Чи у свято, чи щодня. То імперська маячня.
Їй увагу приділяти — це вже надто забагато,
А чи їхати, чи ні — то є верхом маячні.
Це слова пісні Казіка Сташевського «Лисий їде до Москви» (1995 рік). Десять років тому йшлося про те, чи повинен тогочасний прем’єр Юзеф Олекси їхати до Москви, коли вона проводить політику геноциду на Кавказі. Тепер Казік міг би написати пісню «Оле (зменшувальна форма імені Олександр. — Прим. пер.) їде до Москви». Кого 9 Травня представлятиме в Москві Олександр Квасневський? Одну третину поляків — випливає з опитування громадської думки, проведеного на замовлення тижневика «Wprost» центром «Пентор». 45,8% опитаних вважають, що він їде туди лише «особисто», і лише 34,5% вважають, що він також представлятиме їх.
На мармуровій трибуні з написом «Ленін» 9 Травня в Москві стануть разом президент Квасневський і генерал Ярузельський. Офіційно заявленим приводом їхньої поїздки є сприяння тому, щоб Росія прихильно дивилася на Польщу і не кричала на весь світ про те, що Варшава заражена антиросійською фобією. Квасневський та Ярузельський нібито хочуть сказати росіянам правду про їхню історію. Насправді ж вони слухняно поплентаються за тріумфальною колісницею Володимира Путіна.
У травні 1856 року до Варшави приїхав із візитом цар Олександр II. Ліберали тогочасної Європи любили його так само, як 130 років по тому Горбачова. Адже це був, мовляв, ліберал і реформатор, абсолютно несхожий на свого попередника, кривавого сатрапа Миколу I. Поляки звернулися до нього з вірнопідданською петицією про повернення Царству Польському автономії та стримування безсовісного свавілля чиновників. Відповідь царя була крижаною: «Все, що зробив мій батько, він зробив добре. Я не маю наміру щось міняти. Щастя Польщі залежить від повного єднання її з народом моєї імперії. Жодних ілюзій, панове». Варто прислухатися до царської поради. Адже відносини Польщі з Росією визначаються ілюзіями або ж звичайним спотворенням історії.
МІФ ПЕРШИЙ — ПРИРОДНІ СОЮЗНИКИ
Небезпечною ілюзією є переконання, що дружні польсько-російські відносини залежать від доброї волі та відмови «дратувати Росію». Публіцисти й політики (очевидно, частково працюючі на російське замовлення) змагаються один з одним у переконанні, що природна польсько-російська дружба зіпсована нашими нерозумними жестами лише на короткий час, хоча ми, «брати- слов’яни», завжди були союзниками і ніщо нас не розділяє. Слід лише відкинути розмови про історію та «вибрати майбутнє». Замість того, щоб цуратися одне одного, президент Квасневський разом із генералом Ярузельським мусять слухняно встати на мавзолеї Леніна та прийняти російське бачення історії.
Комуністична пропаганда протягом десятиріч переконувала нас у тому, що Росія й росіяни в усій нашій історії були союзниками Польщі, з перервами на нечисленні війни (причинами яких часто були «нацьковування» ззовні, а не польські інтереси). Міфічні смоленські полки під Грюнвальдом стали символом нібито існуючого братства по зброї, що тривало безперервно до часів Другої світової війни. У той час як навіть побіжний аналіз історії свідчить про абсолютно протилежне. В історії незалежної Польщі важко знайти якийсь період співробітництва з Росією. Понад те, існував принциповий і незмінний протягом століть конфлікт інтересів. Конфлікт через територію сьогоднішньої Білорусі, України, країн Балтії та Молдови.
Участь Польщі у підтримці помаранчевої революції в Україні, наша активна роль у вступі до НАТО Литви, Латвії та Естонії нагадали про те, що цей конфлікт, як і раніше, існує. І навіть якби Олександр Квасневський приїхав до Москви з портретом Сталіна на лацкані піджака, — ніщо не зміниться, поки він не забуде про нездійсненні мрії про партнерство з Україною. Навіть за часів Бориса Єльцина, який щиро бажав російсько-польського примирення, будь-які спроби польсько-українського співробітництва викликали алергічну реакцію в Кремлі. Основним мотивом, що спонукав Єльцина підписати знамениту декларацію про те, що він не має нічого проти входження Польщі до НАТО, було переконання, що це віддалить можливість тісної співпраці між Варшавою та Києвом. Той самий Єльцин поспішив дати президенту України прослухати таємно записані плівки з розмовами Леха Валенси, де йшлося про те, що пріоритетом Польщі є Захід, а не Україна.
Підтримка прозахідних тенденцій в Україні та Білорусі завжди викликала невдоволення Москви. Допускалися хіба що демонстративні жести дружби між Олександром Квасневським і Леонідом Кучмою — було чудово відомо, що цей колишній директор заводу з виробництва атомних ракет не зробить політичний поворот на Захід. Після помаранчевої революції в Києві стан холодного польсько-російського миру перейшов у фазу холодної війни. Війни, яка в польсько-російських відносинах є нормальним станом.
МІФ ДРУГИЙ — БЛИЗЬКІСТЬ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Помилкою, на якій настійно наполягає «московська партія» в Польщі, є твердження про близькість цивілізацій наших народів. Самуель Хантінгтон нагадує: «Православну цивілізацію, центром якої є Росія, відрізняє від Заходу візантійський родовід, відособлена релігія, двісті років татарського панування, а також обмежений контакт із такими важливими для Заходу цінностями, як ренесанс, реформація й освіта». Суперечка між Польщею та Росією є глибоким конфліктом цивілізацій. З одного боку виступають індивідуалізм, повага приватної власності та демократія, а з іншого — колективізм і тотальне одержавлення, «включно з людською душею», як написав у своїх щоденниках Ян Лехонь. Молоді демократії Заходу, вслід за конституцією Сполучених Штатів, декларували «Ми, народ...».
У першій російській конституції («Основні закони імперії»), написаній з ініціативи царя після революції 1905 року, тим часом мовилося: «Верховна самодержавна влада належить імператору Всієї Русі. Підкорення його владі є вимогою совісті, а не страху. Сам Бог так наказує». І хоча мінялися назви імператора — він був генеральним секретарем комуністичної партії, потім президентом — принцип залишається глибоко вкоріненим у російській політичній системі. Втім, як і тісні зв’язки між духовною й світською владою, чужі західній культурі. Саме цими тісними зв’язками пояснюється відсутність президента Росії та патріарха Алексія Другого на похоронах Івана Павла II, що так вразила всіх оглядачів.
Коли Петро I, взірець й улюблена історична постать Володимира Путіна, ліквідував інститут патріарха, передавши владу в Церкві Священному Синоду, він аргументував це так: «Прості люди, бачачи одного владику Церкви, вважають, що він є другим государем нарівні з монархом, і понад те, що Церква це інша, цілком відособлена та краща держава. Прості серця це деморалізує до такої міри, що в будь-якому питанні вони звертаються до свого пастиря, а не представника влади». Якщо замінити слово «Церква» на «Юкос», а «патріарх» на «голова», то ми отримаємо аргументацію, яка стала причиною того, що недавній фаворит Кремля і найбагатша людина в Росії Михайло Ходорковський сидить за залізними гратами і має всі перспективи провести за ними найближчі 10 років.
Близькість слов’янських народів має в Росії лише одну конотацію — підкорення. Сучасні російські політологи стверджують, що поляки, чехи або прибалти, приєднуючись до західного світу, абсолютно не розуміють, що роблять. У Східній Європі, як стверджує провідний російський політолог Олександр Панарін, польська або чеська культура відігравала чільну роль. А тепер ці народи перетворилися на «люмпен-пролетаріат Заходу» і джерело дешевої робочої сили. Відродження російської імперії (тобто щонайменше приєднання України й Білорусі), на думку Панаріна, «дозволить слов’янам уникнути долі негрів у Європі». Підбиваючи підсумки домінуючої в російській політичній думці течії, професор Анджей Новак у своїй «Ідеї імперії» написав: «Що стосується країн колишньої зовнішньої імперії, в Європі своєрідним геополітичним компромісом має стати концепція прикордонної смуги». Ці держави не повинні бути інтегровані із Заходом, символом якого була НАТО, «щоб не був відрізаний шлях для повернення цих країн до ролі прикордонної смуги, але не Заходу, а Сходу».
МІФ ТРЕТІЙ — РОСІЙСЬКІ ЛІБЕРАЛИ
Поляки аж до нудоти шукають партнерів серед так званих російських лібералів. Щоправда, нині при владі твердоголові, але ж у Росії є й потужна прозахідна група — читаємо ми в десятках статей у польській та західній пресі. Попри це, вже протягом століть захоплення Заходом і готовність входження Росії до Європи зумовлені одним: приєднатися до Європи Росія може лише як могутня й рівноправна держава. «Так, ми приймемо вашу цивілізацію, — заявляють ліберали, — але за умови, що ми, росіяни, будемо від вашого імені «цивілізувати» українців, білорусів, а також поляків і прибалтів».
Неприязнь до Польщі об’єднувала видатних інтелектуалів у російській історії. Пушкін, Достоєвський та Булгаков писали про поляків зі сумішшю неприязні, страху і презирства. У незавершеному оповіданні Булгакова «Пан Пілсудський» презирливо зображені київські інтелігенти, які бояться більшовиків, чекають «пана Пілсудського» в салоні, а коли польські офіцери входять, то перетворюють його на стайню. У свою чергу Пушкін дякує Катерині II за те, що «розбила Швецію і завоювала Польщу». Вся російська наукова література — з XVIII століття й аж до останнього часу — в своїй головній течії побудована навколо вкрай негативного стереотипу поляка. За словами сучасного історика Станіслава Куняєва, Польща була «спецназом Європи», задіяним проти Росії.
МІФ ЧЕТВЕРТИЙ — ВЕЛИЧЕЗНИЙ РИНОК ЗБУТУ
Шкідливою й настирливо культивованою ілюзією в польській політиці є переконання про величезний російський ринок, який зміг би стати для нас відкриттям, якби «не безглузде завдання образ Росії». Нічого, що міф цей програє логіці після ознайомлення з першими-ліпшими даними, з яких випливає, що показники ВВП великої Росії відповідають маленькій Голландії (така, однак, купівельна здатність цієї держави). Понад те, абсурд цієї ситуації полягає в ній самій. Якщо вже торгівля з Росією залежить від наших політичних або пропагандистських дій, то її слід уникати взагалі, оскільки вона робить нас залежною від великого й могутнього у військовому плані сусіда. Тим часом «московська партія» в Польщі незворушно доводить, що назва периферійної площі у Варшаві ім. Джохара Дудаєва, президента Чечні, завдає збитків польській економіці. І водночас вважає, що закупівля в Росії майже 100% необхідних для нас енергоносіїв — це «чистий бізнес», жодним чином не пов’язаний із політикою.
Можливо, застосування слова «ілюзія» є надто втішним до авторів таких тверджень. У кращому випадку, це дурість, у гіршому — національна зрада. Коли різні підприємства за підтримки спецслужб і урядових важелів залучені до російських планів щодо захоплення польського енергетичного ринку, важко говорити про чисту дурість. Цей термін слід залишити для політиків, схильних до політичних поступок взамін на можливість експортувати до Росії погану картоплю та жирну свинину.
Але, звісно, цей термін треба зарезервувати для численних представників «московської партії», які переконують суспільство в тому, що немає нічого важливішого, ніж визнання великого сусіда та дружба з ним. Великого своєю територією, оскільки російська економіка — це типовий приклад економіки держави третього світу, існуючої винятково за рахунок продажу сировини.
МІФ П’ЯТИЙ — ГОТОВНІСТЬ ДО СПІВПРАЦІ
Росіяни ілюзій не мають. Після того, як до влади на Україні прийшов Віктор Ющенко і з’явився шанс будівництва нафтопроводу Одеса — Гданськ (що дозволяє незалежний від Росії експорт цього енергоносія з району Каспійського моря до Європи), Росія одразу ж підписала угоду з Грецією та Болгарією і почала будівництво нафтопроводу в обхід Босфору, щоб контролювати транспортування каспійської нафти.
У сфері енергетики російська політика є найкращим прикладом того, коли не може йтися ані про сентименти, ані про гроші. Йтися може лише про політику та збереження постійних механізмів залежності держав Центральної та Східної Європи від Москви. Підписана Президентом Путіним у Німеччині угода про будівництво газопроводу дном Балтійського моря не має економічного обґрунтування. Натомість у політичному плані ця угода слугує поглибленню російсько-німецького союзу, який, згідно з думкою Г. Кіссінджера, завжди сприяв обмеженню ролі Польщі.
ВІЧНО ЖИВИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ
Можливо, як радить існуюча в нашій країні сильна «московська партія», потрібно заспокоїтися стосовно українців і білорусів і намагатися заробити на економічному й політичному співробітництві з Росією. Ось тільки єдиною ціною, яку згодна прийняти за це Росія, є незалежність українська й польська. Росія послідовно вибудовує плацдарми свого економічного й політичного впливу, створює образ поляків, які вічно страждають на русофобію, з метою зниження девальвації польської східної політики в очах Брюсселя й Вашингтона. Москва розширює свій економічний вплив у провідних європейських країнах і здійснює явну ревізію історії. Майбутні урочистості з нагоди річниці закінчення Другої світової війни будуть підпорядковані ідеї «ін’єкції» російського, імперського бачення цього конфлікту. Десять років тому російський історик Михайло Мельтюхов заявив: «Дії Червоної Армії в Польщі (після 17 вересня 1939 року) можна розглядати, застосовуючи сучасну термінологію, як миротворчу операцію». Крім того, додав, що «Червона Армія повертала втрачені внаслідок зовнішньої агресії землі». Нині російська влада приймає бачення історії пана Мельтюхова як обов’язкове.
Росіяни, як колись Пушкін і Достоєвський, вірять у тенденційну і спотворену картину історії. Польща протягом багатьох років була для Москви дуже вигідним зовнішнім ворогом. У реальній політиці нашу країну не приймали в розрахунок. Як мені заявив один із радників президента В. В. Путіна: «Немає теми польсько-російського співробітництва. Економічні питання щодо транзиту енергоносіїв ми вирішуємо у Брюсселі. Про Україну ми не вестимемо з вами діалог, оскільки вважаємо вашу політику ворожою. Для діалогу залишаються історичні питання, — тут розмова буде швидше неприємною. Хоча завжди варто поговорити про культурне співробітництво. У цій царині є дещо, що ще можна зробити».
Немає сенсу протистояти імперським поглядам у самій Росії. Цю холодну війну ми можемо виграти тільки на Заході. Ми її, однак, не виграємо за допомогою поїздки на екскурсію до Москви О. Квасневського з генералом В. Ярузельським, живим символом Ялти. Ми її виграємо, коли разом із прибалтійськими народами, українцями або словаками допоможемо нашим союзникам зрозуміти, що політика «без ілюзій, панове», має своє логічне продовження — від царя Олександра, через В. І. Леніна, Л. І. Брежнєва аж до В. В. Путіна.
