Багаті країни рекомендують країнам, що розвиваються, політику, яка прямо суперечить їхньому історичному досвіду. За останні 25 років через Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк вони нав’язали торговий лібералізм багатьом країнам. Всесвітня торгова організація (ВТО) все ж таки дозволяє деякий тарифний захист, особливо найбіднішим країнам. Але більшість країн, що розвиваються, змушені значно знизити тарифи та інші торгові обмеження. ВТО заборонила більшість субсидій, за виключенням, звісно, тих, які досі використовують багаті країни, — в сільському господарстві, в дослідницькій роботі та нових розробках.
Якось один автовиробник з країни, що розвивається, почав експортувати свої автівки до Сполучених Штатів. Однак потерпів фіаско. В країні почалися дискусії, що слід повернутися до попереднього бізнесу — виготовлення машин для текстильної промисловості. Врешті-решт, найбільшим експортним товаром країни був шовк. Якщо за 25 років не змогли побудувати пристойних автомобілів, майбутнього в цій справі немає — говорили скептики. Але уряд всіляко підтримував автовиробника. Він забезпечував компанії прибутки через запровадження високих митних тарифів і жорсткий контроль іноземних інвестицій. Уряд навіть дав державні гроші, щоб врятувати компанію від банкрутства. Але критики й далі наполягали, що треба дозволити повернутися автівкам іноземного виробництва та іноземним автовиробникам, яких вигнали з країни 20 років назад.
То був 1958 рік, а країною була Японія. Компанією-виробником була «Тойота», а автівка називалася «Тойопет». У 1939 році уряд Японії викинув з країни «Дженерал Моторз» з «Фордом» і почав опікуватися «Тойотою». В 1949 році допоміг їй грошима центрального банку. Сьогодні вираз «японське авто» асоціюється з високою якістю і звучить так само природно, як «французьке вино». Таку історію розповів Га-Джун Чанг у своїй статті «Захищаючи глобальну бідність», що опублікована в британському журналі «Проспект». Він — автор нещодавно виданої книги «Погані самаритяни: багаті народи, жалюгідна політика і загроза світові, що розвивається».
У своїй статті Га-Джун Чанг згадав Томаса Фрідмана — відомого співця глобалізації, та його термін «золота гамівна сорочка». Цим терміном Фрідман позначає сьогоднішні неоліберальні цінності: обов’язкова приватизація підприємств державної форми власності, низький рівень інфляції, скорочення розмірів уряду, збалансований бюджет, лібералізація торгівлі, дерегуляція ринків іноземних інвестицій та капіталу, конвертована валюта, зниження рівня корупції та приватизація пенсійного забезпечення. Фрідман переконував, що «золота гамівна сорочка» — це єдиний одяг, що підходить для жорстокої, але жвавої гри глобалізації.
Проте якби на початку 60-х років минулого століття японський уряд послухався адептів вільної торгівлі, то не було б «Лексуса». «Тойота» була б сьогодні в кращому разі молодшим партнером американського автовиробника, а Японія так і залишилася б третьосортною промисловою країною. Всі сучасні розвинуті країни, включно з Британією та США, які вважаються фундаторами вільного ринку та вільної торгівлі, ставали багатими за рецептами, що суперечать їхнім сьогоднішнім цінностям. Так, у 1721 році Роберт Волпоул — перший британський прем’єр- міністр — запровадив промислову програму, що захищала й підтримувала британських виробників, які мали серйозних конкурентів у Нідерландах, Бельгії та Люксембурзі. Волпоул заявив, що «ніщо так не сприяє підвищенню народного добробуту, як експорт готових товарів й імпорт закордонної сировини». До 1840-х років середня тарифна ставка в британській промисловості складала 40—50%. Для порівняння — у Франції тоді вона була 20%, а у Німеччині — 10%. Тарифом автор називає митний збір, який країна стягує при імпорті іноземних товарів.
США також пішли шляхом Британії. Найголовніше правило, що нові галузі потребують захисту до того часу, як вони зможуть конкурувати зі своїми іноземними суперниками, було розроблено Олександром Гамільтоном — першим міністром фінансів США. У 1789 році він запропонував серію заходів для досягнення індустріалізації своє країни. Сюди входили захисні тарифи, субсидії, лібералізація імпорту промислових потужностей, патентування винаходів і розвиток банківської системи. Гамільтон прекрасно розумів можливі пастки політики протекціонізму нових галузей промисловості і застерігав, щоб така політика не тривала надто довго. Він знав, що подібно до батьків, які занадто опікуються своїми дітьми, уряд може розбестити молоді галузі. Але це не є аргументом проти політики протекціонізму, пише Га- Джун Чанг. Приклади поганого протекціонізму просто показують, що цю політику треба проводити розумно.
35-річний Гамільтон відкрито проігнорував поради всесвітньо відомого англійського економіста Адама Сміта. Як і більшість європейських економістів того часу, Сміт радив американцям не розвивати виробництво. Він переконував, що будь-яке намагання «зупинити імпорт європейських виробів завадить поступу їхньої країни до справжнього багатства і величності». Після Англо-Американської війни 1812 року США застосували захисну політику в повній мірі. До 1820 року середній тариф у промисловості піднявся до 40%. У 1830-х роках він був найвищим у світі і, окрім декількох коротких періодів, залишався найвищим аж до другої світової війни. Тоді виробництво в США досягло найвищого рівня.
В кінці ХIХ — на початку ХХ століття Німеччина, зберігаючи відносно помірну середню тарифну ставку в промисловості (5—15%), дуже опікувалася металургією. Швеція в цей час запровадила протекціонізм в новоствореній інженерній галузі, хоча в середньому тарифна ставка була 15—20%. В першій половині ХХ століття Бельгія тримала помірний рівень загального державного захисту, але дуже опікувалася ключовою для себе текстильною і металургійною промисловістю.
Митні тарифи — не єдиний інструмент торгової політики, яку використовують багаті країни. Коли вважають за необхідне захистити свої нові галузі, вони взагалі забороняють імпорт або накладають квоти на імпорт. Вони також надають експортні субсидії — іноді на всі товари експорту (як Японія й Корея), але частіше — на конкретні товари. У ХVIII столітті Британія надавала експортні субсидії на порох, парусину, рафінований цукор і шовк. Для заохочення експорту деякі держави повертають компаніям гроші, сплачені за імпортовані промислові потужності, призначені для виробництва експортних товарів. Багато хто думав, що такі заходи придумала Японія у 1950-х роках, але насправді цей механізм був винайдений в Британії у 17 столітті.
У ХIХ столітті США обмежили іноземні інвестиції в банківській сфері, судноплавстві, гірничій промисловості і заготовці лісу. Особливо суворими були обмеження в банківській сфері. Протягом всього ХIХ століття акціонери-нерезиденти не могли навіть голосувати на зборах акціонерів. Тільки американські громадяни могли бути директорами Національного банку.
Деякі країни пішли ще далі. Японія закрила для іноземних інвестицій більшість галузей промисловості і запровадила 49% обмеження права власності в інших галузях до 1970-х років. Корея наслідувала цю модель, поки не була змушена до лібералізації після фінансової кризи 1997 року. Між 1930-ми і 1980- ми роками Фінляндія кваліфікувала всі фірми, які мають більше 20% іноземних власників, як «небезпечні підприємства». Все це зовсім не означає, що згадані країни були проти іноземних компаній. Вони лише обмежували іноземних інвесторів.
Багаті країни сьогодні можуть підтримувати приватизацію державних підприємств країн, що розвиваються, але самі вони збудували свою промисловість завдяки державній формі власності. На початку індустріалізації Німеччина й Японія на підприємствах своїх ключових галузей — текстильній, сталевій і суднобудівній — встановили державну форму власності. У Франції такі відомі компанії, як Рено (автомобілі), Алькател (телекомунікаційне обладнання), Томсон (електроніка) і Ельф Аквітен (нафта й газ) були державними підприємствами. Фінляндія, Австрія й Норвегія після другої світової війни також розвивали свою промисловість через державну форму власності. Тайвань досягнув свого економічного «дива» з державним сектором в економіці, розмір якого в півтора рази перевищував міжнародний. Державний сектор Сінгапура — один з найбільших в світі і включає таку компанію світового класу, як «Сінгапурські авіалінії».
МВФ та Світовий банк лобіюють ліберальні правила для іноземних інвестицій. ВТО тисне законами щодо інтелектуальної власності і примушує всіх, у тому числі найбідніші країни, що розвиваються, виконувати стандарти США, які навіть дехто з американців вважає надмірними. Для чого вони це роблять? У 1841 році німецький економіст Фрідріх Ліст скритикував Британію за те, що вона проповідує вільну торгівлю іншим країнам, в той час, як сама досягла економічної могутності через тарифну політику та субсидії. Він звинуватив британців у «вибиванні з- під ніг драбини», по якій вони піднялися на найвищу світову економічну позицію. Сьогодні багаті країни проповідують вільну торгівлю бідним країнам для того, щоб захопити більші частки їхніх ринків і не допустити появи конкурентів. Вони кажуть «робіть, як ми кажемо», — і чинять, як погані самаритяни, збагачуючись на чужих проблемах. Для цього багаті країни навіть переписали свої історії, щоб показати себе більш послідовними, ніж є насправді.
Але правда полягає в тому, вважає Га-Джун Чанг, що «вільні торговці» роблять життя тих, кому вони начебто намагаються помогти, важчим. Запровадження ними «гарної» політики ліберальної зовнішньої торгівлі, іноземних інвестицій і сильного патентного захисту призвели до того, що більшість країн, що розвиваються, за останні 25 років переживають погані часи у порівнянні з «поганим минулим» протекціонізму і урядових інтервенцій 1960-х — 1970-х років. Наполовину знизилися щорічні темпи економічного зростання. Але й такий скромний показник був досягнутий тільки завдяки тому, що в розрахунку брали участь Китай та Індія — молоді динамічні гіганти, що відмовились одягнути «золоту гамівну сорочку» Фрідмана, хоча й поступово лібералізують свої економіки.
Падіння економічного зростання особливо помітно в Латинській Америці та Африці. В 1960—1970-х роках дохід на душу населення в Латинській Америці зростав в середньому на 3,1% в рік. Особливо швидко розвивалася Бразилія — майже, як східно-азійські країни «економічного дива». З 1980-х років, коли континент охопив неолібералізм, економічний ріст Латинської Америки зменшився втричі. Навіть якби припустити, що то було десятиліття «притирання», то 1990-ті роки показують, що дохід на душу населення у регіоні зріс лише на 1,7%. Між 2000 і 2005 — на 0,6% в рік.
Штовхаючи бідні країни до вільного ринку, погані самаритяни часто розгортають риторику про «поле гри». Вони переконують, що країнам, які розвиваються, не можна використовувати такі інструменти, як протекціонізм, субсидії та регуляторні механізми, оскільки вони складають нечесну конкуренцію. Але ж більшість видів спорту мають чітке розділення по віку і статі, а бокс, боротьба і важка атлетика — ще й по ваговим категоріям. Глобальна економічна конкуренція — це гра нерівних гравців, підсумовує Га- Джун Чанг. Він зауважує, що не виступає проти ринків, міжнародної торгівлі чи глобалізації. Він визнає, що в угодах ВТО є положення про «спеціальний і диференційний режим», який надаватиме бідним країнам-членам ВТО певні права. Але ці положення обмежені і просто дають бідним країнам більше часу на лібералізацію своїх економічних правил. Глобалізація — надто важлива річ, аби довірити її трубадурам вільної торгівлі, чиї поради за останні 25 років «вилізли боком» країнам, що розвиваються.
