Його обличчя — рябе через отруту — було символом помаранчевої революції, він був сповнений рішучості покінчити з українським режимом, що дискредитував себе. Вона була чудовим оратором, стояла поруч із ним на трибунах, харизматична й водночас неоднозначна особистість — адже колись вона належала до номенклатури. Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко були союзниками в карколомний момент української історії: кінець 2004 року, що ознаменувався мирним прославлянням демократії та національного суверенітету.
Сьогодні ці двоє б’ються на дуелі. Він — непопулярний Президент, вона — прем’єр-міністр з ненаситним честолюбством. Після виборів, що відбулися у вересні 2007 року, їхні партії сформували урядову коаліцію. Не встигла вона народитися, як їй почали пророкувати гірку долю. 6 червня пророцтво почало збуватися — двоє «помаранчевих» депутатів перейшли до іншого табору. Так почався новий етап кризи. «Помаранчеві» більше не становлять більшість у парламенті.
Навряд чи хтось може передректи долю Президента й прем’єр-міністра, захоплених своєю сутичкою. Ніхто не хоче брати на себе ініціативу остаточного розриву. «Стиснувши дзьоб, як на картині Пікассо, я триматиму цю оливкову гілку миру, незважаючи ні на які шторми», — запевняла декілька днів тому Тимошенко. Насправді ж ці двоє суперників уже давно терпіти один одного не можуть. Кожний підозрює іншого в страшних підступах. «Кожний веде свій рахунок приниженням і зрадам, провина за які покладається на партнера», — говорить політолог Володимир Фесенко. 23 лютого Юлія Тимошенко привітала Віктора Ющенка з 54-річчям. «Наша сила — в єдності», — написала вона, а в кінці додала: «З глибокою повагою і любов’ю». Але війна кланів уже почалася. 13 травня вона досягла «точки неповернення»: депутати БЮТ — партії Юлій Тимошенко — фізично завадили Президентові виступити з щорічним зверненням до парламенту.
Прихильники прем’єр-міністра звинувачують президентську Адміністрацію в тому, що вона не дає ухвалити закони, покликані приборкати інфляцію, що згубно впливає на економіку України (+ 30% за рік). У травні вони також намагалися зірвати схвалення кандидатур трьох нових суддів Конституційного Суду, обраних президентом. «Жоден інститут не користується повагою, не вважається неупередженим, — занепокоєно зазначає один європейський дипломат. — Ми присутні в руйнуванні авторитету держави, автономізації чиновників, які нікому не віддають звіту у своїй діяльності. Одразу розцвіла корупція».
Біля ніг «боксерів», які обмінюються ударами, лежить несправджена мрія «помаранчевого» народу. «Стосунки між ними вийшли за межі розумного, — вважає Олег Рибачук, який 2005 року займав посаду глави Секретаріату Президента, екс-радник Віктора Ющенка. — Ризики великі. Україна до кінця року може все втратити: організацію й проведення футбольних матчів Євро-2012, угоду про партнерство з ЄС, статус кандидата в члени НАТО».
Віктор Ющенко, перш ніж стати главою держави, був директором національного банку, потім прем’єр-міністром (1999— 2001), поки його не відправив у відставку тодішній президент Леонід Кучма. Він вважався компетентним економістом, до того ж зміг оговтатися після отруєння діоксином. Сьогодні йому ставлять у провину інституційний параліч і великий розрив у прибутках населення.
Євген Червоненко, судячи з усього, дотримується іншої точки зору. Цього травневого дня, сидячи в своєму кабінеті, оздобленому фотопортретами Віктора Ющенка, чию особисту охорону він очолював, голова Національного агентства України з питань підготовки й проведення Євро-2012 року, вергає блискавки в слухавку. «Не виявляйте слабкості перед цією жінкою, чуєш? Інакше вона вами пообідає!» На іншому кінці дроту — депутат з президентського табору, Червоненко, навіть не намагаючись дотримуватися пристойності, хвалить його за критичні зауваження на адресу прем’єра. Він звинувачує Юлію Тимошенко в тому, що вона «не виділила жодної копійки на Євро», «хоче цілком взяти владу у свої руки», «нічого не розуміє в законах ліберальної економіки».
Одним зі спірних питань для двох противників є Фонд державного майна, що контролює прибутковий процес приватизації. Тимошенко треба своєчасно провести приватизацію багатьох активів, щоб уникнути дефіциту бюджету й виконати свою основну передвиборну обіцянку — поступово компенсувати дрібним вкладникам суми, які вони втратили після розпаду СРСР. Близько 6 млн. українців уже отримали по 1000 гривень (128 євро). «Чому кошти, отримані від приватизації, йдуть не на розвиток економіки, а використовуються для фінансування поточних бюджетних витрат?» — критикував Ющенко 17 травня в журналі Emerging Markets.
Юлія Тимошенко, щоб розв’язати собі руки, спробувала звільнити голову Фонду, але Президент Ющенко цьому завадив. На початку травня прем’єр-міністр вирішила діяти силою й призначила свою людину на посаду голови Фонду. У відповідь Генеральна прокуратура, підпорядкована Президентові, порушила справу проти ставленика прем’єр-міністра за «спробу незаконної приватизації». «Цю справу було порушено проти мене особисто, проти відновлення порядку в Україні», — заявила Тимошенко.
Багатьох представників еліт кидає в холодний піт при думці, що держава може опинитися у владі Юлії Тимошенко. Але жодному політику досі не вдавалося скласти їй конкуренцію. У ній поєднуються революційний запал — який все ще охоплює її, коли вона виголошує промови на мітингах, з натхненням і не підглядає в папірці — й холоднокровність генералів, які схилилися над картою кампанії й розуміють, що перемога потребує жертв.
Її життєвий шлях навіює священний жах гуру від піару: в попередньому житті Юлія була брюнеткою, причому далеко не бідною. Вона отримала прізвисько Газова принцеса, коли очолювала монопольне підприємство в цій галузі. Вона займалася й політикою, й бізнесом. 2001 року вона потрапила за грати за обвинуваченням у розкраданні державних коштів — яке потім було зняте — й саме тоді перетворилася на противника режиму Леоніда Кучми. Потім почалося перетворення на пасіонарію незалежності, низка західних ЗМІ охрестили її «Жанною Д’Арк помаранчевої революції» не кажучи вже про класичний епітет «залізна леді».
Її публічний образ? Світла коса, укладена навколо голови на зразок корони, перлове намисто й білий або бежовий костюм. Політична невинність і народний лубок. Коли дивишся на зображення Тимошенко на фотографіях і плакатах, заретушованих до абсурду, здається, що їй не 47, а 35 років. Вона продумала до дрібниць свій імідж і в присутності журналістів відмовляється відповідати російською на запитання, поставлені цією мовою, щоб не залишалося жодних сумнівів у її позиції. Курс на Захід і хай живе незалежність!
Її політичний дискурс разить, мов меч: насамперед, він націлений на правлячий клас, її колишніх колег-олігархів, за яких вона взялася ще 2005 року, коли вперше стала главою уряду й була згодом звільнена Віктором Ющенком. Мільярдери Ринат Ахметов і Віктор Пінчук досі їй цього не вибачили. Перший, який живе на сході країни, в Донецьку, фінансує Партію регіонів, що вважається проросійською; другий залишив політику, він — найвідоміший філантроп на всьому просторі колишнього СРСР. «Нікого не приваблює перспектива стати Юліним Ходорковським», — усміхається вхожий у їхнє коло чоловік, згадуючи колишнього голову нафтової компанії ЮКОС, який відбуває в’язничний термін у Росії.
Ющенко проти Тимошенко. Це ще й зіткнення двох характерів, двох его. Він — вдоволений, що дістався владних висот, але ще не переситився, він насилу виносить цю неконтрольовану жінку, він — управлінець, що поглядає на Європейський Союз, як моряк на сушу, — здалеку. Вона, нетерпляча й різка, сповнена рішучості подолати всі перешкоди й зачаровує західних керівників своїм волюнтаризмом. Її найрішучіших противників слід шукати швидше не в Партії регіонів — з якою вона планує укласти немислимий союз проти Президента, — а в оточенні Віктора Ющенка, починаючи з Віктора Балоги, голови Секретаріату Президента, на якого падають підозри в організації всіх змов.
Огудники Тимошенко звинувачують її в тому, що вона хоче створити вертикаль влади за російським зразком, де всі будуть її вірнопідданими. «Юлії, щоб керувати країною, треба домовитися з елітами, але Ющенко не дає їй цього зробити, — вважає близький до Президента політолог Вадим Карасьов. — Ця авантюристка може стати другим Путіним».
У Києві обізнані люди стверджують, що Юлія Тимошенко слідує новій стратегії: чекати президентських виборів, призначених на 2010 рік, стає надто ризикованим, опитування громадської думки свідчать, що інфляція вже знизила рівень популярності прем’єр- міністра. Тому вона, як кажуть, планує внести зміни до Конституції, щоб запровадити парламентський режим. Президентові дістанеться роль англійської королеви, а їй — канцлера Німеччини. У її оточенні йдуть розмови про «раціоналізовану парламентську систему».
«Зміна Конституції в напрямку парламентського режиму в інтересах країни, — пояснює Григорій Немиря, заступник прем’єр-міністра, один з найближчих соратників Юлії Тимошенко. — Достатньо подивитися на карту. У всіх нових членах Євросоюзу режими цього типу. Україна має вирватися з пострадянської твані».
