. Але пригадаєте наш джентльменський опозиційний набір: чесні конкурентні вибори, незалежний суд, вільне телебачення, вибори губернаторів, викоренення корупції... Це що, більш реально? До того ж якщо зберігається конституційна монополія на владу, то найчесніші вибори будуть лише боротьбою за цю монополію, а сенс заяв опозиції зводитиметься до того, що її представники, прийшовши до влади, використовують монополію, що дісталася їм, краще, ніж це робиться зараз.
Ілюзії все це і самообман, причому повсюдний. Припустімо, в результаті чесних парламентських виборів «Единая Россия» програє, втративши у Думі більшість. І що ми матимемо? Повторення 90-х років: президент з самодержавними повноваженнями і безвідповідальна Дума, яка, не маючи доступу до виконавчої влади, бореться з «антинародним режимом». Тобто те ж саме, з чого й виріс потім путінський режим.
— Але наша Конституція фактично списана з французької, там у президента теж дуже великі повноваження, і нічого!
— У французів у Конституції не записано, що президент визначає основні напрями політики. Так, він призначає прем’єра, але парламент затверджує програму уряду на першому ж засіданні після виборів. І якщо ви пропонуєте прем’єра не з тієї партії, яка має більшість у парламенті, або кандидатуру, яка не пройшла узгодження з опозицією, то його програму просто не затвердять. А права розпускати парламент після трьох таких відмов у французького президента, на відміну від російського, немає.
У нас не французька модель, а самодержавна російська, переодягнена у французьку. До речі, при де Голлі і деякий час після нього президент і прем’єр представляли одну партію. А потім Франція зіткнулася з ситуацією, коли парламентські вибори виграла партія, президентові опозиційна. І після цього виникла практика, коли президент призначає прем’єром представника партії парламентської більшості. Політики домовилися про це, аби уникнути політичних і конституційних криз.
— А чому у нас так не можна? Наша Конституція не забороняє уряд парламентської більшості. І хіба тандем не доводить гнучкість її конструкції? Є президент, який начебто визначає основні напрями політики, і є прем’єр-міністр, про якого всі знають, що основні напрями визначає саме він...
— Хто з ким у нас домовлятиметься? Спершу опозиція повинна перемогти на парламентських виборах, чого політична монополія доки успішно не допускає. І підозрюю, що, хто б не став власником монополії, не допустить. Уряд парламентської більшості у нас теж може лише імітуватися, що, можливо, нам і доведеться спостерігати після виборів.
Щодо тандему, то сама можливість його появи свідчить про те, що йдеться про монопольну владу не особи, а певної групи, певного клану (умовно «пітерських»). Вона не стала за прикладом колег із Казахстану і Середньої Азії міняти конституційні правила і висунула зі свого середовища технічного президента. Усередині такого тандему можуть бути розбіжності, але вони не можуть стосуватися того, що стосується збереження владної монополії. І Медведєв її зберіг, добровільно передавши тому, хто має на її винахід більше авторських прав. Ті, хто чекав від нього чогось іншого, помилилися не в ньому. Вони помилилися в розумінні природи нинішньої російської політичної системи і ролі в ній окремих особистостей.
— Отже, еліта не хоче або не може виробити альтернативу і запропонувати її суспільству, суспільство перебуває в глибокому песимізмі, влада готова битися за збереження нежиттєздатної системи до кінця...
— Вивести країну з цієї ситуації і справді може лише глибока системна криза. Уникнути її не вийде. Хто і як буде Росію з неї виводити, сьогодні незрозуміло. Але вона буде тим глибша і катастрофічніша за своїми наслідками, чим довше зберігатиметься система владної монополії, що охороняється російською Конституцією. І якщо не привертати увагу суспільства до цього докорінного питання, воно, як і раніше, орієнтуватиметься на чергову зміну монополіста, а не на подолання самої монополії. Тобто ще раз наступить на ті ж граблі.
