«Минуле Росії було дивним, її сьогодення більш ніж прекрасне, що ж до майбутнього, то воно вище за все, що може змалювати собі найпалкіша уява». Так у 1830-ті роки казав граф Олександр Бенкендорф про те, як треба бачити й писати історію Росії. Сьогодні до цієї поради глави першої в країні таємної поліції прислухалися в Кремлі, де «кується» нова російська історія.
Десятиліття після краху комунізму було примітне відсутністю офіційної ідеології. Стомившись від великих проектів, російська еліта виступила за прагматизм і збагачення. Володимир Путін, відповідаючи 2004 року на запитання, якою є його національна мрія, сказав: «Щоб Росія була конкурентоспроможною». Але нова сила Росії, основана на нафті, та її прагнення ролі світового гравця вимагають чогось звитяжнішого й надихаючого. А сьогодні, коли Путін шукає способів залишитися при владі після того, як у березні наступного року закінчиться другий термін його правління, ідеологічні товариші російського президента зараховують його до великих лідерів Росії і зводять у ранг квазіцаря.
«Ставлення до минулого, до історії — центральний пункт ідеології», — пише в «Новой газете» російський ліберальний історик Юрій Афанасьєв. Дійсно, в Росії суперечки про історію часто розпалюють більше пристрастей, ніж дебати про сьогодення чи майбутнє. Те, якою країною стане Росія, значною мірою залежить від того, яку вона вибере історію. І саме тому Кремль вирішив, що він не може віддати викладання історії історикам.
Декілька місяців тому він організував конференцію для викладачів історії, під час якої Путін рекламував нову допомогу в історії, покликану упорядити «кашу» в головах учителів. «Що ж до якихось проблемних сторінок у нашій історії — так, вони були, — заявив їм Путін. — То вони були в історії будь-якої держави! І у нас їх було менше, ніж у деяких інших. І у нас вони не були такими жахливими, як у деяких інших». Його ідея полягала в тому, що «не можна дозволити, щоб нам нав'язували почуття провини».
Саме в цьому основне посилання посібника під заголовком «Новейшая история России 1945—2006 гг.: книга для учителя». Якби не підтримка Кремля, він, напевне, припадав би пилом на полицях магазинів. Але схвалення Путіна зробило його однією з найбільш обговорюваних книжок року. Засновані на ньому нові підручники вийдуть у світ наступного року. Російські школи поки ще мають можливість вибирати ті підручники, за якими ведеться викладання. Але версія історії, запропонована Кремлем, може означати, що цій свободі скоро буде покладено край.
Історичний період, вибраний у підручнику, наводить на роздуми: від перемоги Сталіна у «великій вітчизняній війні» до перемоги путінського режиму. У ньому прославляються всі ті, хто примножив велич Росії й засуджуються відповідальні за втрату імперії, хоч би якою була їхня політика. Крах Радянського Союзу 1991 р. вважається не вододілом, за яким починається нова історія, а трагічною помилкою, що загальмувала розвиток Росії. «Радянський Союз не був демократією, але він був орієнтиром і прикладом кращого, справедливого суспільства для багатьох мільйонів людей у всьому світі».
У посібнику не заперечуються сталінські репресії, згадується й про придушення протестних рухів в Угорщині та Чехословаччині. Але його автори роблять щось більш небезпечне, виправдовуючи сталінську диктатуру як необхідне зло у відповідь на холодну війну, розв'язану Америкою проти Радянського Союзу. «Внутрішня політика Радянського Союзу в перші повоєнні роки відповідала тим мобілізаційним завданням, які ставило перед країною її керівництво... В умовах початку холодної війни з Заходом для сталінського керівництва не могло бути й мови про демократизацію внутрішнього устрою». Концентрація влади в руках Сталіна була корисною для країни, більше того, цього «вимагали» умови того часу.
Як зазначає історик російської культури Маріетта Чудакова, для автора посібника тоталітаризм — «тепла ванна. Він у ній полощеться й отримує задоволення. Книжка покликана навіяти, що іншого бути не могло, а головне — й не треба було. Тому що й так добре: в тому соціальному устрої усе мотивовано, все зрозуміло». Свою оцінку правління Сталіна автори посібника підкріплюють даними одного з недавніх опитувань громадської думки, 47% учасників якого схвалили його політику.
До Михайла Горбачова вони менш прихильні. Саме його політика, а не радянська система «привела країну до найнижчих темпів економічного зростання за всю історію XX ст.». На нього покладається провина за втрату Центральної й Східної Європи. «Так, Радянський Союз, що утримував ще війська в низці східноєвропейських країн, позбувся «пояса безпеки», який за декілька років стане чужою зоною впливу, з натовськими базами в годині їзди від Петербурга».
Яре антизахідництво є лейтмотивом нової ідеології. За те, що Росія закінчила холодну війну («ми її не програли», наполягають автори посібника), Америка проводить антиросійську політику й розпалює кольорові революції в Україні та Грузії, перетворюючи їх на плацдарми для можливої майбутньої агресії. «Йдеться про крах курсу, започаткованого Петром Великим і патетично продовженого демократами-західниками з 1988 р. — йдеться про нову ізоляцію Росії».
Як мусить реагувати на це Росія? На думку авторів посібника, шляхом нової мобілізації ресурсів і консолідації влади в руках сильного лідера (кого — здогадатися неважко). «Якщо національна економіка перебуває в залежності від іноземного капіталу, імпорту або кон'юнктури світового ринку, країна- споживач не здатна захищати свої інтереси», — говориться в книзі. Її автори виправдовують атаки Путіна на олігархів і вирок Михайлу Ходорковському: «Не намагайтеся ставити себе вище за державу».
Останній розділ посібника, присвячений «суверенній демократії», відображає погляди одного з головних ідеологів Кремля Владислава Суркова, заступника глави адміністрації президента, якому належить авторство цього формулювання. Сурков вважає, що Росії потрібна сильна політична система, що відображає її національний характер, а міжнародні норми поведінки вона має відкидати як «тиск ззовні». У лекції, прочитаній в Академії наук, він дав зрозуміти, що така система зумовлена національним характером і тугою за сильною рукою. Централізація, персоніфікація та ідеалізація влади направляють політичну культуру Росії. Сильний і мудрий лідер важливіший за інститути — по суті, в очах росіян він сам є найважливішим інститутом.
На думку Андрія Зоріна, професора російської культури в Оксфордському університеті, проблема такого ідеологічного конструкту полягає в тому, що його єдиною метою є збереження статус-кво й утримання Путіна при владі. «Але консервативна ідеологія вимагає поваги до інститутів, а ідеологія харизматичного лідера — масштабного бачення. У них немає ні одного, ні другого».
