Поруч із Анею

Білий аркуш із п’ятьма дірками... Це розстріл нових текстів, які могла б і вже готова була написати Анна Політковська — надто живі та гострі слова для того, щоб наш час їх пропустив. Аркуш тому й білий, тому він і перетворився на мармур... Відкриття пам’ятника Анні відбулося 30 серпня, у день її 50-річчя. На трикутниках — не з чорного, як це традиційно заведено, а з білого мармуру — білий мармуровий аркуш. П’ять дірок, аргумент для мовчання, запорука чистоти аркуша, але «минуле в нас ще попереду», а тому автори й виконавці сценарію вбивства на замовлення незалежної та чесної журналістки не влучили. Вони отримали замість мовчання — крик: увесь світ захлинаючись читає її тексти.

До дня ювілею «Нової газети» продовжуємо публікацію розповідей про Анну Політковську.

ПРО ПРОБИТЕ КОЛЕСО ТА НЕПРОБИВНЕ ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ ДРУЖИНИ

Олександр ПОЛІТКОВСЬКИЙ:

— Похмурий ранок першого дня чергового року. Анні щось треба писати: поспішає й підганяє інших для повернення до похмільного міста-героя. Але мені туди не потрібно. Поспішати тому не хочеться.

Сніг не сніг, а якась крупа сипле на дорогу. Машина їде погано. Здригається, чіпляється за острівці асфальту... Разом з сином ледве-ледве знімаємо пробите колесо під нервове скавчання нашого добермана. Наближаємося до Звенігорода. Біля дороги помічаємо скупчення машин і споконвічну суєту російського безголового порятунку. «Японка», втративши всю свою стать, валяється в кюветі. Нам заклично махають. Коли в мене в машині діти, я зазвичай не зупиняюся. Але цього разу поряд ще й Анна. Тому немає сенсу навіть довго переказувати її слова: «Ми повинні обов’язково допомогти, ми повинні...» Вже через кілька хвилин тягнемо заморську красуню з придорожньої канави... Витягуємо. Усмішки, поплескування по плечу, як у Кремлі. Роз’їзд зборів. Тут Анна помічає, що наша машина якось нахилилася. Так, ми без чергового колеса, а навколо вже немає нікого. Ні, є! Врятований! Спокійно наводить марафет недалеко від нас. Похолодало. Анна каже, що в Росії валятися на узбіччі більш перспективно, ніж стояти в колії. Вона вмовляє врятованих звозити в шиномонтаж сина з колесом. Вони і так згодні та вдячні. Сама гуляє з доберманом по узбіччю. «Врятуйте рятівників!» — кричу, намагаючись зупинити довгоочікуваний джип, в якого є подібне колесо. Дружина має рацію — треба валятися в кюветі. Тоді є хоч промінь надії.

Анна згадує, як кілька місяців тому я на цій машині біля Рузського водосховища напоровся в траві на перевернуту борону й пробив два колеса. Борону хтось кинув так само, як кидають з шестисотого шкірку банана. Це було напередодні Трійці. Країна цього дня чомусь непробудно п’є. І те, що завжди працює цілодобово, цього дня не працює взагалі.

Так було й цього разу — син повернувся ні з чим. Проїхавши до Москви, вони так і не знайшли жодного працюючого шиномонтажу. Булькає мій мобільник, хоче з нами попрощатися. Аня встигає подзвонити сестрі. Олена посилає машину з водієм. Син повідомляє своєму однокласнику в близький Звенігород про виниклі проблеми. Той приїздить на якомусь ридвані, забирає колесо та впихає туди вручну «резину» від «Волги». Кулібін! На грані фолу. Але ми їдемо! Діти з собакою в машині сестри. Ми обережно з Анною позаду. Все забуто. Тепло. Інші теми. Тут зовсім несподівано в темряві лунають слова: «Все-таки ти правильно зробив, що зупинився». Я???

ПРО ЖІНОК-ВАМП У ВІДКРИТОМУ МОРІ

Олена МОРОЗОВА, подруга дитинства:

— Перед від’їздом у відпустку я бродила по книгарні в пошуках чогось «легкого» в дорогу. Раптово відчула на собі чийсь погляд. З обкладинки на мене дивилася Аня. Запитання «За що»?, на яке є безліч відповідей і немає жодної вірної, знову роз’ятрило душу. По дорозі додому перебирала в пам’яті щасливі епізоди з нашої багаторічної дружби, пригадалося, як ми разом подорожували...

Років 15 тому Аню преміювали вояжем на двох по столицях Північної Європи. На моє щастя, її чоловік Саша не міг поїхати, і Аня запросила мене. З часів дитинства й юності це була наша перша й остання спільна подорож без дітей і чоловіків, тільки ми, дівчата. Виїжджали з країни, в якій на той час, як говорилося в анекдоті, в магазинах «М’ясо» не було м’яса, а в магазинах «Риба» не було риби. Зрозуміло, що, крім вражень, ми мали привезти одяг, подарунки та сувеніри своїм близьким, тому списки необхідних речей були значними, а грошей явно не вистачало. Після оглядової екскурсії по місту гід виділив дві години на закупівлі. На свою біду, ми увійшли до багатоповерхового магазину через відділ посуду. Сільниці у вигляді пташок в кошиках, виблискуючі хромом салатниці та цукернички, блюда з вічками для равликів, які можна було б використовувати для фаршированих яєць, уразили нашу уяву та завдали серйозної шкоди гаманцям. До відділу жіночого одягу, де відбувався незнаний тоді в нашій країні дивовижний захід під назвою «розпродаж», ми потрапили за декілька хвилин до обумовленого часу зустрічі всієї групи. Наші руки були зайняті пакетами з посудом, яким ми потім довгі роки із задоволенням користувалися, а дві пари очей одночасно впилися в однакові чорні топи потрібного розміру. Ми відразу зрозуміли, що вони стануть перлиною нашого тогочасного гардеробу, а оскільки після повернення до Москви ми збиралися на численні вечірки, то домовилися надівати цей топ за попереднім узгодженням. Того вечора на кораблі відбувалася вечеря-маскарад. Для участі потрібно було або заплатити немислимі, як тоді здавалося, гроші, або прийти в костюмі. Перший варіант навіть не розглядався, але де знайти маскарадний костюм у відкритому морі? Допомогло вміння викрутитися, властиве, мабуть, на генетичному рівні кожній жінці колишньої радянської країни. Було вирішено на вечір перетворитися на сіамських близнюків, жінок-вамп. Виручили однакові «роздягнуті» топи, в яких ми почували себе одягнутими як королеви, і довгі чорні спідниці (основа гардероба — білий верх, чорний низ). Чорні гольфи перетворилися на розкішні рукавички до ліктя, згорнена в кульки цукеркова фольга стала основою бус і блискіток на спідниці, на щоках були намальовані однакові чорні мушки. Так ми й проходили весь вечір щока до щоки, пліч о пліч, роблячи однакові жести вільними руками в гольфі-рукавичках і даруючи чарівні усмішки навколишнім. Цей вечір і інші смішні епізоди з нашої подорожі ми завжди із задоволенням згадували, озаглавивши їх відомою фразою з якогось старого фільму: «Пустите Дуньку в Европу».

Мабуть, згадували б ми їх і 30 серпня, у день Аніного народження, який відзначався завжди й на який збиралися друзі, повертаючись після літніх відпусток, відпочилі та повні бажання обмінятися приємними враженнями. У день Аніного ювілею ми обов’язково зберемося, щоб ще раз поговорити про неї та спробувати відповісти на запитання з обкладинки книжки: «За що?»

«ЧЕРЕЗ НЕЇ Я ХОТІЛА РОЗПОВІСТИ ПРО НАС»

Марина ГОЛДОВСЬКА, кінодокументаліст:

Її ім’я пов’язане з найпрекраснішими днями мого життя. Анін чоловік, Саша, був моїм улюбленим студентом на журналістському факультеті МДУ. І коли він познайомив мене зі своєю майбутньою дружиною Анею, я відразу відчула до неї приязнь, відразу ж з’явилося дуже світле почуття.

Це була така яскрава пара, що, коли мене 1990 року попросили зробити картину про наші зміни, перші, про кого я подумала, була родина Політковських. Я подумала, що саме через них можна розповісти про нас всіх. Вони погодилися. Мабуть, тому що мені вірили. Я «поселилася» в їхньому будинку — обладнала всю квартиру світлом, мікрофонами. Знімала їх протягом майже двох місяців. І це збіглося з дуже хвилюючими та нервовими моментами в житті нашої країни. Якраз тоді була демонстрація 25 лютого 1990 року проти Комуністичної партії, за скасування шостого пункту Конституції. Я знайшла точку зйомки демонстрації — з шостого поверху будинку, на розі Садового кільця та Зубовського бульвару. Міліції було стільки, скільки я в житті не бачила. Думаю, на демонстрацію вийшло півтора мільйони осіб, серед яких були й Аня з Сашею. Вони всі трималися за руки та співали «Возьмемся за руки, друзья...» Це був підйом, який я відчувала вперше в житті, ми всі розуміли, що стоїмо на порозі неймовірних змін. Ці кадри з демонстрації й стали заключними в картині. І це все відбувалося тоді, коли вже з’явилися перші мігранти, перші біженці з Баку, яких Саша інтерв’ював. Була Аня, яка чекає на нього вдома з двома дітьми, їх роздуми про сьогодення та майбутнє...

Картина добре пройшла за кордоном, брала участь у фестивалях. Вона вийшла — ми з Анею як дві жінки дуже швидко зрозуміли одна одну. Аня була дуже відвертою зі мною, і це те, що мене дуже з нею зв’язало. Тому, коли з’явилася можливість показати картину в Росії, я спитала спочатку їх дозволу. І через те, що там були дуже особисті моменти, ми відмовилися від показу. До того ж Саша вже був депутатом Верховної Ради...

Кожного разу, коли я бувала в Москві, я знімала Аню, іноді — по кілька разів на рік. І майже все її життя пройшло на очах — з маленьким собакою Мартином, якому різали вуха. З Мартином, який постарів і помер. З вже новою собакою на ім’я Ван Гог. І з дітьми, які були маленькими, вчилися музиці, а потім виросли. І в сімейному житті, яке пізніше розпалося. Востаннє я знімала Аню 2005-го.

Для мене вона була близькою людиною, яку, як мені здається, я дуже добре розуміла. Вона була дуже пасіонарною особистістю, але при цьому — вразливою та гордою. Я також, як і багато хто, намагалася її зупинити. А вона казала, що інакше їй буде соромно перед людьми, які від неї чекають допомоги.

«ВОНА ВМІЛА ПИСАТИ ЛЮДСЬКІ ІСТОРІЇ»

Олена МАСЮК, журналіст:

Я не знала Аню особисто. Я не їздила на другу чеченську війну, а вона — на першу чеченську, так що ми в Чечні ніколи з нею не перетиналися. У мене була лише одна телефонна розмова з Анею десь 2000 року. Я зателефонувала їй, бо прочитала її статтю в «Новій газеті». Це була чудово написана стаття — про поранених мирних мешканців у Чечні, написана так, як Аня вміла писати про людські історії. Серед мешканців була маленька дівчинка з важкими пораненнями, вона перебувала в Назрановській лікарні, і їй потрібне було дороге лікування. Це було так щемливо написано, що хотілося допомогти. Думаю, люди з бажанням допомогти телефонували до Анни неодноразово.

Вона тоді дуже здивувалася дзвінку. Вона думала, що після тієї ситуації 1997 року, коли чеченці взяли мою знімальну групу в заручники, жодна чеченська історія, навіть про трагедію дівчинки, не зможе викликати у мене будь-яких емоцій.

Я прохала Аню передати до лікарні ліки, які купила. Я знала всі премудрості, пов’язані з гуманітарною допомогою на Кавказі, та й у країні взагалі. І мені було дуже важливо, щоб ліки дісталися саме цій дівчинці — вони були якраз на той курс лікування, який їй був потрібен. Аня дала телефон лікарні, пізніше я туди зателефонувала: щось дісталося тій дівчинці, інше поширилося серед інших хворих. Так що до кінця я допомогти їй так і не змогла. Не знаю, як склалася доля дівчинки. Сподіваюся, вона вижила й видужала.

«АНЯ БУЛА ПТАХОМ У ПРЕКРАСНОМУ ОДЯЗІ»

Юлія КАЛІНІНА, журналіст:

Здається, це було 2000-го чи 2001 року. Гельсінська група організувала поїздку до Данії — вивчати джерела данської демократії.

У готелі в Копенгагені ми жили з Анею в одному номері. У перший вечір говорили лише про Чечню. Я розповідала про жахи, які бачила на першій війні, Аня — про жахи, які бачила на другій. Історії наші були страшними, промови — лихоманковими, і я гадаю, зі сторони створювалося враження, що ми обидві не зовсім здорові. Не так, щоб повністю психи, але й нормальними також, звичайно, не назвеш...

В один із вечорів наш керівник повіз нас знайомитися з данською народною культурою на якийсь маленький острів. Прямо з вулиці ми потрапили до натуральної «актової зали». Вздовж стін стояли стільці, грала музика, а в центрі зали танцювали данці. Осіб тридцять, мабуть. Чоловіки й жінки, одягнуті хто в що, носилися парами колом, притупуючи й підстрибуючи, як годиться в їхніх народних танцях. Данці рушили до нас, чоловіки вихвачували дам, жінки тягнули за руки джентльменів, і відмовитися було неможливо ніяк.

За півгодини вся наша група — вже порядком змилена — ховалася від данців у кутках.

Продовжувала танцювати одна Аня. Вона притупувала й кружляла не гірше за найспритніших данців — так, начебто все життя розучувала їхні місцеві хитромудрі танці. Обличчя в неї розчервонілося, очі горіли. Вона літала, як птах, і видно було, що все це приносить їй справжнє задоволення. Ми тоді навіть подумали, що ось її покликання: не в бруді їй потрібно колупатися, а танцювати на сцені в прекрасному одязі.

...До Москви ми поверталися через Копенгаген і останню ніч знову опинилися з Анею в одному номері в тому ж готелі. Знаєте, про що ми говорили того вечора? Аня розповідала про чудову крамничку в Москві, де продаються дивовижні шовкові шарфики, зовсім недорого. Ще ми, пам’ятається, обговорювали достоїнства якихось кремів, косметики та інших чудових жіночих штучок. І жодного разу не згадали про Чечню. Жодного разу, ось що дивно.

У країні, де понад усе цінується людське життя, пекуча необхідність постійно боротися з варварством і маразмом полишила наші запалені душі, які надивилися замежних жахів. Ми перетворилися на нормальних, людських жінок. Але, на жаль, ненадовго.

«ЦЕ ПОДАРУНОК ДОЛІ — МОЖЛИВІСТЬ СПІЛКУВАННЯ З ТАКОЮ ЛЮДИНОЮ»

Коли мені було 17, сталося захоплення заручників на Дубровці. Я була в паніці, дивні думки лізли в голову, і я не знала, куди мені подітися з ними. Вирішила написати до «Новой» листа. Його надрукували.

Пройшло близько року, й на одному з мітингів проти війни в Чечні я побачила Анну Степанівну та дуже розхвилювалася, але все ж таки вирішила підійти. Яким же було моє здивування, коли вона мене згадала, пригадала подробиці мого листа. Феноменальна пам’ять. Зовні ж вона мені здалася дуже тендітною. Ми поспілкуватися з нею трохи й розійшлися.

Не хочеться говорити якихось зайвих слів, але Анна Степанівна тоді виявилася для мене прикладом і мало не дороговказом у тому світі, де мене ніхто не розумів.

Це було влітку 2000 року. Якось ми з дружиною, спускаючись у метро «Китайгород», побачили Анну, вона йшла на вихід. Раніше ми її не бачили ось так, лише по телебаченню, але відразу пізнали — вона була така красива. Привіталися й подякували їй за репортажі з Чечні. Розмовляли хвилин п’ять.

Може, цей епізод вам покажеться не дуже важливим, але ми — прості чеченці — вдячні їй за те, що вона зробила для чеченського народу.

Я француз. Вибачте, я не дуже добре знаю російську мову, але я сам її вивчаю. Росію я люблю тому, що мій син росіянин. Він був сиротою. Я поки що читаю книгу Політковської (Douloureuse Russie, journal d’une femme en colre) — ось чому я її знаю. Ми, звичайно, ніколи не зустрічалися, але я знаю, що вона дуже любила Росію. Вона була велика. Я сподіваюся, що Росія коли-небудь буде демократичною країною.

Вона писала не лише про нас, про мене й мого сина, але про багатьох, кого обпалило або спалило в нашій рідній країні — в Росії — несправедливістю, жорстокістю, відсутністю людинолюбство... Вважаю подарунком Долі надану мені можливість спілкування з людиною такого масштабу. Сьогодні, розбираючи документи для чергового суду, побачила записку на полях забутого старого документа: «Телефонувала Анна Політковська»... Одного разу ми говорили з нею про несправедливість, про життя та життєві проблеми, про дітей... І на її питання я відповіла, що хочу навчити свого сина жити без мене, тобто тоді, коли мене вже не буде... Я не встигла доїхати додому, як Анна Степанівна зателефонувала мені й сказала, що в неї є люди, які готові мені допомогти...

Ці люди допомагають мені й досі...

Про неї мені говорити дуже-дуже важко. І я дуже мало говорю про Анну. Я думаю, що вона, як Артем Боровик, — рідкість, така зірка, яку ми раз у житті бачимо. Я знав її чоловіка в той час, коли він працював у програмі «Погляд». І вперше, коли я побачив Анну Степанівну, я їй прямо сказав: як це можливо, що ми в маленькому світі прогресивних журналістів раніше ніколи не зустрічалися в Москві? А вона відповіла: «Тоді я не була я». Я розумію, що їй дуже важко було жити психологічно так, як жила вона. Вона розуміла, що потрібно робити доброму журналістові. Але після того, як вона бачила те, що бачила, гадаю, вона відчула потребу говорити правду. Навіть не правду. Щодо неї потрібно говорити, застосовуючи слово, яке ми дуже рідко використовується, — «істина». Це її й убило. Я не зовсім зрозумів її характер. Але гадаю, ця потреба його змінила. Вона була дуже складною дамою, а раніше — дуже спокійною.

В історії Америки була людина, яку звали Джон Браун. Він дуже активно діяв проти рабства. Наприкінці життя він робив багато нелогічних кроків, але робив те, що вважав за правильне — для істини та звільнення чорношкірих людей. Гадаю, вона була такого ж роду рідкісною людиною.