Арешт у Лондоні 21 терориста, які, як з’ясувалося, планували висадити кілька літаків, що вирушали в рейси через Атлантику, нагадує нам, якщо потрібні якісь нагадування, про теракти в Нью-Йорку і Вашингтоні 11 вересня 2001 року. 11 вересня залишається датою, яка стала означати сучасний тероризм і всю його жахливу силу, що викликає смерть і руйнування. Можливо, п’ять років — дуже короткий термін для того, щоб історики могли в повній мірі оцінити значущість цієї події, але це надає можливість критично поглянути на дану проблему.
У кращому разі, це ряд різних подій. Терористичні атаки траплялися згодом в Індонезії, Мадриді, Лондоні, Єгипті та (найостанніша) в Мумбаї. Було вбито тисячі невинних чоловіків, жінок і дітей. Також постійно зростає рівень насильства в Іраку — насильства, через яке країна ризикує бути втягнутою в повномасштабну громадянську війну.
Проте терористам досі не вдалося здійснити нічого такого, як теракт 11 вересня. Про те, чому так відбувається, варто замаслитися. Можливо, це стало наслідком усунення від влади уряду Афганістану і ліквідації безпечного захистку «Аль-Каїди», розташованого там. Через зусилля щодо удосконалення і підвищення узгодженості розвідки, забезпечення правопорядку і безпеки як на національному, так і на міжнародному рівнях, терористам стало важче здійснювати свої задуми. Нещодавні арешти в Лондоні наштовхують на думку про ще одне пояснення: можливо, бажання деяких терористів здійснити щось більш жахливе, ніж теракт 11 вересня, знизило їхню здатність втілювати в життя свої плани і підвищило ймовірність того, що їх вирахують.
Все це не повинно нікого заспокоювати. Глобализація дозволяє терористам більш легко отримувати знаряддя їхнього ремесла і вільно пересуватися. Перевага також на боці терористів у тому, що один успішний теракт надолужує численні невдачі. Сучасні технології, включаючи, можливо, і зброю масового ураження, збільшують імовірність того, що успішний теракт будь-якого терориста може призвести до величезного руйнування. До того ж, Ірак виробляє нове покоління досвідчених терористів, так само, як це відбувалося в Афганістані два десятки років тому.
То що ж робити? Одна з відповідей на це запитання, запропонована адміністрацією Джорджа Буша, звучить так: сприяти розвитку демократії. Ідея полягає в наступному: імовірність того, що молоді хлопці та дівчата ставатимуть терористами, знижується, якщо вони житимуть у суспільстві, що забезпечує їх політичними і економічними можливостями жити гідним і повноцінним життям.
На жаль, факти не на користь цієї ідеї. Люди, які виросли в країнах зі сталою демократією, таких як Велика Британія, також можуть стати відчуженими і радикальними. Більш демократичний Ірак став більш насильницьким Іраком. Таким же чином вибори в Палестині переконали ХАМАС відвернутися від насильства не більше, ніж вибори в Лівані переконали «Хізбаллу» розпочати поточну кризу на Близькому Сході.
Більш того, навіть якби все залежало від демократії, її надзвичайно важко ствердити, як це засвідчив Ірак. Розбудова справжнього демократичного суспільства (на відміну від простого проведення виборів) — це завдання, що потребує десятків років, а то й декількох поколінь. Зараз, проте, нам потрібна стратегія боротьби із тероризмом, що загрожує нам.
До того ж, демократія нічого не означає для тих, хто вже є переконаними терористами. Їхнє бажання — відродження такого собі халіфату VII ст. або, у випадку з Іраком, відновлення домінування сунітів — навряд чи здійсняться, якщо вільні чоловіки і жінки відкрито стануть вибирати політичну систему і керівництво своєї країни.
І знов виникає запитання: так що ж робити? Перше, що треба зробити, це відкинути метафору «війна з тероризмом». Війни в основному ведуться за допомогою зброї на полі бою між солдатами ворогуючих країн. Війни мають початок і кінець. Жодна з цих характеристик тут не підходить.
Сьогодні для терористичних актів можна також легко використати канцелярські ножі й літаки, як і вибухові речовини. Офісні будівлі, приміські потяги і кав’ярні є сьогоднішнім полем битви. Не існує військової форми, і часто ті, хто здійснює вбивства, діють заради благої справи або руху. І кінця цьому поки не видно. Навпаки, тероризм зараз є частиною сучасного життя.
Є ще одна причина відмовитися від військової термінології. Тероризм не можна перемогти тільки зброєю. Мабуть, інші інструменти стратегії, включаючи розвідку, роботу поліції та дипломатію, відіграватимуть більш значну роль в будь-якій ефективній стратегії.
По-друге, надто важливо розрізнювати існуючих і потенційних терористів. Існуючих терористів потрібно зупиняти раніше ніж вони встигнуть щось скоїти. Якщо зробити цього не вдається, то суспільству доводиться захищатися і мати напоготові засоби зменшення наслідків терактів, що відбулися.
Але, насамперед, можна (і слід) докласти набагато більше зусиль для того, щоб переконати молодих хлопців і дівчат не ставати терористами. Мета має полягати в тому, щоб створити таку атмосферу, в якій тероризм не був би прийнятним і необхідним.
Тероризм має бути позбавлений законності; тих, хто займається ним, потрібно засуджувати. Жодна політична течія не виправдовує вбивство невинних людей. Арабські та мусульманські лідери мають ясно про це говорити — чи то політики на публічних виступах, викладачі на лекціях або провідні священики у своїх фетвах. Критична реакція, що зароджується з боку деяких арабських урядів на викрадення «Хізбаллою» ізраїльських солдатів — це ознака того, що така критика можлива, як і окремі коментарі кількох мусульманських релігійних лідерів.
Але тероризм потрібно також позбавити і його мотивації. Це стосується роз’яснення Сполученими Штатами та іншими державами вигод, на які можуть чекати палестинці під час підписання мирної угоди з Ізраїлем, і того, на що можуть очікувати суніти і шиїти (в розумних межах) за нового політичного ладу Іраку. Довгострокове припинення вогню в Лівані допоможе також угамувати емоції, які можуть примусити когось стати терористом, а когось — терпимо ставитися до них або підтримувати їх.
Шлях розвитку ясний: пильність разом із політичними можливостями проти насильства. Подібна антитерористична стратегія усуне бич тероризму не краще, ніж сучасна медицина може усунути захворювання. Але вона обіцяє скоротити його до такого масштабу, що він не зможе загрожувати відкритості, безпеці та процвітанню сучасного суспільства.
Річард Н. ХААС — колишній директор відділу стратегічного планування держдепартаменту США, президент Ради з міжнародних відносин і автор книжки «Можливість: шанс Америки змінити хід історії»
