Нинішнього літа політика в США перемогла розумну економіку, коли Конгрес і президент Барак Обама не змогли домовитися про податки, субсидії, дефіцит бюджету і стимулювання інвестицій. Лідери ЄС також були паралізовані, виключивши можливість дефолтів та девальвації, а також дефіциту і стимулювання економіки. І дійшовши до негативних реальних ставок відсотків, друкування нових грошей, «закопування» ліквідності і субсидування комерційних банків, глави багатьох центральних банків (зовсім нещодавно — і голова ФРС США Бен Бернанке), мабуть, зробили висновок про те, що вони теж досягли межі своїх можливостей.
В результаті, мало хто сьогодні сумнівається в тому, що світ дрейфує, без керма і капітана, до другого економічного спаду. Суперечки, які мали місце до цього літа відносно того, чи не зіткнулися ми з «новим нормальним станом» повільного економічного зростання, розв’язано: тепер ніщо не здається нормальним. Політика «латання дір» провалилася. Світ не в змозі укласти ані загальносвітову торговельну операцію, ані угоду про боротьбу зі зміною клімату, ані договір про економічне зростання, ані договір про зміну фінансового режиму. Світ, імовірно, спуститься до нової хвилі протекціонізму, девальвації з метою підвищення конкурентоспроможності, валютних воєн, торговельних обмежень і контролю над рухом капіталу.
Але зараз не час для пораженства. Країни, які стверджують, що досягли межі того, що вони можуть зробити, насправді мають на увазі, що досягли межі того, що вони можуть зробити поодинці. Рух уперед до стійкого економічного зростання і боротьби з безробіттям може бути забезпечено не метушливими разовими національними ініціативами, а лише узгодженням економічної політики в загальносвітовому масштабі.
Це і було метою в квітні 2009 року, коли «велика двадцятка» поставила перед собою три найважливіші задачі. Першу (запобігання загальносвітовому економічному спаду) виконати вдалося. Дві інші (договір про економічне зростання, що підкріплюється реформуванням світової фінансової системи) мають зараз стати головними пунктами порядку денного на зустрічі «великої двадцятки».
2010 року Міжнародний валютний фонд оцінив, що погоджений підхід до макроеко номічної, торговельної та структурної політики дозволить збільшити загальносвітовий ВВП на 5,5%, створити 25—50 млн. нових робочих місць і витягнути 90 млн. людей зі злиднів. Але загальносвітовий договір про економічне зростання здається сьогодні ще необхіднішим, враховуючи структурні проблеми світової економіки і величезний дисбаланс між рівнем виробництва і споживання.
Може видатися дивним описувати сильну фінансову кризу після кризи 1930 р. як симптом більш значної проблеми. Та коли історики поглянуть назад у минуле за часів хвилі глобалізації, що почалася після 1990 р. і привнесла в світову економіку два мільярди нових виробників, то виявлять переломний момент десь близько 2010 р. Вперше за 150 років Захід (Америка і Європейський Союз) поступився решті світу в обсягах виробництва, експорту, торгівлі та інвестицій.
Взагалі на початку та в середині 2020-х рр. споживчий ринок Азії стане вдвічі більшим за ринок США. Однак сьогодні Захід і Азія, як і раніше, взаємозалежні. Дві треті азіатського експорту досі йдуть на Захід, а торгівля між країнами, що розвиваються, становить лише 20% світового обороту.
Іншими словами, десять років тому світову економіку тягнув американський двигун, а ще через десять років країни, що розвиваються, зможуть узяти цю роль на себе, особливо враховуючи зростання купівельної спроможності їх середнього класу. Але поки що Америка і ЄС не можуть збільшити свої споживчі витрати, не збільшивши експорт, а Китай та ринки, що розвиваються, не можуть легко збільшити обсяги свого виробництва і споживання без гарантії сильних Західних ринків.
Тому, перш за все, нам слід відновити широке розуміння загальносвітової співпраці, що міститься в договорі «великої двадцятки» про економічне зростання (яке вже знизилося до того, що МВФ тепер називає «поглиблений аналіз... країн, у яких спостерігається сильний дисбаланс»). Але необхідний ширший і глибший план дій: Китай повинен погодитися на збільшення витрат сімей та імпорт споживчих товарів, Індія має відкрити свої ринки, аби її бідняки змогли скористатися недорогими імпортними товарами, а ЄС і Америка мають підсилити конкуренцію з метою збільшення свого експорту.
2009 року «велика двадцятка» також була твердо переконана в тому, що для майбутньої стабільності потрібен новий світовий фінансовий режим. Девід Майлз із Банку Англії (центральний банк) передбачає ще три фінансові кризи в наступні два десятиліття. І якщо Ендрю Хелдейн з Банку Англії має рацію у тому, що зростання напруженості в Азії загрожує новими проблемами, Захід пошкодує про те, що не зміцнив загальносвітові стандарти достатності капіталу і ліквідності, а також не створив більш прозорої системи раннього попередження про проблеми банків.
Проблема вже є очевидною. Зобов’язання банківського сектору ЄС майже в п’ять разів перевищують відповідний показник США — близько 345% ВВП. Банки Німеччини отримують позикове фінансування, яке в 32 рази перевищує їхні активи. Тому для забезпечення фінансової стабільності неабияке значення має не лише рекапіталізація банків, але й реформування євро, що проводиться на основі податково-бюджетного і кредитно-грошового узгодження, а також посилення ролі Європейського центрального банку в підтримці окремих урядів (а не окремих банків) як останньої кредиторської інстанції.
«Велика двадцятка» не досягне економічного зростання і стабільності без повернення уваги до скорочення довгострокових кредитів. Але існує також найважливіше короткострокове завдання — запобігти повторному циклу економічного спаду. Тому нам слід взяти до уваги пропозицію Роберта Скідельського до національних інвестиційних банків про оснащення інфраструктури (і не в останню чергу — довкілля) для готовності до майбутніх проблем, а також про стимулювання економічного зростання і про створення нових робочих місць. Одним з прикладів може бути Європейський інвестиційний банк, який, володіючи капіталом у 50 млрд. євро, зміг інвестувати 400 млрд. євро. Але, мабуть, доведеться попрацювати над тим, аби китайці почали інвестувати свої резерви, і Західні міжнародні корпорації сплачували справедливі податки за прибутки, отримані за кордоном.
І, нарешті, як довів Нобелівський лауреат, економіст Майкл Спенс, економічне зростання сьогодні є необхідною, але недостатньою умовою для створення робочих місць. Для боротьби з сьогоднішньою епідемією безробіття серед молоді, зокрема, потрібні нові підходи: наприклад, банк розвитку, який би допомагав працевлаштовувати молоде населення, кількість якого збільшується на Близькому Сході і в Північній Африці, а також програми навчання і практики в інших регіонах. Договір «великої двадцятки» про економічне зростання має також стати і договором про боротьбу з безробіттям.
2009 року «велика двадцятка», на частку якої припадає 80% світового виробництва, заслужено була єдиним багатонаціональним органом, здатним погоджувати світову економічну політику. На жаль, держави «великої двадцятки» невдовзі залишили цю мету і зайнялися чисто національними завданнями. Як і очікувалося, прагнення досягти економічного відновлення поодинці виявилося безрезультатним. Тепер знову настав час «великої двадцятки». Що швидше президент Франції Ніколя Саркозі закличе «велику двадцятку» до дій, то краще.
Гордон БРАУН — колишній прем’єр-міністр Сполученого Королівства.
