Працюючи в грудні 2003 року над стратегією європейської інтеграції для України, ми знали лише те, що це має бути програма президента-переможця Ющенка. Проте в ході виборної кампанії в суспільну свідомість проник лозунг «європейський вибір України», який опоненти майже автоматично протиставляли «східному вибору». Присутність поляків на майдані Незалежності лише поляризувала ці позиції. Дров до багаття підкинули дії Володимира Путіна, який втручався у вибори, декларуючи підтримку кандидату влади Віктору Януковичу.
Тож ставши президентом, Ющенко мав примиряти протиборчі сили в країні, діючи за принципом «і Богу свічка, і чорту кочерга». Зі своїм першим візитом він вирушив до Москви, тільки після цього поїхав до Страсбурга, де проголосив, що справі повернення до Європи слугуватиме програма перебудови української держави. Ющенко заявив про необхідність перегляду домовленостей про Єдиний економічний простір, що прив’язує українську економіку до Росії, Білорусі та Казахстану й повідомив, що незабаром Україна підготує офіційну заяву з питання членства в ЄС.
Команді Ющенка не полегшували життя ні великодержавні амбіції Росії, ні відсутність чітких декларацій із боку Європейського Союзу. Українцям довелося вислухати досить категоричну заяву Беніти Ферреро- Вальднер, комісара ЄС із питань зовнішньої політики, про те, що Євросоюз готовий говорити з Україною про привілейоване партнерство в рамках Політики сусідства, але не про членство.
Призначений віце-прем’єром із питань європейської інтеграції Олег Рибачук дипломатично заявив: «Ми не готові до вступу. Коли ми говоримо про готовність до вступу до ЄС, то треба говорити про готовність до виконання певних зобов’язань. Зараз Європа намагається зрозуміти логіку нашого уряду, щоб знати, у якому форматі проводити діалог». Однак слова віце-прем’єра приховували той факт, що через півроку після революції Україна опинилася на дуже небезпечному повороті.
ПОЛЬСЬКЕ ВІКНО ДЛЯ УКРАЇНИ
Слова «європейський вибір України» були у вустах Ющенка не тільки передвиборним лозунгом, а й зобов’язанням із розробки механізмів прийняття законодавства, відповідного євростандартам. Усі необхідні елементи для забезпечення маршу України в європейському напрямку спиралися на рішення, вироблені кілька років тому в Польщі. Основою плану стала «Національна стратегія інтеграції». Плани аналізував й офіційно затвердив сам Ющенко. Повноправне членство в ЄС було та залишається стратегічною метою Ющенка як глави держави — заявляв віце-прем’єр Рибачук.
Місяць по тому був підписаний договір про співпрацю між Україною і ЄС, а до Києва для підписання «Меморандуму про співпрацю» прибув Ярослав Петрас, керівник польського Комітету європейської інтеграції. Цей меморандум мав створити умови для навчання українських чиновників у Польщі. Коли Рибачук заявив, що під його керівництвом буде створений Державний комітет із питань європейської інтеграції, з’явилися багато готових працювати в новій урядовій структурі.
ВІЙНА КОМПЕТЕНЦІЙ
Олег Рибачук в новому уряді виявився самотнім — він був людиною Президента в команді пані прем’єр-міністра. Мало того, відповідаючи за «європейські питання», віце-прем’єр зайшов у сферу компетенції керівника МЗС Бориса Тарасюка, «фішкою» якого завжди була саме ця проблематика...
Як можна здогадатися, компетенції не були розмежовані. Досі не створений Державний комітет із питань європейської інтеграції. Усі ініціативи Рибачука були заблоковані: реформа урядових структур, введення «європейських» осередків у відомствах, не кажучи вже про створення мережі пунктів європейської інформації, якому мусила передувати адміністративна реформа. Провести її мав призначений із цією метою на посаду віце-прем’єра Роман Безсмертний...
Попри декларації, що віце-прем’єр будує державу за європейським зразком, у висловлюваннях Безсмертного з’являються просто-таки запаморочливі тези, щоправда, замасковані витонченою риторикою лозунгів про повагу до волі суспільства. Наприклад, такою, що при всіх міністерствах будуть створені «цивільні колегії», які дають згоду на те, щоб рішення міністерства або кабінету втілилося в життя. На запитання, хто б входив до таких колегій, Безсмертний відповідає: «Це повинні бути такі люди, перед якими було б неможливо щось приховати».
Реформа самоврядування, за яку відповідає віце-прем’єр, нібито повинна знищити політичну структуру, що дозволяє фальсифікувати результати виборів: президент — керівник обласної адміністрації — керівник районної адміністрації. Однак зроблений Ющенком персональний вибір суперечить принципам реформи — відповідальним за об’єднання сил «Нашої України» в 2006 році, а таким чином, за результат виборів, є не хто інший, як Роман Безсмертний.
НЕОКУЧМІЗМ
Проблема відсутності децентралізації влади щодня впливає на життя пересічного обивателя, який, не довіряючи місцевій владі, сідає в поїзд та їде просто до Києва на Шовковичну, 12, де розташована «громадська приймальня Президента». На її сходах стоять десятки людей, які чекають на зустріч із чиновниками Президента або — дай Боже! — із самим Президентом, який заглядає сюди раз на місяць.
Щодня до «салону» потрапляють 100—150 осіб, які скаржаться, що все залишилося як за Кучми. Легко підрахувати, що навіть за 10-годинного робочого дня кожному з прохачів буде відведено щонайбільше шість хвилин. «Буде новий Майдан, — каже один із них, — але не проти Ющенка, а проти судів»...
У травні 2005 р. прем’єр Тимошенко оголосила: сьогодні на засіданні уряду було прийняте чітко сформульоване рішення про те, що Єдиний економічний простір — це стратегія України. Через кілька днів ці слова підтвердив Віктор Ющенко. Головним пунктом переговорів стало створення зони вільної торгівлі як засобу, що перешкоджає поглибленню торгового дефіциту між Україною та Росією...
Реформаторські конвульсії у сфері зовнішньої політики та внутрішніх реформ пов’язані з тим, що зміна кадрів після Кучми була суто символічною. Була здійснена спроба по-новому розставити елементи старої сценографії на завойованій політичній сцені. Навіть ті, хто став новим обличчям влади, крок за кроком втягуються в старі структури взаємозалежності.
Так само, як концепція зближення України з Європою майже одразу отримала антитезу у вигляді необхідності зміцнення зв’язків у рамках СНД, безліч інших ініціатив негайно знаходять викривлене відображення, що є запереченням проголошених намірів. Ліквідація урядом вільних економічних зон, що підірвала довіру інвесторів та спричинила втечу капіталу, отримала свою противагу в «Меморандумі про проблеми приватизації», який повинен забезпечувати інвесторам рівні шанси при приватизації.
Проект закону про неможливість поєднання депутатами парламентських і підприємницьких функцій також отримав противагу в проекті змін Кримінально-процесуального кодексу — про охорону «друзів» депутатів за допомогою поруки, підписаної не менш ніж 150 депутатами. Депутати змогли б втручатися в хід слідства та звільняти від арешту тих, хто зміг пролобіювати достатню кількість «народних обранців». Проте такі ідеї не мають нічого спільного з європейськими стандартами та шкодять іміджу нової влади. Дедалі частіше в Києві чути про повернення «кучмізму».
Заяви політиків про «багатовекторну» та «збалансовану» зовнішню політику пам’ятні ще з часів Кучми. Як правило, вони означають відсутність чіткої стратегії та згоду на роль слабкого партнера, який перебуває під впливом сусіди, котрий сьогодні заявляє про своє бажання відтворити пострадянську імперію.
