На зустрічі прем’єр-міністра Ізраїлю Ехуда Ольмерта і президента Палестинської автономії Махмуда Аббаса, котра відбулася у резиденції ізраїльського прем’єра в Єрусалимі, обговорювалося питання стратегії і тактики мирного врегулювання. Лідерам обох країн доводиться дуже непросто торувати дорогу до мирного співіснування, оскільки доводиться воювати на «два фронти», протистояти як чужим, так і своїм.
Обидві сторони вступають в «переговорний сезон», котрий може стати найінтенсивнішим дипломатичним періодом від 2000 року, часу завершення терміну президентства Білла Клінтона і початку Другої палестинської інтифади. Існують сподівання, що зустрічі на вищому рівні в ООН у вересні і пізніше у Вашингтоні допоможуть ослабити стару арабо- ізраїльську суперечку. Одна з дипломатичних цілей полягає у тому, щоб наповнити конкретним змістом нову арабську готовність завершити довготривалий конфлікт з Ізраїлем. У вересні єгипетські, саудівські, йорданські, сирійські та інші лідери арабських країн зустрінуться з американським керівництвом і їхніми союзниками в Організації Об’єднаних Націй, щоб обговорити арабський план мирного врегулювання.
Одним із основних спонукальних чинників для арабського світу задекларувати свою готовність до початку мирного врегулювання стало те, що лідери сунітських арабських країн почали усвідомлювати, що «персидський націоналізм» і намагання Ірану домінувати на Близькому Сході є для них більш небезпечними, аніж протиріччя з Ізраїлем. Проте, існує реальна загроза, що провал дипломатичних зусиль подібно тому, що мав місце у 2000 році і привів до насильства і тероризму другої інтифади, може повторитися. Тому цього разу на кін ставиться дуже багато, адже провокування третьої інтифади не в інтересах ані ізраїльтян, ані самого Аббаса.
«Дипломатична хвиля» відкриється 23 вересня зустріччю «квартету» — США, Європейський Союз, ООН і Росія. Але головні надії покладаються на вашингтонську зустріч на вищому рівні, котра намічається на листопад, на якій, як очікується, ізраїльтяни і палестинці обговорять найбільш болючі проблеми, які накопичилися між ними за роки непримиренного протистояння. Проте обидві сторони усвідомлюють, що до зустрічі у Вашингтоні двостороння дипломатія має підготувати і узгодити основні деталі. До листопада Ольмерт і Аббас повинні підготувати «декларацію принципів» й майбутня стабілізація відносин між ізраїльтянами і палестинцями залежатиме від вирішення таких основних питань, як статус Єрусалима і встановлення кордонів. Для того, аби дійти попереднього взаєморозуміння, Ольмерт і Аббас домовилися провести до листопада, як мінімум, ще дві особисті зустрічі.
Втім, якщо подивитися арабську пресу, то все виглядає не так райдужно. Так впливова єгипетська газета Al-Ahram зазначає, що «перед запланованою на цю осінь мирною конференцією ізраїльські політичні діячі спотикаються, намагаючись встановити жорсткі терміни для переговорів. Як тільки стало очевидним, що палестинці не мають єдиної спільної позиції, Ізраїль повернувся до проштовхування своїх старих моделей. Це вилилося в дуже знайомий набір хитрих прийомів, обманів і спритності рук. Палестинці тепер роз’єднані по лінії Сектора Газа і ХАМАСу і стали заручниками ізраїльських спритних ігор. Ізраїль дуже терплячий гравець. Він використовує на свою користь кожну найменшу перевагу і буде видавати це як показник ізраїльської «великодушності».
Так інтерпретує просування мирного договору газета поміркованої арабської країни. Можна з чимось зі сказаного погоджуватись чи заперечувати, але було б дивно, якби Ізраїль, перебуваючи в ворожому до нього оточенні арабських країн, не намагався використовувати на свою користь розбіжності інтересів в арабському світі і протиріччя в таборі палестинців.
Очевидно, що мирна конференція могла б стати поворотним моментом у стабілізації ситуації на Близькому Сході, але й разом з цим могла б також повторити долю Мадридської конференції 1991 року. Надмірні сподівання на дипломатичні кроки у мирному напрямку можуть призвести до помилкових очікувань, котрі не мають жодних шансів для здійснення. Особливо враховуючи те, що саудівська мирна ініціатива сформульована у категоричних термінах, котрі суперечать принципам досягнення компромісу.
Як вважають експерти, ізраїльська дипломатія мала б швидко почати працювати у передмадридський спосіб: цілі ясні, а допомога в підготовці конференції може прищепити ізраїльське бачення через дипломатичні канали громадській думці всього світу. Адже Мадридська конференція 1991-го спромоглася досягти своїх цілей тільки завдяки інтенсивній дипломатичній діяльності і завдяки цьому привела в рух багатобічні процеси, котрі повністю змінили обличчя регіону. Якщо ізраїльська дипломатія діятиме як головний ініціатор, то буде в змозі використати з одного боку саудівську ініціативу в своїх інтересах, а з іншого — побоювання арабських країн отримання Іраном ядерного статусу.
Після семирічної перерви в ізраїльсько-палестинських переговорах до порядку денного знову повернулися ідеї з Кемп- Девіда. Ольмерт діє обережно і «не грає на гроші», як говорять його партнери. Але він був обраний на прем’єрську посаду завдяки обіцянці полишити більшість територій, навіть в односторонньому порядку, і тепер пробує виконати ці обіцянки за допомогою Аббаса. На поглядах Ольмерта позначається «політичний годинник»: адміністрація Буша наближається до завершення її другого терміну, та й сам Ольмерт має в запасі менше року для того, аби ефективно функціонувати на своїй посаді. Якщо мирний процес не вдасться просунути за цей термін, то вся політична конструкція, котру він вибудовував останнім часом, здатна буде «зламатися», залишаючи Ізраїлю боротьбу з ХАМАСом на Західному березі, так само як і у Секторі Газа. Це нагадує ситуацію прем’єра Ехуда Барака перед початком переговорів у Кемп- Девіді у 2000 році. Ольмерта також не може не хвилювати можливість терористичних нападів, котрі будуть намагатися провести ХАМАС чи Ісламський джіхад, прагнучи зізвати переговори.
В середині вересня регіон знову відвідає державний секретар США Кондолізза Райс, як сказав один із її помічників — з великими очікуваннями, але без великих ілюзій. Принаймні Райс розуміє, що немає жодного шансу укласти ізраїльсько-палестинську угоду в короткий термін. Президент Буш не готовий ризикувати і встановлювати планку очікувань занадто високо. Так само він не наполягатиме на тому, щоб Ізраїль ризикував своєю безпекою і йшов на надмірні поступки у той час, коли палестинські внутрішні справи не приведені у порядок. Тому, якщо не максимізувати сподівання від майбутньої конференції, то її реальна мета може бути викладена таким чином: допомагати палестинцям будувати свої державні інституції і підтримувати ізраїльсько-палестинський діалог.
Райс враховує уроки попередніх мирних конференцій. Вона вважає, що колишній американський президент Білл Клінтон допустив помилку, коли проводив конференцію в Кемп-Девіді, не заручившись попередньо всеарабською підтримкою щодо сформульованої угоди. Цього разу, на її переконання, існує зручний момент, створений консолідацією «помірних» режимів арабського світу — об’єднаних проти зміненої «осі зла», що складається з Ірану, Сирії, «Хізбалли» і ХАМАСу.
Втім, як зазначає впливова ізраїльська газета The Jerusalem Post, «палестинський лідер відчуває себе безпечніше в Єрусалимі, Парижі і Вашингтоні, ніж в Наблусі чи Дженіні. Після того, як він втратив Сектор Газа і велику частину своїх прихильників не тільки серед співвітчизників, але й багатьох арабів і мусульман в інших місцях, навіть не ясно, чи має Аббас мандат представляти палестинців на спонсорованій США близькосхідній мирній конференції. Добре розуміючи це, він оголосив, що проводитиме національний референдум щодо будь-якої угоди, якої він досягне з Ізраїлем. Але враховуючи нинішній поділ палестинського суспільства, боротьбу за владу між Фатхом і ХАМАСом, недовіру до США і Ізраїлю, котра продовжує зростати в арабському світі, і хисткий статус самого Аббаса, дуже маловірогідно, що президент Палестинської автономії міг би здобути підтримку більшості палестинців».
