Вихід ізраїльських військ та евакуація єврейських поселенців з Гази після 38 років окупації є найостаннішим доказом обмеженості застосування військової сили, навіть якщо її перевага очевидна. Зараз найкращий час взяти уроки з цих років окупації й опору для того, щоб зрозуміти, що ізраїльтяни і палестинці мають робити далі.
Спочатку необхідно з’ясувати, на який кредит довіри палестинців може розраховувати Ізраїль за це розмежування. Звісно, опір палестинців та принесені ними жертви зробили свій внесок до прийнятого Аріелем Шароном рішення стосовно зміни політики, що проводилася ним протягом десятиріч, на протилежну. Але було б помилкою приписувати вихід Ізраїлю виключно войовничості палестинців. Зрештою, ця «підсолоджена пілюля» Ізраїлю не була прямим результатом військової поразки або наслідком політичних переговорів.
Але односторонність не є раціональною й ефективною довгостроковою політикою, оскільки це не призведе до встановлення справжнього і тривалого миру в районі Близького Сходу. І як президент Буш уже з’ясував в Іраку, так і Шарон, зрештою, змушений буде визнати, що у його стратегії є свої обмеження.
Однобічність здається дуже доцільною стратегією для короткозорих політиків, оскільки вона дозволяє їм уникнути того, що вони сприймають, як безлад реальних переговорів — тобто зустрічей з представниками протилежної сторони і визначення результатів своєї політики. Їм також здається, що односторонні дії дають політичні переваги у себе вдома, оскільки лідери можуть вирішити, в якому обсязі вони бажають проводити певну політику й наскільки далеко вона має зайти.
Заради справедливості слід визнати, що однобічність є зручною політикою не тільки для ізраїльського прем’єр- міністра, який опирається та який не бажає іти на істотні компроміси під час переговорів. Вона також приваблива і для палестинців, які вважають різносторонність засобом тиску на них, аби вони пішли на непопулярні поступки.
У будь-якому випадку, наступного дня після завершення виходу з сектора Газа ізраїльтяни і палестинці постануть перед важливими невирішеними проблемами. Немає жодних сумнівів у тому, що евакуація єврейських поселенців з областей, які ізраїльтяни вважають частиною даної ним Богом території, являє собою величезну зміну в ідеології. Але після багатьох років проповідей і практики одного з головних сіоністських догматів, чи продовжиться виведення поселень з Західного Берега або вихід із сектора Газа залишиться одноразовим винятком?
Від палестинців будуть очікувати відповідей на питання — на ділі, а не на словах — щодо їх спроможності створити сучасну плюралістичну державу. Яким чином політичні органи Палестини будуть справлятися з набираючими силу ісламістськими рухами, які, поза сумнівом, сподіваються отримати значну частку влади в секторі Газа після виходу звідти ізраїльтян?
Міжнародне співтовариство також має відповісти на деякі ключові запитання. Відповідно до даних Палестинської економічної ради з реконструкції і розвитку (PECDAR), щорічний прибуток на душу населення в секторі Газа перебуває на усередненому рівні порядку 700 доларів США, в той час як ізраїльтяни отримували прибуток, що становить у середньому 16 000 доларів США на душу населення. За відсутності відносно добре оплачуваних робочих місць, що трапиться з цілими чергами безробітних жителів Гази? Потенційне збільшення числа безробітних — а це значна сила в усьому світі — є лише однією проблемою. Але іще швидше, якщо сім’ї, що мешкабть в Газі не будуть отримувати достатню кількість продуктів харчування, поновляться випадки насильства на території Ізраїлю, а то й почнеться третя інтифада, і це буде лише питанням часу.
І хоча економічна ситуація в секторі Газа є критичною проблемою, майбутнє палестино-ізраїльського конфлікту буде визначатися в основному наступними кроками, зробленими в мирному процесі. Постійні проблеми, пов’язані з кордонами, Західним Берегом, Єрусалимом і біженцями, необхідно вирішувати у двосторонньому порядку. Будь-який серйозний спостерігач за палестино-ізраїльським конфліктом, безсумнівно, підтвердить, що одностороннє розв’язання цих проблем неможливе.
Що стосується багатосторонніх гарантів мирного процесу, то Сполучені Штати та їхні партнери — Європейський союз, Організація Об’єднаних Націй та Росія — не змогли підтвердити навіть найбільш істотних фактів, що стосуються виходу Ізраїлю, або ж те, яким чином це пов’язано з планом «дорожня карта» — угодою, яку було укладено в 2003 році. Вони не можуть продовжувати стояти осторонь. Донкіхотське рішення Вашингтона закликати Ізраїль в односторонньому порядку пройти свою частину «дорожньої карти» не змогло переконати багатьох палестинців. Серед палестинців переважає думка, що «дорожня карта» буде піддана глибокому заморожуванню після того, як ізраїльтяни закінчать свій вихід із сектора Газа.
Але народи Палестини й Ізраїлю, їхні лідери, а також міжнародне співтовариство мають зреагувати на виклики, які відбудуться після цього. Дуже важливо те, що майбутнє конфлікту й шанси укладення справжнього миру в регіоні залежать від розуміння обмежень використання наступальної військової сили, оборонного опору та однобічності. Серйозні переговори відповідно до міжнародного права та за сприяння міжнародного співтовариства є єдиним засобом просування вперед.
Дауд КУТТАБ — директор Інституту сучасних засобів масової інформації університету «Аль-Кудс» в Рамаллі
