Хоч хто б обіймав нову для Європи посаду президента Ради Європи, від цієї людини залежатиме майбутнє цієї посади. Якщо це буде хтось із міжнародною популярністю, посада президента відразу ж стане посадою глобальної важливості. Але якщо ім’я першого президента не буде ім’ям, відомим кожному, то ця посада буде приречена на те, щоб стати всього лише однією з тих незрозумілих високопоставлених посад Європейського Союзу, які, крім як у Брюсселі, ніхто не цінить і значення яких ніхто не розуміє.
Ключовою думкою тут є те, що згодом Європі не вдасться підвищити авторитетність цієї посади. Якщо президентом стане політик, що не має достатньо слави та привабливості, місце цієї посади в неофіційній міжнародній ієрархії назавжди залишиться невисоким.
Із кількох кандидатів на роль «президента Європи» лише Тоні Блер не потребує жодної рекомендації. Всі інші імена потрібно супроводжувати описом: колишній фінський цей або австрійський той.
Нікому не відомо, чи оберуть сьогоднішні прем’єр-міністри 27 країн-членів ЄС Блера. Багато хто з них відчуває до нього неприязнь через його роль у вторгненні до Іраку; існує незручний факт того, що він із Великої Британії, яка ставиться до ЄС скептично; до того ж, багато лівих вважають його лідером, «третій шлях» якого полягав у зраді соціалізму.
Але вибір президента для Європи торкається не Блера-людини і не політичних заслуг всіх інших претендентів. Він торкається самої посади. Проблема Європи — в тому, що їй бракує лідера, якого чітко упізнають. У результаті, незважаючи на численні успіхи, ЄС, як і раніше, говорить дуже багатьма голосами.
Це було однією з проблем, які мав би розв’язати суперечливий Лісабонський договір ЄС. Зараз він перебуває на останній стадії свого довгого і важкого народження, і до нового року він має привести до створення нових механізмів спільного ухвалення рішень у Європі. Вінцем цього договору має стати призначення на 30-місячний термін з повним робочим днем президента Ради Європи, об’єднуючого глав урядів країн ЄС, а також міністра закордонних справ ЄС, якого підтримуватиме дипломатична служба ЄС, що зароджується.
Тепер, коли більш як дві третини ірландських виборців змінили опозиційний настрій своєї країни до Лісабонського договору (проти нього виступає лише єврофобний президент Чехії Вацлав Клаус), уся увага присвячена тому, хто займе ці дві посади. А це у свою чергу спровокувало черговий виток запеклих політичних суперечок, які загрожують самій ідеї посилення голосу Європи на глобальній сцені.
Три країни Бенілюксу, як і деякі інші невеликі країни ЄС, виступають проти того, щоб новий європейський президент був із великої країни. Є також ті, хто вважає, що політичний важковаговик на даній посаді може затьмарити собою президента Європейської комісії — колишнього прем’єр-міністра Португалії Хосе Мануеля Баррозо, якого якраз щойно обрали на другий п’ятирічний термін, — і знецінити роль міністра закордонних справ ЄС, повноваження якого згідно з Лісабонським договором має зрости.
Висуваються пристойні аргументи. Зовнішньополітичні відносини ЄС поділяються на політику двох різних типів. Перший тип — політика світового театру, в якій політична фігура глобального масштабу може багато що зробити для підвищення репутації ЄС і забезпечення того, що ЄС матиме важливе слово в реорганізації післякризового зводу правил світової економіки. Другий тип — це політика деталей, в якій нова роль міністра закордонних справ має привести до формування єдиної позиції ЄС з широкого кола питань, щодо яких європейські парламенти, як і раніше, дотримуються прямо протилежних думок.
Проблема міжнародного іміджу Європи частково викликана складною системою політичних інститутів, яка країнам, що не входять до ЄС, здається дуже громіздкою. Європа, наприклад, надмірно репрезентована на світових зустрічах Великої двадцятки, але присутність чотирьох європейських національних лідерів разом з такими представниками ЄС, як Баррозо, радше ослабляє, ніж посилює її політичну вагу. Так само і щодо інших глобальних організацій, таких, як ВБРР і МВФ.
У результаті досягнення Європи останніх років — її розширення з метою створення єдиного економічного простору з населенням 500 мільйонів осіб і введення євро як валюти, конкуруючої з доларом, — не супроводжуються значним посиленням її світових позицій. Світові лідери, починаючи з Барака Обами і закінчуючи Ху Цзіньтао, спілкуються, радше, з Берліном, Парижем і Лондоном, ніж з Брюсселем. У результаті політичні пропозиції ЄС, які могли б багато що зробити для реалізації економічних і геополітичних інтересів європейців, не приносять такої користі, як могли б.
Опис обов’язків президента Ради Європи викладено в Лісабонському договорі гранично розлого. Цей підхід полегшив завдання розробникам договору, але в результаті привів лише до відстрочки виникнення розбіжностей. Найбільш серйозні суперечки, що розгорілися сьогодні між національними урядами Європи, торкаються повноважень президента ЄС. Ризик полягає в тому, що політики Європи, які вічно сперечаються між собою, віддадуть перевагу варіанту президента з суто представницькими функціями і втратять таку блискучу можливість створити глобального лідера.
Джайлс МЕРІТ — генеральний секретар розташованого в Брюсселі дослідницького Центру «Друзі Європи» (Friends of Europe) і редактор політичного журналу «Світ Європи».
