Рідко країна високого польоту поверталася на землю за одну ніч, але це — саме те, що недавно сталося з Німеччиною. У футболі та політиці країна втілила непривабливу суміш зарозумілості та самозаперечення. Вона вважала себе мірилом усіх європейських надбань, з точки зору як чемпіонату Європи, так і Європейського Союзу. В обох випадках вона обманювала себе.
У ту ж ніч, коли збірну Німеччину перемогли італійці на чемпіонаті в півфіналі, канцлер Німеччини Ангела Меркель зіткнулася з обмеженням своїх повноважень на саміті лідерів єврозони в Брюсселі. Через політичний курс Німеччини, що проводиться з початку кризи євро, два роки тому вона опинилася в ізоляції й не змогла протистояти союзу Італії, Іспанії та Франції.
У неї не було вибору, окрім як поступитися і погодитися на далекосяжні зміни в новому фінансовому пакті ЄС, які полегшать рефінансування країн, поглинутих кризою, та їхніх банків. Таким чином, німецька догма «жодних платежів без лічильника продуктивності та контролю» була знята з порядку денного. Операцію здійснили рано-вранці з точністю до навпаки щодо того, що вона хотіла. Фінансовий пакт було урізано майже повністю ще до того, як парламент Німеччини (бундестаг) схвалив його того ж дня.
Проте щодо вирішення фінансової кризи єврозони, досягнута в Брюсселі угода не стала проривом, оскільки, як і раніше, не вдавалося вийти за межі логіки управління кризою у вузькому розумінні. Вона не пропонує стратегії подолання кризи на півдні Європи, а це означає, що загрозу для єврозони не було ліквідовано.
Але політично угода зводиться до невеликої революції, оскільки вона змінила баланс сил усередині єврозони: Німеччина сильна, але не настільки, щоб вийти сухою з води, повністю ізолювавшись від інших крупних європейських гравців. Тому стало можливим ухвалення рішень, які суперечать інтересам Німеччини.
Із приводу поразки Німеччини в усьому світі спостерігалося майже відкрите злорадство, лише злегка замасковане виразом солідарності на кам’яних обличчях. Ще належить оцінити всі політичні збитки, яких зазнали країни Південної Європи внаслідок запровадження Німеччиною так званих рятівних заходів для євро зони, — з уведенням суворої економії, масовим безробіттям і економічним спадом.
Якби Меркель хотіла, щоб у Брюсселі було досягнуто саме таку угоду, то результат ознаменував би початок ѓрунтовного перегляду кризової політики в єврозоні, й він став би виявом успішної державної мудрості. Але в даному випадку — це повномасштабна поразка Німеччини, пов’язана з її твердим запереченням того, що німецька політика різко пригальмувала вплив країни в ЄС. Проте це справді сталося: німецький вплив у Європейському центральному банку значно послабився; міністр фінансів Німеччини не стане головою Єврогрупи; а тепер ще й катастрофа в Брюсселі!
Але поразка Німеччини, хоч як би з приводу неї раділи, викликає також занепокоєння. По-перше, не все, що доводить Німеччина, є помилковим: ніхто не заперечуватиме щодо необхідності середньострокової податково-бюджетної консолідації та структурних реформ для підвищення конкурентоспроможності кризових країн. Але так само важливим є зниження економічних дисбалансів, а також необхідність європейської координації політики для забезпечення зростання.
По-друге, в німецьких правих посилюються симптоми політичної параної: всі хочуть грошей Німеччини; реальна мета наших англо-саксонських партнерів полягає в нашому ослабленні; й фінансові ринки не заспокояться, поки Німеччина не вкладе все своє багатство і таким чином поставить під загрозу свій економічний успіх. Німеччину «зрадила іноземцям» опозиція, і «хороший» продуктивний капітал вкотре протиставляється «поганому» спекулятивному капіталові. На думку деяких німецьких газет, антикапіталізм повертається в новій формі, що спричиняє не що інше, як відмову від принципів Європи або навіть Заходу.
Звісно, тоді як німецькі праві погрожують стати більш націоналістичними, історія не повториться, оскільки Німеччина сьогодні змінилася, як і її політичне середовище. Втім, усе більш євроскептична Німеччина в самому серці Європейського Союзу може, враховуючи її велику економічну потужність, серйозно гальмувати процес європейської інтеграції. А це також може загрожувати власним інтересам Німеччини, бо практичні політичні дії не завжди раціональні, особливо в періоди серйозних криз.
Те ж саме, до речі, стосується і Франції, за винятком того, що французи, на відміну від німців, заледве сприймають передачу політичного суверенітету, а для нас, німців, уся справа в грошах. Обидва ці розумово-політичні блоки нарівні загрожують європейському проектові.
Якщо результат недавнього саміту означає, що Франція та Німеччина віднині створюватимуть союзи одна проти іншої, ховаючись за словами солідарності, ми можемо забути про спільну Європу. Без функціонуючої франко-німецької осі європейський проект не буде успішним.
Обидві сторони повинні вирішити, чи справді вони хочуть створити єдину Європу, — тобто повну економічну і політичну інтеграцію. Економічно вони мають вибрати або солідарну відповідальність і перехідний союз, або грошову ренаціоналізацію. У політичному плані вибір полягає або в наданні необхідних повноважень спільному урядові та парламенту, або в поверненні до повного суверенітету. Що ми знаємо напевно — це те, що як не можна бути трішки вагітною, так само існуючий гібрид нестійкий.
У листопаді минулого року Фолькер Каудер, лідер більшості в бундестазі, вихвалявся, що «несподівано Європа заговорила німецькою». Він помилявся. Так само, як Іспанія (не Німеччина) залишається еталоном європейського футболу, так і Європа, в кращому разі, говорить ламаною англійською. З точки зору збереження європейського проекту, все це на краще.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ Німеччини і віце-канцлер 1998—2005 рр., понад 20 років очолював Партію зелених Німеччини.
