Проміжні вибори 2006 року в США стали сильним докором народу президентові Джорджу Бушу, який він пережив у себе на батьківщині. Після втрати демократами Конгресу і після того, як опитування на виході з виборчих дільниць показали, що шість із десяти виборців проти війни в Іраку, Буш нарешті звільнив Дональда Рамсфельда, свого невдалого міністра оборони. Але хоч американці й поставили Бушу погану оцінку за війну в Іраку, опитування показують, що вони досі підтримують його в боротьбі проти тероризму.
На жаль, Америка не виграє у «війні з тероризмом». Державна служба оцінок на основі розвідувальних даних підтверджує, що рекрутується більше джихадистів, ніж США вбиває. Буш має рацію, коли говорить, що основи Аль-Каїди підірвано, але її привабливість як руху посилилася. Рак перейшов у стадію метастазів.
Буш також має рацію, коли говорить, що це буде довга боротьба. У минулому на знищення більшості спалахів міжнаціонального тероризму йшло ціле покоління. Але Америка виграла довгу холодну війну, уміло поєднуючи грубу силу примусу та привабливі ідеї. Берлінську стіну було зруйновано не артилерійським вогнем, а молотками і бульдозерами, керованими тими, хто втратив віру в комунізм.
Дуже малоймовірно, що можна залучити на свій бік людей на зразок Осами бен Ладена — у таких випадках без сили не обійтися. Але люди, яких рекрутують екстремісти, можуть вибрати замість екстремізму поміркованість. Адміністрація Буша починає розуміти таку можливість, але вона, мабуть, не знає, як реалізувати таку стратегію.
У наше інформаційне сторіччя успіх залежить не лише від того, чия армія переможе, але й від того, чия історія переможе. Боротьба з джихадським тероризмом — це не зіткнення цивілізацій, а громадянська війна всередині ісламу. Перемога неможлива доти, доки не переможе основна мусульманська течія.
Опитування, які проводяться в усьому мусульманському світі, показують, що Америка не перемагає в цій битві і що стратегія США вважається агресивною. Риторика Буша про сприяння розвиткові демократії менш переконлива, аніж сюжети про Абу Грейб та Гуантанамо.
Дуже мало говориться в сфері політики про зниження репутації Америки в світі. «М'яка сила» — це аналітичний термін, а не політичне гасло. Можливо, саме тому, що й не дивно, воно закріпилося в академічному аналізі і в таких місцях, як Європа, Китай та Індія, але не в американському політичному житті.
А в сьогоднішньому політичному кліматі США «м'яка сила» і поготів звучить як щось невдале. Після нападів, які відбулися, емоції американців не приймають нічого, що можна назвати «м'яким». Як народові, американцям, можливо, й потрібна м'яка сила, але політикам потрібне щось більш міцне, щоб повторно перемагати на виборах. Білл Клінтон заволодів умами американців, коли сказав, що в кліматі страху виборці обирають «сильного і неправого», а не «боязкого і правого».
Добра новина недавніх виборів полягає в тому, що маятник, можливо, повертається до середини. Одним із свідчень цього може стати прийняття двопартійною Комісією з Іраку, очолюваною Джеймсом Бейкером та Лі Гамільтоном, компромісної стратегії поступового виведення військ з Іраку.
Після цих виборів демократам потрібно проштовхувати питання, пов'язані з «грубою силою», такі як нездатність адміністрації реалізувати ключові рекомендації Звіту Комісії щодо 11 вересня чи неадекватну кількість військ у Афганістані, а республіканцям потрібно розвивати стратегію, яка приділяє більше уваги серцям і умам людей. США витрачає приблизно в 500 разів більше на військову галузь, ніж на радіомовлення, телебачення та програми з обміну, також мало місця приділяється й іншим компромісним ухвалам. Державна дипломатія — телебачення, радіомовлення, програми з обміну, допомога країнам, які розвиваються, усунення наслідків різних бід, контакти з військовими інших країн — розкидана в різних кабінетах уряду; немає ніякої загальної стратегії чи бюджету, що об'єднує їх у повноцінну стратегію державної безпеки.
У США немає й ніякої стратегії того, як уряд повинен взаємодіяти з неофіційними структурами, що використовують м'яку силу, — будь-якими, починаючи Голівудом і Гарвардським університетом і закінчуючи Фондом Білла Гейтса, — що з'явилися з американського громадянського суспільства.
Звичайно, м'яка сила не може вирішити всіх проблем. Навіть якщо північнокорейський диктатор Кім Чен Ір любить дивитися голлівудські фільми, це навряд чи позначиться на його програмі зі створення ядерної зброї. Точно так само за допомогою м'якої сили не вдалося домогтися відмови уряду Талібан від підтримки Аль-Каїди в 90-х роках ХХ сторіччя. Щоб покласти край цьому альянсові довелося застосувати грубу військову силу.
Але таких наших цілей, як сприяння розвиткові демократії і прав людини, легше досягнути за допомогою м'якої сили. У примусової демократизації є свої межі, які адміністрація Буша виявила в Іраку.
Якщо республіканці та демократи продовжуватимуть ігнорувати м'яку силу, а громадське обговорення питань іноземної політики буде, як і раніше, обмежене словесними змаганнями, недуга Америки прогресуватиме. Америці більше не потрібні упереджені думки, які призвели до окостеніння громадського діалогу. Їй потрібно визнати важливість як грубої, так і м'якої сили, і за допомогою обговорення розробити розумну стратегію, метою якої буде їх об'єднання. Сподіватимемося, що вибори 2006 року почали цей процес.
Джозеф Най — професор у Гарварді, раніше посідав посаду заступника міністра оборони; автор книги «М'яка сила: засіб досягнення успіху в світовій політиці».
