Як легко було передбачити, весняна криза на Корейському півострові затихла сама собою після того, як у Пхеньяні зрозуміли безперспективність подальшого шантажу своїх сусідів і світової спільноти.
У Пхеньяні почали дипломатичний відступ. Представники Північної й Південної Кореї під час дводенних робочих переговорів погоджували поїздки південнокорейських підприємців до спільної індустріальної зони Кесон. З її території вивезуть готову продукцію та запаси сировини. Крім того, заплановано чергову зустріч, на якій сторони обговорять умови відновлення роботи промислового комплексу. Не без звичайних у такому випадку скарг. Зокрема, на повітряні кулі з пропагандистськими листівками, що запускаються з півдня. Крім цього північнокорейська сторона піддала жорсткій критиці плани Сеула щодо розміщення в країні стратегічних бомбардувальників В-52 ВПС США, здатних нести ядерну зброю.
На відміну від попередніх, остання криза мала низку абсолютно нових наслідків, як на півночі, так і на півдні.
У Сеулі знову посилилися дискусії про політичну стратегію щодо Пхеньяну між прибічниками умовно м’якої й жорсткої лінії. З одного боку, твердість щодо шантажу північнокорейською ядерною палицею показала свою ефективність. З другого боку, серйозне охолоджування відносин відсовує на невизначене майбутнє процес зближення двох корейських держав і, відповідно, хоч якусь перспективу об’єднання.
Можна досить визначено сказати, що політичні виверти північнокорейського керівництва в першу чергу пов’язані з внутрішнім становищем. Незважаючи на граничну герметичність у інформаційному сенсі режиму, ніхто не відміняв об’єктивних економічних чинників. А вони діють дедалі сильніше проти нинішнього режиму в принципі і, як наслідок, підсилюють боротьбу угруповань. Так було завжди й так буде в будь-якому тоталітарному режимі. І це не надто залежить від персоналій.
Найвищий керівник Північної Кореї Кім Чен Ин опинився у вельми складному становищі. Судячи з різких рухів тіла, в зовнішньополітичній сфері склалася нестійка рівновага між протиборчими групами. Передусім між консерваторами з армії, можливо, спецслужб і партійного апарату й тими, хто відповідає за економіку, зокрема й за військове виробництво. Зарахуємо до останніх і тих, хто займається ракетно-ядерною програмою. Тут і виникають проблеми через крайню відсталість усієї північнокорейської промисловості та банальний брак найважливіших ресурсів.
Мілітаризація країни підійшла до своєї природної межі, й економіці, до того ж украй неефективній і відсталій, це вже не під силу. Далі розмежування між групами в керівництві проходить саме по цьому вододілу.
Кім Чен Ин в недавньому виступі на пленумі ЦК ТПК практично відкрито визнав, що економічна ситуація в країні вкрай складна, тому необхідно добитися негайного підвищення життєвого рівня населення.
Це передбачається зробити за рахунок скорочення військових витрат і розмірів КНА. Мабуть, її величезні звичайні сили будуть помітно зменшені за рахунок списання застарілої техніки, якої у КНА дуже багато, й демобілізації відповідної частини особового складу.
У середині квітня з вельми цікавою заявою виступив політичний департамент Держкомітету оборони КНДР. «Хазяйці Блакитного будинку слід було б не забувати про те, що перспектива Південної Кореї може бути райдужною, коли ядерна зброя КНДР буде сприйнята як загальнонаціональне надбання, й вона приречена на загибель, поки залишається під ядерною парасолькою США».
Таким чином, Пак Кин Хе визначили як бажаного партнера в діалозі, вона шанобливо названа «хазяйкою Блакитного будинку». Їй прямо запропоновано об’єднання за принципом «одна країна — дві системи». Як підтвердження на початку червня з Пхеньяну пролунав заклик до Сеула розпочати переговори про укладення повноцінного мирного договору замість перерваного перемир’я КНДР, що затяглося на 60 років.
Якщо відволіктися від словоблуддя північнокорейських пропагандистів, то за всім цим відчувається вплив зустрічі китайського лідера Сі Цзіньпіна й віце-маршала КНДР Чхве Рен Хе. Поза сумнівом, переговори були вельми напруженими, оскільки в Пекіні вже давно незадоволені фокусами пхеньянського керівництва.
Відносини між КНР і КНДР останнім часом помітно погіршилися. Китайська преса прямо пише, що утримання КНДР обходиться Китаю надто дорого, а Пхеньян поводиться абсолютно самостійно, не запитуючи думки Пекіна. Більше того, говориться про те, що китайському керівництву чудово відомо про північнокорейські рахунки в китайських банках. Частини Шеньянського військового округу почали просуватися до кордонів КНДР, причому це абсолютно не означає, що Пекін має намір рятувати Пхеньян від міфічної агресії. Не виключена підготовка до прямого військового втручання в разі, якщо події в КНДР розвиватимуться за непередбачуваним сценарієм. Уже знову з’явилися історичні теорії про те, що Північна Корея має бути частиною Китаю.
Є відомості про те, що Китай заохочує дезертирство військовослужбовців КНА, причому не лише солдатів, а й офіцерів. Якщо це так, то метою може бути формування з них маріонеткової корейської армії. У той же час китайські прикордонники встановлюють дротяні загороди на кордоні з КНДР, щоб регулювати потік біженців з цієї країни.
Китайське керівництво не хоче швидкого об’єднання двох країн. Але й не хоче некерованого падіння режиму під тиском економічних та інших чинників. Аж до істотної зміни персонального складу північнокорейського керівництва.
Практично втілити ідею «одна країна — дві системи» наразі просто неможливо. З дуже простої причини — повної несумісності двох країн.
По-перше, економічні системи взаємно виключають одна одну. Швидка трансформація півночі практично неможлива. Надто великі відмінності, й вони структурні. Південь ніколи не стане комуністичним, північ не має ніякого бажання переходити навіть до елементів ринкових відносин. Якщо не буде вільного руху людей і капіталів між країнами, то немає й об’єднання.
По-друге, між північчю й півднем величезна ментальна різниця. Уже виросло кілька поколінь людей, для яких дві Кореї — дві різні держави. Про їхню єдність вони знають лише з підручників історії, й відчуття єдиного народу доведеться виховувати дуже довго. Як і культурну спільність. Пекін пропонує Тайваню подібне об’єднання, але люди на острові не мають найменшого бажання об’єднуватися. Надто вже вони стали різними з 1949 року. Їздити в гості й жити деякий час на континенті — будь ласка. Але не більше. У даному випадку час грає проти прибічників корейської інтеграції, оскільки диференціальні чинники продовжують діяти й посилюватися.
По-третє, в об’єднанні двох корейських держав під будь-якими прапорами не дуже зацікавлені, а фактично зовсім не зацікавлені зовнішні гравці. Насамперед Китай. У такій обстановці це робить можливість хоч якоїсь інтеграції вельми ефемерною.
Криза на Корейському півострові перейшла в нову фазу тривалої й виснажливої політичної гри. Залишається не дуже зрозумілою відповідь на запитання: наскільки довго все це терпітиме корейський народ північніше 38-ї паралелі?
