Президент Росії Володимир Путін дав високу оцінку оновленій концепції зовнішньої політики, представленій МЗС на розгляд до адміністрації Кремля. У п’ятницю на оперативній нараді з членами Радбезу він заявив, що цей документ враховує перерозподіл балансу сил у світі, фінансову кризу, нестабільність на Близькому Сході й у Північній Африці. «У концепції робиться акцент на використання сучасних форм і методів зовнішньополітичної роботи, зокрема економічну дипломатію, впровадження елементів так званої м’якої сили, грамотне вкорінення в глобальні інформаційні потоки», — підкреслив Путін. Також позитивно відізвався про цей документ головний редактор журналу «Россия в глобальной политике» Федір Лук’янов. За його словами, оновлена концепція добре підготовлена й відповідає вимогам сьогоднішнього дня.
«День» звернувся до провідного наукового співробітника московського центру Карнегі Лілії ШЕВЦОВОЇ з проханням прокоментувати цей зовнішньополітичний документ і розповісти, в чому його новизна і як слід розцінювати заяву російського президента, що інтеграцію на пострадянському просторі не зупинити?
ФОРМАТУВАННЯ ТЕНДЕНЦІЙ, ЩО ДАВНО РОЗВИВАЛИСЯ
— Якщо коротко: то її новизна не в змісті, а в акцентуванні вже наявного курсу.
У коментарях з приводу представленої «оновленої» концепції зовнішньої політики РФ можна почути, що нібито йдеться про «нову» концепцію зовнішньої політики. У всякому разі, всі підкреслюють факт її оновлення й говорять мало не про зовнішньополітичний «поворот» Росії. Тим часом, йдеться всього лише про словесне форматування тенденцій, що вже давно розвивалися. Путінський поворот почався ще до приходу в Кремль Медведєва. Нинішній курс, який тільки-но отримав оформлення, власне, почався 2004 р., коли в Києві сталася «помаранчева революція». Саме ця подія, що стала для Кремля шоком, змусила його мешканців замислитися над своєю майбутньою долею й почати будувати перші окопи, намагаючись відгородитися від західного впливу.
Спровоковані «кольоровими революціями» страхи й підозри вилилися в риторичну мантру, яку Путін уперше проголосив 2007 року в Мюнхені, коли, виступаючи перед європейською правлячою елітою, почав громити Америку. Цей виступ означав поворот — від політики інтеграції до Європи (подкреслю — на кремлівських умовах) — до руху в протилежний бік і спроб почати відгородження від Заходу.
Медведєвська пауза не змінила тенденції, що почалися. Було б помилкою вважати, що у Медведєва була своя концепція зовнішньої політики й він намагався проводити м’якший курс щодо ліберальних демократій. Абсолютно неправильно. По-перше, Медведєв залишався маріонеткою, в якої не могло бути самостійної політики. По-друге, Медведєв проводив мюнхенську лінію, нехай і ще непослідовно. Але це була непослідовність самого Путіна, який вагався у виборі акцентів і засобів, продовжуючи відшліфовувати свій новий курс. Пригадаємо, що за часів Медведєва сталася війна між Росією й Грузією. І це Медведєв погрожував Ющенку... Чи не так?
«Перезавантаження» з Америкою в період Медведєва було всього лише обміном поступок між Вашингтоном і Москвою за гарантій Вашингтона не втручатися в російські справи. А також у справи пострадянського простору. Саме цього вимагав Путін у Мюнхені.
Отже, сьогодні Путін запропонував лінію, яку він оформляв майже дев’ять років. Суть оновленої Концепції така. Москва говорить світу: Захід йде на дно; Росія є «острівцем стабільності» і є особливою «цивілізацією», що не дозволить впливати на її внутрішні процеси; Москва будуватиме свою галактику з інших сусідніх держав. Якщо очистити концепцію від словесного лушпиння, то вперше Москва відверто каже: ми стримуватимемо Захід і його вплив не лише у себе, а й на пострадянському просторі.
Утім, коли читаєш концепцію, то виникає враження неадекватності Кремля. Адже Росія стагнує. Влада не може впоратися з корупцією. Цікавість до Росії в світі падає. А тим часом кремлівська концепція говорить про могутню державу, що збирається запропонувати світу свої «ціннісні орієнтири»! Наче Кремль говорить про абсолютно іншу країну! І які це можуть бути кремлівські «цінності»? Корупція — як засіб державної розбудови? Насильство — як інструмент консолідації суспільства? Православний фундаменталізм — як нова ідеологія?
Не думаю, проте, що автори концепції абсолютно не розуміють місця й часу. Швидше за все, ця концепція має два завдання: по-перше, як завжди створювати міражі та імітацію сили, й по-друге, вона націлена на суспільство й має породити у населення страх перед ризиками та світовими загрозами й відчуття оточення ворогами.
Щоправда, в концепції є поняття «м’якої сили», й за нього багато хто вхопився, повторюючи: ось бачите! Росія почала використовувати західні інструменти впливу! Але давайте подумаємо: невже в Росії є несилові аргументи впливу, які б зробили Росію привабливою державою? Вплив Росії базується на чотирьох чинниках — ядерна зброя, сировина, торгівля зброєю й здатність бути непередбачуваною державою.
«М’яка сила» включає в першу чергу інформаційні, гуманітарні, загальнолюдські й інші механізми дії на інші суспільства. Вони мають створювати образ привабливої Росії. І які у нас є для цього підстави?
Набагато важливіше те, що Кремль говорить: ми протидіятимемо іншим державам у їхніх спробах використовувати свою «м’яку силу». Це вже серйозно. Йдеться про те, щоб поставити заслін для «правозахисних концепцій», які використовує Захід; як закрити Росію для будь-якого ліберального впливу ззовні.
Думаю, що ідеалістів серед кремлівської еліти немає. Вони чудово розуміють, що не зможуть зробити Росію привабливою державою з погляду сучасних критеріїв привабливості — представити Росію як динамічну, розвинену й цивілізовану державу, що піклується про своїх громадян. Вони починають гру в чергову імітацію. Утім, постривайте... окрім відторгнення «м’якої сили» інших держав це поняття дає можливість російській еліті створити нові канали для збагачення. Адже саме поняття означає — створення нових організацій на кшталт «Русского мира», словом, організацій на кшталт радянських Товариств дружби, які можна використовувати як канали виведення грошей, корупції та для інших специфічних потреб. Зрозуміло яких...
...АВТОРИ РОСІЙСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ БУДУЮТЬ ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ НА ХИБНИХ КООРДИНАТАХ
— І прокоментуйте, будь ласка, тезу про те, що чимало бід і проблем нестабільного й непередбачуваного світу трапляються через спроби Заходу, передусім США, втручатися у внутрішні справи інших держав.
— Слід визнати, що концепція віддає данину необхідним символам. Наприклад, там згадується серед основних цілей зовнішньої політики й модернізація. Але автори невдовзі забувають про цю мету й усю свою увагу концентрують на тому, що вважають дійсно важливим. Найважливіше — це обгрунтувати «скорочення можливостей історичного Заходу» і зміщення «потенціалу сили й розвитку на Схід». Дійсно, Захід як цивілізація поки не вийшов зі стану кризи. Але це не перша криза в його історії, й криза завжди була засобом оновлення західної цивілізації (як у 30-х рр. і як у 70-х минулого століття). Є всі підстави вважати, що й ця криза для Заходу стане джерелом нового відродження. Що стосується зміщення «потенціалу сили» на Схід, то тут мається на увазі Китай, який багатьма розглядається, як новий світовий полюс. Але варто прислухатися й до думки про те, що Китай хилиться до заходу і йому не уникнути краху централізованої системи. Якщо це так, то автори російської концепції будують зовнішню політику на хибних координатах.
Більше того, їм слід зрозуміти й інше: між авторитарними державами ніколи не буває реального партнерства. Дистанціюючись від Європи й Заходу і сподіваючись на партнерство з потужнішим Китаєм, Росія може опинитися в ролі «молодшого партнера» Китаю. Про що, до речі, давно вже попереджав Збігнєв Бжезінський. І ця роль навряд чи буде приємною для Кремля — Пекін не буде настільки послужливим і настільки ввічливим, як західні партнери Кремля!
Автори концепції намагаються доводити, що «спроби нав’язування іншим власної шкали цінностей» ведуть до сповзання в хаос і некерованості в міжнародних відносинах. «Реідеологізація» міжнародних відносин, тобто посилення в них акценту на цінності, нібито підриває стабільність — стверджує Кремль. Це стара пісня радянського часу. І відродження цієї тези як один з ключових аргументів зовнішньої політики Кремля — це повернення до радянського минулого. Насправді Захід усі останні роки лише те й робив, що відмовлявся від згадки про цінності у своїй зовнішній політиці. І США, і ЄС у своєму ставленні до Росії робили все, щоб не дратувати Кремль. Захід відмовився від «реідеологізації»! Проте цей прагматизм не уберіг світ від нестабільності.
Сьогодні посилення уваги західної громадської думки (не виконавчої влади!!) до цінностей — Закон Магніцького та листопадова резолюція Бундестагу — звичайно, непокоїть Кремль. І саме ця увага і посилення в західному суспільстві занепокоєння тим, що відбувається в Росії, — змусили Кремль робити чіткіші акценти в своїй «оновленій» доктрині. Треба було сказати Заходу — не лізьте в наші справи! У якомусь сенсі те, що зараз зробив Путін зі своєю доктриною, — це дати Заходу попереджувальний сигнал.
Російська влада вирішила упередити поворот у критичному напрямку західних урядів, фактично висунувши їм свій ультиматум, кажучи: ми не допустимо! Цей ультиматум лише свідчить, наскільки Кремль занепокоєний внутрішньою ситуацією в країні й про те, що він готує навколишній світ до того, що діятиме усередині жорсткіше й захищатиме свій «ціннісний» вимір! Коротше, всі подібні «тези» зумовлені в першу чергу внутрішньополітичною ситуацією в Росії та невпевненістю влади. А не динамікою самих міжнародних відносин. У якомусь сенсі ця концепція — ліквідація Кремлем механізмів зовнішньої політики та їх повне підпорядкування своїм внутрішньополітичним страхам.
Кремль розвертається до боротьби й стримування Заходу. Адже внутрішній ворог не може виникнути сам по собі. Він має бути результатом дії ззовні.
...ПРО СПРОБУ АВТОРИТАРНОЇ ДЕРЖАВИ ОТОЧИТИ СЕБЕ СВОЄЮ ГАЛАКТИКОЮ
— Що ви скажете на заяву Путіна, що інтеграцію на пострадянському просторі не зупинити, незважаючи на «окрики зі сторони»? Або як слід тлумачити цю заяву сусідам Росії?
— Співпраця в рамках СНД і розвиток інтеграційних процесів на території пострадянського простору є першим регіональним пріоритетом, зафіксованим у Концепції. У принципі, в цій меті не було б нічого страшного й неприродного. Якби ініціатором нової інтеграції була нормальна й успішна демократична держава. А не держава, що розбудовується на авторитарних принципах, і влада усередині якої має звертатися до зовнішньополітичних інструментів для своєї легітимації і виживання. Словом, йдеться про спробу авторитарної держави, яка ще претендує на роль центру сили, оточити себе своєю галактикою. Усе це схоже на спробу створити новий Авторитарний Союз. Питання, наскільки такий союз може полегшувати реформи, розвиток суспільства — зайві. І так усе зрозуміло. Для чого тоді Росія намагається створити такий союз? Річ у тім, що російське самодержавство потребує «сфер інтересів». Цим воно відрізняється від інших авторитарних режимів. Воно потребує «поясу безпеки». Одна річ, коли авторитарна держава сусідить з балтією, що входить до Європи. І цей факт може підривати авторитарну владу. Інша річ, коли поруч Лукашенко. Поясом з інших авторитаризмів можна відгородитися від світу. Можна створити «колективні сили» реагування. Для чого? Для того, щоб захищати режими в странах — членах Союзу.
Цікаво те, що всі члени або потенційні члени такого союзу не виявляють прагнення втекти під крило Росії. Казахстан дивиться в бік. Лукашенко грубить Москві. Узбекистан укотре біжить з ОДКБ. Україна все хоче обдурити Москву й одночасно рухатися в протилежні боки — й дружити з Кремлем (але не тісно), й бути в приятельських відносинах з Європою.
Путін, висунувши свій регіональний пріоритет, заявив своїм сусідам — ви наше завдання й «активно сприятимемо» розвитку взаємодії... Але, гадаю, навряд чи Москва розбудує свою нову галактику. Традиційні засоби залучення вичерпуються. А «м’якої сили» немає геть зовсім.
