Однорідність часу — основний принцип сучасної теоретичної фізики. З нього виводиться фундаментальний закон збереження енергії. З цього починається класичний 12-томний курс Л. Ландау — Є. Ліфшиця. А ось в історії і масовій соціології час украй неоднорідний. Можливо, тому і відбуваються часто несподівані вибухи політичної енергії, що виникає, здавалося б, нізвідки.
Ознакою передгрозового згущення російського історичного часу здається мені гучний успіх статті В. Пастухова «Преданная Революция». Стаття блискуче написана, але в ній немає нових фактів або теоретичних узагальнень, які не були б висловлені раніше багатьма авторами.
В. Пастухов не зовсім має рацію, стверджуючи, що «приватизація негласно стала «священною коровою» російського посткомунізму. Їй моляться і Кремль, і багато вождів Болотної площі». «Кремль і багато вождів Болотної площі» — це дуже впливова у політичному і медійному просторах, однак досить вузька група або швидше каста її творців, бенефіціарів і жерців.
Однак «Преданная Революция» вдало вистрілила в мить, коли:
а) масова свідомість дозріла до розуміння того, що кримінальна економічна система, яка склалася в Росії, несумісна ні зі здоровим глуздом, ні з елементарним етичним почуттям, ні з виживанням російського соціуму;
б) жерці системи, стурбовані за своє майбутнє, готуються продовжити її функціонування, змінивши свої пропагандистські бренди (включно з першою особою), міфологеми і ритуальні практики. Багато в чому повторивши тим самим операцію «Спадкоємець-1999», але легітимувавши її цього разу не «маленькою звитяжною війною», а «маленькою звитяжною вулицею» (яку покликане позначати лоялістське крило опозиції);
в) завданням національного порятунку стає не просто заміна першої особи, а ліквідація політичної і економічної влади нині правлячої клептократії. Її неминуче ослаблення на вимушеній переправі відкриває історичне вікно можливості для мирної антикримінальної революції.
Зрезонувавши з цим набором суспільних очікувань, «Преданная Революция» спровокувала широку дискусію. Дозволю собі взяти в ній участь, тим паче що в ній ідеться не лише про те, як ми прийшли до сьогоднішньої катастрофи, але й про те, чи можемо ми її здолати і яким чином. У зв’язку з цим у мене є серйозна обмовка щодо центральної метафори автора — приватизація як первородний гріх. Мій погляд на генезис нашої економічної системи, який я неодноразово висловлював, дещо інший, що безпосередньо стосується розуміння сьогоднішнього стану і шляхів д виходу з нього.
Концепція «первородного гріха» віддає данину тій традиції, у якій роль команди Гайдара-Чубайса у створенні пострадянської економічної формації значною мірою перебільшується як їхніми нещадними критиками, так і їхніми захопленими шанувальниками.
Набагато реалістичніше оцінював її сам Анатолій Чубайс у своєму дуже цікавому інтерв’ю про історію російських реформ:
«У чому головна претензія російського народу до приватизації? Вона описується одним словом: несправедлива. Абсолютно правильна претензія. Наша приватизація була зовсім не справедлива... Ми віддали власність тим, хто був до неї ближче. Бандити, секретарі обкомів, директори заводів. Вони її і отримали. Саме це допомогло уникнути крові. Бо якщо ми спробували б не віддати їм цю власність, то вони б її все одно взяли. Тільки вони б її узяли взагалі без будь-яких легітимних процедур».
Я замінив би тут лише слова «вони б її взяли...» на «вони вже її взяли.». Перші мільярдні статки членів ЦК КПРС почали формуватися вже 1989-го, коли з’явилося на світ наше національне надбання — концерн «Газпром» — і майже нікому в СРСР ще не були відомі імена Гайдара і Чубайса. Вся перебудова була масштабною спецоперацією номенклатури з конвертації її абсолютної колективної політичної влади у величезну індивідуальну економічну владу її найбільш видатних представників. Младореформаторам дійсно залишалося на першому етапі лише легітимізувати розподіл власності, що переважно вже склався.
Але термін «номенклатурна приватизація», що вперше виник ще під час аналізу центральноєвропейських реалій (Польща, Чехія) кінця 80-х років, далеко не відтворює всієї суті явищ, що відбувалися в Росії. Номенклатурна приватизація у Польщі або (меншою мірою) в Чехії полягала в тому, що колишні партійні чиновники ставали, як правило, власниками тієї власності, яку вони так чи інакше курирували, тобто здійснювалася «несправедливість» у початковій точці траєкторії.
Несправедливість вельми умовна, оскільки, по-перше, справедливість взагалі досить розмита категорія, а, по-друге, грамотно збудоване конкурентне ринкове середовище забезпечувало структурну стійкість процесу, тобто його інваріантність щодо початкових умов. Яким би не був первинний розподіл, ефективно функціонуючі нові власники примножували своє «неправедне» надбання, а бездарні втрачали його. В обох випадках це працювало на ефективність економіки в цілому, що й призвело до відносного успіху економічної реформи в Центральній Європі.
Можливо, на той самий результат спочатку розраховували й реформатори в Росії, але у нас сталося щось істотно інше. «Несправедливість» не обмежилася початковою точкою процесу, а континуально відтворювалася і продовжує відтворюватися і експоненціально зростати вже два десятиліття уздовж всієї траєкторії розвитку. Другому ешелону злегка оновленої молодими реформаторами номенклатури захотілося продовження банкету. В результаті виникла формація-мутант — ні соціалізм, ні капіталізм, а невідоме звірятко, опис якого у традиційних наукових термінах утруднений і вимагає якихось нових мовних засобів.
Абрамовичі, фрідмани, дерипаски, потаніни, прохорови, тимченки, чемезови, ротенберги, ковальчуки ніякі не капіталісти у класичному сенсі цього слова і ніколи ними не були. За своєю ролевою макроекономічною функцією, за характером своєї діяльності вони призначені вищим керівництвом країни державні чиновники, які контролюють бюджетні потоки і перерозподіляють сировинну ренту. Ці фактичні чиновники і віртуальні бізнесмени отримали можливість абсолютно легально відчужувати в общаки, що очолюються ними і, як правило, зберігаються за кордоном, величезну частку національного багатства. Водночас вони звільнені від відповідальності приватного власника. Їхні «компанії» ніколи не збанкрутують, яким би високим не був рівень особистого вжитку їхніх власників і бенефіціарів і яким би низьким не був рівень ефективності їхнього управління. Через приватизовану ними державу вони підтримуються державним бюджетом або гарантованими державою закордонними кредитами. Так вони продовжують приватизовувати країну знову і знову.
Номенклатурна пуповина, що зв’язувала наприкінці 80-х — початку 90-х новонароджений російський капіталізм з владою, не лише залишилася не перерізаною, але і виросла у величезну ненаситну кишку. У неї провалилися за двадцять років і заставні аукціони, і піраміда ДКО, і держкорпорації друзів, й імперії тимченків, абрамовичів, ковальчуків, шоломових, ротенбергів. Це не первородний гріх, а чвертьвікова розпуста нових старих господарів життя.
Континуальність цього десятиліття злочину, що триває, (сага компанії «Сибнефть», представлена у Високому Королівському Суді, — чудова ілюстрація), страшна не стільки навіть кричущою соціальною несправедливістю, скільки, перш за все, неефективністю такої феодально-бюрократичної форми «власності», її абсолютною неринковістю. Дорога «власника» до успіху в Росії лежить не через ефективне виробництво й успішну конкуренцію, а через близькість або пряму приналежність до «владної вертикалі», через експлуатацію свого адміністративного ресурсу — маленького або зовсім не маленького шматка держави — і через абсолютну лояльність до правлячої бригади і її пахана. Як любить повторювати одна з найбагатших осіб Росії, «будь-якої миті я готовий віддати всі свої статки на першу вимогу Володимира Володимировича Путіна».
Смертний гріх усіх «реформаторів» двадцятиріччя зовсім не в тому, що двадцять років тому вони комусь не тим і якось не так роздали власність. Біда в тому, що вони так і не створили і навіть не спробували створити базові інструменти ринкової економіки і перш за все інститут приватної власності з його відповідальністю власника, не кажучи вже про трансформацію політичної і судової систем. У результаті народився мутант континуальної приватизації, що пожирає країну і позбавляє її усілякої історичної перспективи.
Останньою точкою неповернення була знаменита зустріч Путіна з олігархами навесні 2003 року. На ній Михайло Ходорковський, який пройшов на той час дорогу від олігархічного Савла до модернізаційного Павла, відкрито закликав Путіна змінити згубні для долі країни правила гри, що діяли:
Я вважаю за краще грати за новими правилами відкритого, конкурентного, законослухняного, незалежного від бюрократії бізнесу. Багато моїх колег готові наслідувати мій приклад. Лише так ми зможемо вивести економіку з системи бандитського капіталізму, що склалася за нашої з Вами участі, яка прирікає країну на застій і маргіналізацію. Але ми самі не можемо розірвати цей порочний зв’язок грошей і влади. До цієї хворобливої операції мають бути готові й сама влада, і її бюрократія. І в цьому Ваша історична відповідальність, пане президенте.
Путіна, який вже міцно підсів зі своєю бригадою на континуальну приватизацію, демарш Ходорковського так розлютив, що він до цього часу не може заспокоїтися і несе якусь параноїдальну нісенітницю про мізки, розбризкані по стінах. І це вже не лікується.
Про неадекватне розуміння підсумків двадцятиріччя свідчать і заклики, що лунають сьогодні з табору системних лібералів, які «ридають від щастя»: «92-го ми відклали побудову демократії задля успіху радикальних ліберальних реформ. Тепер, коли ми створили ринкову економіку, давайте займемося демократією».
Погодитися з таким розумінням підсумків посткомуністичного двадцятиріччя категорично неможливо. Сьогоднішня авторитарна, маніпулятивна, вихолощена політична система — не якийсь прикрий дисонанс з розвиненою ринковою конкурентною системою, а абсолютно органічна і функціонально єдино можлива політична надбудова економічної моделі, що сформувалася в країні, — кримінального «общака» правлячої «еліти».
Побудова конкурентної ринкової системи на місці злодійського «общака» путінської бригади без обвалення господарського життя країни — завдання не менш, а більш складне, ніж відновлення політичної конкуренції. Його послідовне довгострокове розв’язання вимагає ухвалення новим парламентом низки законодавчих актів, що зачіпають матеріальні інтереси сотень тисяч, якщо не мільйонів людей.
На відміну від більш-менш консенсусної програми політичної перебудови завдання легітимізації власності викличе запеклі суперечки в суспільстві — від «все відняти і поділити» до «залишити все як є». До речі, обидві програми мало чим відрізняються одна від одної. Залишити все як є — означає продовжувати все віднімати і ділити між своїми. Наші «ліберальні реформатори» у владі (шувалови, дворковичі) ідеологічно ті ж шарікови, лише набагато цинічніші.
Пошук виходу з поганої континуальності має бути позаідеологічним, абсолютно прагматичним і дуже конкретним. Наприклад, сама по собі націоналізація у приватизованій злочинцями державі лише посилює проблему. Найбільш витонченими злодійськими общаками є сьогодні якраз держкорпорації, такі як «Газпром» і «Роснефть».
Тимчасовий уряд 1917 року зробив помилку, навмисно відсторонюючись від ключових проблем того часу — Світу і Землі — до виборів у Засновницькі збори. Знайшлися сили, які перехопили цей порядок денний. Результати добре відомі, і по світу, і по землі, і по Засновницьких зборах.
Сьогодні таким центральним питанням є статус власності, що сформувалася в країні за останніх двадцять з гаком років. Дискусія на цю тему не може відкладатися на потім. У протестного руху і його Координаційної Ради має бути ясно виражена позиція з цього питання.
Насправді суспільству належить розв’язати дві різні проблеми:
а) як зупинити безперервне чвертьвікове розграбування країни (перерізати номенклатурну кишку, що сполучає владу і бізнес одних і тих самих людей) і
б) що робити з уже награбованим.
Ключове значення має перше питання, і воно певною мірою вирішується в перехідний період засобами політичної і правової перебудови, тобто відновленням права і самої держави в їхньому дійсному сенсі. Друге питання, менш важливе суто економічно, носить швидше етичний і психологічний характер, але, безумовно, воно хвилюватиме масову свідомість значно більше.
Здається, що розв’язання його багато в чому залежатиме від особистої поведінки самих бенефіціаріїв останнього двадцятиріччя сьогодні і найближчим часом.
Збереження ними значної частини придбаного і перспективи легально грати за правилами конкурентної ринкової економіки в обмін на їхнє активне і ефективне сприяння капітуляції злочинного режиму (частиною якого вони були) стало б найбільш прагматичним сценарієм Російської мирної антикримінальної революції. Ця опція поки що для них зберігається.
