Демократична революція в Україні закінчилася тим, чим взагалі закінчується більшість революцій — колись єдина коаліція переможців розкололася на декілька угруповань, які ворогують між собою. За великим рахунком, це природний хід розвитку подій. Жовтогарячий революційний рух, який скинув минулого року корумпований і авторитарний режим, було спаяно спільним прагненням домогтися демократії та незалежності від Росії, і, коли все це було досягнуто, на поверхню просто не могли не виринути ідеологічні та політичні незгоди.
У випадкові України розкол стався між Президентом Віктором Ющенком, помірним прихильником вільного ринку, і прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, яка проводила більш популістську і державницьку політику. Політичний розрив не позначився якимись спалахами насильства, і тепер намічені на березень парламентські вибори дадуть країні добру можливість вибрати, яка з цих двох політичних фігур їх більше влаштовує.
У короткотерміновій перспективі розлучення Ющенка і Тимошенко з великою мірою ймовірності сприятиме стабілізації української економіки, яку досі морозить після революції. Звільнивши Тимошенко, Президент як нового прем’єр-міністра запропонував шанованого технократа Юрія Єханурова, розраховуючи, що Єхануров, чия кандидатура, скоріше за все, влаштує парламент, покладе край неконструктивній популістській політиці, до якої часто вдавався колишній уряд — тут і величезне збільшення державних витрат, і спроби регулювати ціни на сировину.
Очікується, що Єхануров також припинить ренаціоналізацію державних промислових підприємств, які пішли до приватних рук при попередньому авторитарному уряді. Хоча багато які з цих операцій дійсно було пов’язано з корупцією, державна конфіскація цих підприємств і запланований їх перепродаж почали викликати питання вже до нинішньої влади.
Як і на президентських виборах минулого року, на майбутніх виборах до Верховної Ради українцям буде запропоновано діаметрально протилежні і не завжди конструктивні погляди. Ющенко, скоріше за все, сконцентрується на продовженні ринкових реформ та інтеграції України з інститутами західного суспільства, Тимошенко ж, напевно, обрушить свою більш сильну лідерську харизму на великий бізнес і обіцятиме збільшення соціальних витрат. Та й президент Росії Володимир Путін, не приховуючи злорадності при вигляді розколотого уряду, не може не сподіватися на те, що промосковські політики, яких він так агресивно підтримував минулого року, зможуть використати цей розкол у своїх цілях.
Влада західних країн, звичайно, може сподіватися на те, що Україна не зупиниться на шляху в число членів таких організацій, як СОТ, і продовжуватиме боротися з корупцією, яка вразила країну, але при цьому найголовнішою справою — чим би не закінчилися нинішні події — залишиться збереження в руках українського народу демократії, яку він знайшов у собі сили зажадати та отримати.
